"Візьми його й нагодуй, це душа твого Колі"

73-річна Олександра Одинець із Черкас щодня опускає з балкона другого поверху на мотузці пакет із кішкою Лапочкою.

— У мене болять ноги, щоб її вигулювати. То зробила люльку. В ручки зашила шланг, щоб отвір тримав форму, — каже з балкона. Кішка сидить під будинком. Щойно гуляла в саду. Чекає, коли хазяйка спустить кошик. Він зроблений з трьох великих фірмових пакетів супермаркету. Лапочка нявкає та оглядається. Стрибає всередину, розвертається і висуває голову з пакетів.

З балкона біжить у кімнату. Під стільцем заховалося її тримісячне кошеня. Чорні лапки з білим унизу, ніби в черевичках.

— Це таке кошеня скрябуче й кусюче, може й на плечі вискочити, — говорить Олександра Одинець. — Як хоче вилізти на шафу, жде, поки підійду. Хутко стрибає мені на спину і наверх. Сьогодні його віддам у добрі руки.

В однокімнатній квартирі стоять два ліжка, нав­проти — складений диван. Лотки з чистим піском для котів — у коридорі. На кухні дзвонить телефон.

— Ховаю телефонний дріт від кошеняти, бо перегризає, — показує на купу одягу, під яким стоїть апарат. Бере слухавку. — Надя, а коли ти зайдеш? Це котьонок, то шо нада. Приходь, я буду в хаті.

Після розмови сідає на стілець, поправляє зібране в пучок волосся.

— Даром кошеня ніхто не хоче. А за гроші візьмуть. Пенсії на обох не вистачає. Годую сухим кормом, сирою рибою, інколи біле куряче м'ясо і печінка перепадає.

Дзвінок у двері перериває розмову. Олександра Михайлівна відчиняє 60-річній Надії в коричневій шубі. Вона принесла картонну коробку з вирізаними отворами. Садить туди кошеня, коробку ставить у чорний пакет. Називає адресу і телефон жінки, до якої везе тварину. Олександра Михайлівна зі сльозами хрестить коробку і передає новим господарям сухий корм. Простягає Надії 100 грн.

— У притулок було б дешевше здати, але ж це житиме у людей, — каже гостя. — Олександра Михайлівна прилаштовує так усіх кошенят. Стоїть із ними в центрі, біля Будинку піонерів, де торгують котами і цуциками.

Перший кіт Вася з'явився в Олександри Одинець 10 років тому, після смерті чоловіка Миколи Марковича.

— Приблудився, а сусідка каже: візьми його й нагодуй, це душа твого Колі. А в кошеняти за вухами і на хвості лишаї, все у блохах. Виходила його. На городі, коли працювала, — показує ділянку напроти вікон, — сидів у кармані мого халата. Як підріс, носила у відрі, тільки вуха виглядали. Сусіди жартували: о, вже барина понесли. А восени кажу йому: я больна баба, виводить тебе не буду. Опустила в широкому пластиковому відрі. А назад попросила сусідку, щоб посадила. Бувало, й перехожі допомагали. Одного разу опустила і питаю: Вася, ти далеко зібрався? Після того не прийшов. Двірник знайшов його у підвалі мертвого — з'їв щось.

Показує світлину чоловіка. Там йому трохи за 20. Сфотографований у солдатській формі.

— Помер у 62 роки. Впав у грудні на зупинці, травмував голову. Лежав 15 хвилин. Пасажири думали, п'яниця. А потім підійшов знайомий, викликав "швидку". В лікарню їхати чоловік не захотів. Рівно через рік став уночі просити чаю. Зробила йому бутерброд із маслом і варенням смородиновим. Скаржився, що сильно заболіла голова. Поміряла тиск, а він однаковий — що верхній, що нижній. Подумала, неправильно щось зробила. Дала таблетку. Вранці бачу — спить, рука під щокою. Кажу: "Вставай, буду стригти, бо скоро Новий рік". Мовчить. Думаю, хай поспить, неділя ж. Сама пішла на кухню. В 10 часов мене щось як кольнуло. Залітаю у кімнату, він ще був теплий. Я трясла, штучне дихання робила, кричала диким голосом. Так лягали двоє, а встало одне, — плаче Олександра Михайлівна.

×