Садочок домашнього типу на вісьмох дітей відкрила торік у столиці переселенка з Донецька 43-річна Олена Росінська. Допомагала їй подруга Оксана Журавська, 36 років. Нині мають трьох вихованців.
Олена з Оксаною зустрічають у квартирі поблизу центру Києва. Тут розташований дитсадок "Радісний малюк". Олена Росінська виглядає молодше свого віку — має великі сині очі і дитячу посмішку. Одягнута в світло-зелену сукню, тримає 2-річного Артема. На 2 роки старший Марко стоїть поруч. Ліворуч від дверей — простора світла кімната, облаштована під ігрову.
Жінка запрошує до неї. Вздовж стіни вмонтована шведська стінка. На протилежній висять дитячі малюнки. Артем злазить на підлогу, починає повзати килимом. Марко підходить до мене й закриває й відкриває руками очі — хоче гратися. Ще одну вихованку садочка, дівчинку Олександру, батьки залишили вдома через хворобу. Оксана Журавська в цей час порається на кухні. Як і Олена, вона є вчителем української мови та літератури.
— П'ять місць поки що в нас вакантні, — розповідає Оксана. Вдягнена по-домашньому — у футболці та штанах. — Ми створили сайт. Рекламували себе через соцмережі, зверталися до друзів, вечорами розклеювали оголошення на стовпах. Для переселенців із Донбасу даємо знижки. Та багато хто не може собі дозволити навіть помірну оплату. За дитину в нас ціна 3500 гривень на місяць. Сума включає догляд за дитиною, харчування, розвивальні заняття. Знижка за другу дитину з родини — 20 відсотків.
Доки розмовляємо, Артем забирає в мене блокнот. Марко намагається його відібрати.
— Марчик любить виховувати Тьому, бо почувається старшим.
Залишившись без блокнота, Марко залазить Олені на коліна. Артем одразу робить те саме.
— У липні поїхали до Києва в гості перечекати бойові дії, — каже Олена. — У серпні зрозуміли, що повертатися немає сенсу. Намагалися влаштуватися за фахом в одну з київських гімназій. Але ми відмовилися, бо прожити на зарплату вчителя і винаймати житло — неможливо. Зареєструвалися як вимушені переселенці, щоб отримувати грошову допомогу для власних дітей. Ми розлучені. В мене син, в Оксани теж. Обидва перевелися з донецького технікуму в київський. Живуть окремо. На серйознішу допомогу від держави не очікуємо. Вирішили втілити задум про власний дитячий садок. У Донецьку не мали часу цим займатися, бо була прекрасна робота в інституті, працювали у видавництві, я отримувала освіту психолога.
У Києві переймали досвід у приватному садочку. Пару місяців шукали приміщення. Мріяли про будинок. Але люди не хочуть донецьких переселенців, не хочуть ні дітей, ні дитячих садочків. Лише власниці цієї квартири сподобалася ідея. Навіть зробила ремонт в цій кімнаті власним коштом.
Артем починає перебирати різнокольорові хустинки, що висять на перекладині на рівні його зросту.
— Це він рахує. Розмовляти ще не вміє, а рахує до 10, — пояснює Олена. — Тьома — єдина дитина в сім'ї, якій завжди приділяли багато уваги. Раніше інших дітей не помічав. У садочку навчився гратися з чужими, сам лягати спати.
Оксана запрошує на кухню, пригощає чаєм. Артемові дають пляшечку з соком.
— Протягом дня годуємо дітей тричі. Витрати на їжу зростають, але не можемо дозволити собі підняти ціни.
— Що робите, якщо дитина відмовляється їсти? — запитую.
— Просто треба залишити її в спокої, — каже Оксана. — От із Марчиком були проблеми. Не їв нічого. Його батьки казали, що не звик їсти в чужому домі. Тут навчився, бо вперше його погодувала маленька Маша.
Проходимо до спальні з двоярусним і двома триярусними ліжками.
— Марчику, покажи, як ти залазиш на ліжко, — просить Олена. Хлопчик ховається за фіранкою.
— Ми граємо в розвиваючі ігри, складаємо конструктори, вчимо абетку. Вчимося етикету — правильно просити вибачення, звертатися про допомогу. Влаштовуємо свята — день народження з подарунками, Новий рік із Дідом Морозом та Снігуронькою.
У вихованні найголовніше, за Сковородою, — теорія сродності: треба дослухатися до потреб дитини й допомагати їй розвиватися у цьому напрямку. Не маємо груп за віковими категоріями — всі діти разом. Так молодші навчаються у старших, старші ж вчаться наглядати за молодшими. В Донецьку вийшли дві наші книжки про виховання дітей.
Нашу справу поки що важко назвати бізнесом, — продовжує Олена. — Фактично грошей вистачає лише на оренду квартири. Якщо приймемо ще п'ятьох дітей, тоді можливий якийсь заробіток. Вечорами та на вихідних працюємо репетиторами, готуємо до ЗНО, маємо по четверо учнів. Деякі батьки дивуються, що української мови їхніх дітей навчають переселенці з Донбасу.
"Киянам не кажемо одразу, звідки ми"
Олена Росінська народилася в селі Малоорлівка Шахтарського району на Донеччині. Закінчила філологічний факультет Донецького університету. Близько 20 років викладала українську мову й літературу в обласному центрі. Два роки очолювала кафедру української філології Макіївського економіко-гуманітарного інституту.
— Жителі мого села спілкуються степовою говіркою української мови, — розповідає Олена. — В повсякденні я ніколи не відчувала проблем з українською. В березні 2014-го брала участь в організації шевченківських свят у Макіївському ТЮГу. На захід приїжджали діти з різних міст області. Одна дівчинка з Горлівки читала вірш "Не дай країні стати на коліна", і зал аплодував стоячи.
У вересні торік Олена побувала в Донецьку.
— Мала враження, що повернулася у чужий простір. А коло нашого спілкування просто перемістилося з Донецька до Києва. У гості приходять колишні студенти, приводять дітей. Киянам зазвичай не кажемо одразу, звідки ми. Коли стосунки стають відкритішими, то розповідаємо про себе й відчуваємо розуміння та співчуття.
8 
35413
Коментарі