Тричі народжувала двійнят Віра Буцер

 

Тернополянка 34-річна Віра Буцер із вісьмома дітьми мешкає в одній кімнаті материної квартири. Тричі народжувала двійнят. Виховує їх сама.

Чотирикімнатне помешкання розташоване в дев'ятиповерхівці на околиці міста, навпроти заводу "Оріон". Тут прописані 15 людей. Постійно мешкають мати Віри, Любов Степанівна, та молодша сестра Надія з двома дітьми.

Віра зустрічає біля вхідних дверей квартири. На ній чорна майка і блакитні джинси. Довге фарбоване світло-русе волосся зібране у хвіст на потилиці.

Кімната Віри має 18 "квадратів". Ліворуч від входу стоїть комп'ютерний стіл. На стіні — з десяток вишитих картин. ­Ліворуч — двоярусні дитячі ліжка, великий розкладний диван. Є шафа.

— А тут більше нічо й не влізе, — пояснює жінка.

За комп'ютером сидить 11-річний син Олег. На дивані грається молодша донька Люба. Їй рік і 5 місяців. Сестра-двійня Валентина спить на нижньому ярусі двоповерхового ліжка. Звідти видно ніжки в чорних колготках. Старшим двійнятам, Валерії та Ірині, по 5 років. Юліанові і Степану — 4. Усіх сімох народила від другого чоловіка.

— Він боявся дітей, — розповідає Віра. — Наймолодших дів­чаток народжувала, коли ми вже розійшлися. Офіційно одруженими не були. Жили в його батьків у Павлівці Арцизького району на Одещині.

Йдемо на кухню. За дверима стоїть клітка з темно-сірим кролем. Старша донька, 15-річна Анна, у короткому сірому платті гладить кішку Анфісу. ­Вітається і виходить.

— У лютому 2011-го народилися хлопці-двійнята. А в червні поїхала з дітьми додому, у Тернопіль, — жінка заливає окропом зелений чай у чайнику. — Чоловік найняв бус. Не знав, що назавжди їду. Думав, до мами. Потім речі поштою переслав. Так ми остаточно розійшлися.

Почалися проблеми в нас через гроші, ще коли народилися перші незаплановані двійнята. Післяродова депресія. Мені було дуже тяжко, а він не міг нічим допомогти. Ми мало не кидалися одне на одного. Для чого, щоб діти це бачили? Загострилося все, коли хлопцям минув рік і він познайомився з дєвочкою. Чоловік є чоловік. Це — велика дитина. Щоб порозумітися, треба було перегавкатися або добре погодувати його. Я нікого не звинувачую. ­Просто він не може матеріально помагати. Але до дітей дуже добрий.

Віра підходить до підвіконня. Бере на ньому пачку цигарок.

— Вам не мішає, якщо закурю? А то починаю нєрвнічать, коли про нього говорю. Продовжуємо спілкуватися. Він зараз одружений, там дитина росте, — закурює. — Приїздив до Тернополя. Займався купи-продай. Навідувався до дітей. І я знову завагітніла. Ну заскучали, ну так сталося. Народжувала легко. То тільки перший раз страшно, бо нічого не знаєш. Годувала грудьми по черзі: поки одного годуєш, другому — соску. Тепер одне другому помагають.

До нас підходить великий пітбуль. Обнюхує.

— Не бійтеся, Арчі не зачепить. Я зараз буду гриміти, — Віра ставить на плиту велику каструлю, де готує їсти псові. До ячмінної каші, звареної на бульйоні з кісток, додає трохи молока.

— У нас вічна нехватка. На сім'ю варю два рази в день. Шестилітровий баняк борщу з'їдаємо за раз. Два кілограми м'яса теж зразу їмо. Всі апетит мають нормальний. У мене тут робоча зона. Якщо вдома, шукайте на кухні. Зате знаю, для чого живу. Я постійно комусь потрібна.

Віра визирає за двері.

— Алєкс! — гукає сина. — Алєкс! Йди-но сюди. На, погодуй пса.

Хлопець насипає їжу в собачу миску.

— Алєкс — це Олег, — пояснює жінка. — Син народився в Німеччині. Шість років була на заробітках. У свідоцтво про народження підбирали німецький аналог Олега. Працювала ким прийдеться — в аптеці, на ринку, в магазині, зоомагазині. Доводилося і оголошення розклеювати. Мову вивчила. Але відмовилася від постійного проживання, бо не могла старшу дочку забрати до себе. Я була розлучена, потрібен був дозвіл першого чоловіка. Ми з ним не договорилися.

