— За людей воював, але не за тих генералів, які сидять у крєслах, набивають собі кармани і дають прикази, — каже 19-річний Руслан із Житомира в палаті столичного військового госпіталю. Лікується тут другий тиждень. Має струс головного мозку, пошкоджену барабанну перетинку і травмовані осколками ноги.
Палата Руслана на першому поверсі хірургічного відділення. У два ряди під стінами стоять вісім ліжок. На столі біля вікна по невеликому телевізору показують новини. Поряд лежать цукерки, печиво й кілька яблук.
— Той бій був нерівним, — Руслан сідає на край ліжка. Він худорлявий і жилавий. Обличчя чисто поголене. — На нас пішли танки. Хтось терористам підказав, на який блокпост іти. Ми були на БТРах, не мали жодної протитанкової міни. На наших очах два БТРи повністю згоріли. З водітєлєм настроїлися, шо вже додому не вернемося. Просили поддєржки. Через чотири часа нам подзвонили. Сказали, шо висилають підкріплення. Та вже їм не було кому помагать.
Я на руках підтягнувся до верхнього люка, виліз і почав тікать. Водітєль виліз слідом за мною, побігли в різні боки. Всі вєщі осталися в БТРі. На мені був тільки кітєль і штани. Навіть взутися не встиг. Більше 10 кілометрів лісами біг босий із нашими десантниками.
Рішили йти до центру АТО в Ізюм. Зустріли наші БТРи. Хлопці відвезли до одного з блокпостів. Там були в чотири ранку. Дали гарячого чаю і поклали спати по двоє на одній залізній кроваті. Після такого шоку ніхто спати не міг. Через чотири часа нас підняли. Мені дали пару носків і кеди. Наказали сідати в БТР і їхати на наш блокпост. Я отказався. На одне вухо не чув, ноги були подерті, закривавлені, коліна сильно розпухли. Відправили у медчастину.
До палати заходить медсестра. Перед собою котить крапельницю. Ставить її біля ліжка Руслана. Вводить голку у вену.
— У внутрішніх військах працюю за контрактом, — продовжує. — Вже чотири місяці вдома не був. Весною відправили у Крим, а тоді — на Донбас. Коли у Слов'янську розбили перший блокпост терористів, люди повиходили з іконами і почали нас проклинати.
На другому поверсі хірургії каталкою везуть на операцію чоловіка із закривавленою ногою. Він стогне, закриває очі.
— Его недавно привезли, две пули колено пробили, — каже 24-річний Сергій із Харкова. Має забинтовані руки. Обидві кисті відірвало снарядом. — В этом отделении все такие.
Сергій виходить на вулицю. Двері відчиняє ліктем.
— Сначала воевал на блокпосту в Славянске, — сідає на лавку перед корпусом. — Когда переезжали в поселок Мирное под Славянском, попали в засаду. Нас начали обстреливать с минометов. Снарядом оторвало обе кисти, осколки попали в колено и глаз. Все тело горело огнем, с отрубленных рук била кровь. Хорошо, что парни успели наложить шины.
У кишені хлопця дзвонить телефон. Він ліктем натискає на нього. Блютуз на вусі вмикає плечем. Кілька хвилин говорить із батьком.
— Отец с Харькова ко мне едет. Сам ничего делать не могу. Родственники кормят с ложечки, соседи по палате помогают одеть носки, почистить зубы. Ночью часто просыпаюсь от того, что начинаю чувствовать пальцы. Смотрю, а их у меня уже нет.
Із корпуса виходять двоє поранених киян. Щоб привітатися, беруть Сергія за плече.
— Вже три тижні тут і ніяк не випишуть, — каже Вадим, 32 роки. Має перебинтовану голову та ліве коліно. — У ліках поки не нуждаємося, усім забезпечують. Обіцяли ше й одноразову допомогу виплатить. Та шоб її получить, треба зібрать 10 справок і відвезти їх у свій обласний центр. Я ше зможу це зробить. А як це робитимуть хлопці без рук і ніг?
Прощаємося, хлопці мусять іти на перев'язки.
"Дивився в одну точку і ні на шо не реагував"
— Багато хто до війни не був готовий. Після першого бою психіка порушувалася, і вони нічого не розуміли, — каже поранений у зоні АТО 28-річний Олексій. — У нас один такий пацан був. Після першого вистрілу заліз у кабіну КамАЗу, яким нам боєприпаси привозили. Сутки витягти його не могли. Дивився в одну точку і ні на шо не реагував. Водій так з ним і поїхав. Відвіз у медчасть. Терористам то все пофіг. На їхніх блокпостах знаходили повно використаних шприців з-під наркотиків і пляшок з-під випивки.
Понаходили якихось чуваків, дали їм трохи ширки, бабла й автомат. Такі в рідну матір стрілятимуть. Російським найманцям пацани із Краматорська рови рили. Траншеї копали за 20 гривень у день. Всі були наколоті й обнюхані.
2 
1
Коментарі