— Всю жизнь приношу себя кому-то в жертву. Люблю одного, а жизнь свела с другим. Хочется счастья и любви, а вынуждена обходиться тем, что есть, — каже киянка 34-річна Олександра Дубенська.
Вона — худорлява і невисока. Руде волосся зібране в пучок. Має зелені очі та велику родимку над губою. Зараз у декреті, виховує близнючок. Мешкає у двокімнатній квартирі батьків у місті Боярка на Київщині.
— З чоловіком третій місяць живемо окремо. Просить вернутися, але я не хочу, — говорить Олександра. — Важко згадати, коли востаннє була щасливою з ним. Не розумію, чому жінки терплять побої і чоловіків-п'яниць? Мій не пив, але своєю байдужістю дратував. Увечері з роботи вертається, їсть і лягає на диван. Ні доброго слова, ні обіймів від нього не дождешся. Думав, що нікуди від нього не дінуся.
— Ми побралися сім років тому. Познайомилися, коли я університет закінчувала. До нього з Миколою зустрічалася. Кохала дуже, але він не планував створювати сім'ю. Ми чотири роки були разом, але жили окремо. Запрошував до себе на ніч, та жити зі мною не хотів. Коля — музикант. Пояснював: йому треба бути самому, щоб творити. Я ображалася, але терпіла, бо любила. І досі люблю. Після п'ятого курсу він поїхав жити у Німеччину. Мене не кликав.
— Тут Вовка і підвернувся. Мені було 25 років, а йому 30. За чотири місяці заміж покликав. Я вагалася, але мама і сестра вмовили: "Чого тобі Колю чекати? А якщо він ніколи заміж не покличе? Так і будеш у дівках сидіти?" Через те, що не мала тоді своєї думки, зіпсувала собі життя.
Почали готуватися до весілля, — розповідає Олександра. — Думала, що Вова мені злюбиться. Але після весілля не злюбився. І коли вагітною ходила, теж більше кохати його не стала. Спочатку ставилася, як до друга. А тепер він мені чужа людина.
— У "Фейсбук" заходити боюся, — продовжує. — Коля фото свої виставляє, а я надивитися не можу. Розумію, що дороги назад нема і що разом не будемо. Побачу його на світлині з іншою, ревную. Присвячує мені пісні. Слухаю запис і плачу. Недавно написав, що досі не може забути мене. Кличе до нього приїхати. А на кого я дітей залишу?
Рідні не розуміють, чого я Вовку кинула. Кажуть: якщо за нього вийшла, мусимо жити. А я щаслива лише уві сні, коли Микола сниться. То гуляємо, то цілуємося, то кохаємося. Мама говорить: потерпи ще пару років, доки дівчата підростуть. Вова миритися приходить, у мене сина просить. А я завагітніти боюся. Не хочу більше від нього дітей. А розлучення попросити не наважуся.
Шкода, що час не можна вернути. Краще незаміжньою була б, але з коханим. Від самотності вити хочеться. Почала курити і пити валер'янку. Це мене заспокоює. Живу ніби в борг для дітей. Але життя ж одне. Коли настане моя черга бути щасливою?
6 
35413
Коментарі