Із першим чоловіком Віра прожила близько двох років. Анну народила 18-річною.

На кухню заходить Олег із дівчинкою на руках. Дитина потирає очі.

— Ух ти, бозє мій! — сміється Віра. — Ходи, ходи, ходи. Це Валя. Та, що спала.

Бере дівчинку на руки. Кучерява Валентина тре очі кулачком.

— Розлучилася з першим, бо гуляка був добрий, — продовжує. — Із другим чоловіком познайомилася в Німеччині. Туди їдуть в основному, щоб не заробити, а відробити — віддати борги. 2007-го з Німеччини ми поїхали до Одеси. Його син Макс спочатку мене не сприймав. Був наїжаченим. Знаєте, як то друга жінка з'являється, і дитина думає, що вже не матиме уваги. Але якось з ним поговорили відверто. Пояснила, що в нього ніхто тата не забрав і ніхто маму не замінить. Навіть не треба старатися ставати мамою. І відтоді все нормально. Спілкуємося по телефону дотепер. Максу 21 рік. Принаймні я знаю про нього те, чого не знає тато.

Удень матері й сестри Віри нема вдома — на роботі.

— Побут облаштовуємо кожна окремо, — каже Віра. — Маму не чіпаю, бо вона захворіла. Думали, що тиск, а виявилося — цукровий діабет. ­Працює головним бухгалтером. Сестра теж розлучена і не може помагати. Має двох дітей — 5 і 4 рочки. Дача є, але з дітьми маленькими нічого там не зробиш. Від чоловіка теж нема помочі.

На дітей отримую 10 тисяч гривень допомоги щомісяця як малозабезпечена. Не вистачає завжди тиждень до наступної виплати дотягнути. Всі гроші йдуть на харчування, садочок. Пачка памперсів на два тижні — в середньому 260–270 гривень. ­Комунальні плачу по можливості. Ще є заборгованість 6 тисяч.

Декретна відпустка Віри триває з 2009 року.

— У професії себе не реалізувала. Ніколи не могла на місці всидіти. З мене мама хотіла бухгалтера зробити. Але нема до того терпіння. Хотіла бути прокурором. На той період дуже дорого це задоволення коштувало.

Щодня 2 години присвячую собі — з 14.00 до 16.00, поки діти сплять. В основному вишиваю.

На підвіконні в коробці незавершені роботи. Віра по черзі виймає їх.

— Маю заготовки чоловічих сорочок і картини, — показує вишиті бісером червоні квіти. — Мама теж вишиває. Інакше здуріти можна. Починала з маленьких картин, щоб стрес зняти. Як мені набридають, то продаю.

Відчиняються вхідні двері.

— О, мої вар'яти прийшли, — сміється.

Дві пари двійнят і двох племінників Віри з садочку привела Анна. Діти вітаються і галасливо роздягаються в коридорі. Двійнята між собою не схожі. Подібні лише карі очі.

— У них і характери різні. Схожого тільки те, що люблять цукерки і фрукти. А очі в усіх — татові. Тільки Аня має мої, сірі. Я не думала, що буде їх стільки. Хоча в мене два брати молодші — двійнята. Більше дітей не хочу, але не зарікаюся.

"Самі знаєте, що таке зла жінка"

Тернополянка Віра Буцер рік надсилає листи до владних інстанцій із проханням надати житло.

— Я не думала, що мені сюди прийдеться приїхати. Якийсь період винаймала житло, але зараз не в змозі, при нинішніх цінах, — розповідає багатодітна мати. — Хочу сісти нарешті на одному місці. Щоб діти мали куди повертатися.

Писала в Київ. З Секретаріату президента відповіли, що направили в міськраду. Заступник міського голови запропонував кімнату в гуртожитку. Кажу: дякую, я в гуртожитку живу. З різницею, що ходжу по хаті в чім хочу.

Мер вирішив посміятися з мене. Виділив землю під забудову на вулиці Микулинецькій. Там були гаражі. Земля перемішана із щебенем, нічого не посадиш.

Сусідка була на Майдані, її чоловік — майданівець, брат — доброволець в АТО. Через них достукалася до міністра соц­політики Павла Розенка. Йому вони передали листа.

Як владі мало одного Майдану, то буде ще один, — каже Віра. — Але вже підуть жінки такі, як я, і вдови. Самі знаєте, що таке зла жінка. Якщо ми через роди проходимо не раз, то нам вже нічо не страшно.

×