Киянин 52-річний Петро Суровцев збудував дачу на даху 13-поверхівки у спальному масиві Троєщина на вул. Лаврухіна. Зводив її 12 років із фанери, дощок, керамзиту. Наприкінці червня комунальники сказали, що прибудову слід розвалити. Документів на неї господар не має.
Петро Суровцев із дружиною живуть на останньому поверсі в п'ятому під'їзді. Біля входу діти ліплять паски з піску.
— Він пішов з таксою гулять, лохмата така. Сідайте, чекайте, — каже огрядна консьєржка з фарбованим білявим волоссям. У зошиті перевіряє, хто з мешканців не сплатив за чергування. — Пообкрадали людей, яхти мають, вілли, а тут чоловік собі сарайчик почти шо з мусора поставив. Власть тут як тут — знести, кажуть. А щоб їм їхні Межигір'я позносило! Жизні не дають.
У під'їзд забігає такса Дануся, за нею іде Суровцев. Двері його квартири оббиті дерматином. Помешкання площею 36 кв.м родина отримала 16 років тому.
— Як узнала жінка, що на 13 поверсі, розплакалася. Я вийшов, подивився. З нашої квартири залізні двері вели на дах. Зняв їх, розширив прохід. Достроїв коридорчик, другу кімнату, душову. Получився облєгчонний варіант дачі. Керамзит — легка стєночка такая — 8-10 сантиметров, раствор — і заливав це все.
На даху в горщиках ростуть помідори, кущ смородини заввишки 1 м.
— Навіть тютюн посадив, — господар відриває гострий листок, розтирає пальцями. — Землю люблю, а дачу купить грошей немає. Мені треба воля. Вийшов надвір у трусах. Закурив, як людина. Постоянно отам сиджу, де повне відро окурків. Пєпєл собираю, в цвіточки його викидаю. Їм корисно, комашки не заводяться.
Біля ніг Петра Олексійовича на сонці влягається чорно-біла кішка.
— Що, Марфуша? — гладить він її. — Може, і не знали би про моє будівництво, якби не почав дах червоним шифером обшивати. Він на фоні сірого бетону дуже виділяється. Десь два тижні тому бачив, як на даху сусіднього будинку молодь сиділа. Пиво пили. Мабуть, вони сфотографували. Виставили в інтернет. Зразу прийшла комісія з жеку. Заявили, що дачу потрібно знести, бо незаконна. А кому воно заважає? Я ніяких комунікацій не порушив, покриття даху за свій рахунок відремонтував. У Китаї давно ставлять дачі на висотках.
У хатині стоїть вузьке ліжко. Над ним дерев'яні полиці з іконами та дисками з російськими бойовиками. Є стара швейна машинка.
— Супруга шиє. А оно гітара висить на стіні. Ми з друзями любимо тут посидіти, згадати молодість. Друг у мене був, помер недавно. Він жив на Красному Хуторі в часном домє. Приїжджав, казав: "Хорошо, що у тєбя хоть ця отдушина єсть".
— Взимку холодно тут?
— У мене є калорифер, електрику провів. Якщо холодно — включив, 15-16 градусів хватає. Зараз душно на вулиці, 30 градусів. А тут сквознячок, прохолодніше.
Пригощає вишневим компотом.
— Дружина робила. Буде сварити мене, що вам двері відкрив. Боїться, що заставлять хату розваляти. У мене тут глобус є. Сусідські хлопчаки часто приходять. Сидимо з ними тут, я їх виховую. Вчу не ходити з бутилками пива по під'їздах. Сьогодні один малий був. З'їв абрикоску, а кісточку поклав у кишеню. Каже: "Я посаджу". Надивився, що тут усе росте.
Чоловік родом із білоруської Гомельщини. До Києва переїхав 1976 року. Працював на будівництві. Дружина — кондитер.
— Як жінка піде на пенсію, будемо щось будувати на землі. З глини, очерету, соломи даже. Може, у друзів орендуємо які пару соток, — каже Петро Олексійович.
Проводжає до ліфта. На поверсі біля сміттєпроводу у горщиках ростуть помідори.
— Сусіди не рвуть, навіть інколи поливають. 16 років тому я у дворі посадив абрикос. Таке гарне дерево виросло. Майже кожен рік плодоносить
2 
1
Коментарі