— Если я вернусь в Алчевск, меня арестуют за проукраинскую позицию. Полтора года там не был. Начал всё забывать, перестал скучать. Это было продуманное решение, — каже переселенець 44-річний Олег Ломовицький. У травні торік виїхав із міста Алчевська на Луганщині до Києва. Зустрічаємось у його меблевій майстерні по вул. Марка Вовчка.
— Перед війною ми з хлопцями почали будувати цех. Виробляли добротні меблі. Уже літали вертольоти над містом, а ми продовжували будуватися. Думали, ось-ось усе налагодиться, — згадує Ломовицький. — Але з наклейками "ЛНР" я жити не буду. Вирішив звідти їхати. Якби лишився, у мене не було б майбутнього.
Олег одружений із 43-річною Еліною. Мають синів 25-річного Руслана і Дмитра, 21 рік.
— Поїхав спочатку сам у Київ. Обрав столицю, бо тут більше можливостей, ніж в інших містах. Попросився пожити у двоюрідного брата Льоні. До війни ми не спілкувалися, — продовжує. — Із чогось починати треба було. За оголошенням знайшов роботу столяра. Двері встановлювали, меблі робили. За 20 днів орендував квартиру і поїхав за синами. Дружина залишилася наглядати за нашою хатиною в Алчевську. Їй було страшно, але покинути все — шкода. У нас там були гарні дерева біля хати. Черешні родили великі, смачні. Продала все дешево. Переїхала до нас місяць тому. Старшого сина влаштував теж столяром. Молодший — інвалід. У Києві оформив пенсію.
У кінці липня торік Ломовицький виграв обладнання для нової майстерні з виробництва меблів.
— Фонд "Відродження" разом із організацією "Кримська діаспора" розігрували грант на мільйон гривень. Нас вчили, як вести справу. Сказали написати бізнес-план. Потрібно було стати приватним підприємцем. Грант розподілили між 17 людьми. Нам із сином видали обладнання на 70 тисяч гривень.
31 жовтня 2015-го з другом Юрієм з Алчевська Олег відкрив майстерню з виготовлення меблів.
— Із цеху в рідному місті забрали маленькі станки, ручний інструмент, фрезерний і цементний станок. Вивезли "Газеллю". Все, що важче 500 кілограмів, залишили: великі пили, фрезерний станок, шліфувальну машину, — розповідає. — Відкрили майстерню в Києві — а замовлень немає. Грошей не вистачало. А за квартиру потрібно платити. Як щось замовляю, працюємо без помічників. Щоб більше заробити самому. Отримав зарплату 10 тисяч. Із них половину відразу за квартиру віддати треба. Каструльку купити, дошку купити. Все починаєш від самого початку. Зараз живемо шестеро у двокімнатній квартирі на Троєщині — сини з невістками та я з дружиною. Таку "двушку" за 4 тисячі в Києві спробуй ще знайди.
Молодшому синові тяжко працювати. Вступив заочно в університет. Зі старшим робимо разом, він — хороший дизайнер. Навчився вже тут, треба було швидко все освоювати. В Алчевську я його не міг привчити до бізнесу. У нього в голові було тільки посидіти за комп'ютером в ігри побавитись.
"Один друг лишився. Більше ні з ким із Донбасу не спілкуюся"
— Знайомий у Києві запитав, по скільки годин я працюю. Відповів, що з ранку до ночі. "Значить, виживеш", — каже. Як можна розраховувати на державу, якщо ти їй не потрібний? — говорить Олег Ломовицький. — Раніше думав: я ж у цій країні живу. Я ж громадянин. Але ти — громадянин до тієї ланки, доки можеш за себе відповісти. На допомогу розраховують лише ті, хто думає, що їм усі винні. У цьому світі кожен сам за себе.
Просити не варто. У кого? У волонтерів? Вони живуть за копійки. Я ще розумію, якщо жінка з дитиною прийшла. Але в такого, як я, руки й голова є. Можна й заробити! Не спи до обіду. Вставай о шостій, лягай опівночі. Треба захищати свою Батьківщину. Багато переселенців так не думають.
У Києві "ватники" теж є. Один киянин приходив влаштовуватися маляром. Сказав, що пішов би за ДНР-ЛНР. Колишній комуніст, у нього син футболіст. Я йому кажу: "Давай мені свою квартиру в Києві, а я тобі — алчевський будинок". Не схотів. У мене в Алчевську один друг лишився та знайома. Більше ні з ким із Донбасу не спілкуюсь. Тут маю багато друзів-переселенців.
4 
35413
Коментарі