Голова Черкаської облради 49-річна Валентина Коваленко — єдина жінка в Україні, яка керує областю. На новій посаді вона чотири місяці. Входить до комісії при Верховній Раді з питань децентралізації влади. Очолює комісію з питань освіти і культури Асоціації обласних рад.
Валентина Михайлівна зустрічає в дверях кабінету. Вона в чорній сукні, вишитій квітами.
— Сьогодні в мене страшна депресія через загибель п'ятьох прикордонників із Оршанця (навчальний центр біля Черкас. — "ГПУ"). Руки опустилися, нічого не можу робити. На нараді в голови обласної адміністрації навіть не ставила запитань, що всіх здивувало, — розповідає. — Сьогодні згадався минулорічний страшний сон: приснився величезний дуб, товстий стовбур — на весь кабінет. Крона впирається десь у небо, верхівки не бачу. І раптом цей дуб падає, вивертається коріння — і здригається земля. Я прокинулася, стало страшно. Кажуть, що дуб — символ роду, мужності. Подумала тоді: дай Боже нам зберегти Україну.
Сідає на стілець біля робочого столу.
— Не люблю це величезне шкіряне крісло. Воно чуже мені.
У кабінет заходить секретарка Яна. Каже, що один депутат ще не здав коштів.
— Це гроші на труни для загиблих прикордонників, здають депутати обласної ради, — пояснює Валентина Михайлівна. — Раніше я викладала в університеті, очолювала обласну спілку письменників. Від посади голови облради відмовлялася двічі. Останнього разу в залі народ почав кричати: ми вам довіряємо, не відмовляйтеся. З цим підходили і "регіонали", яких я критикувала. Хтось сказав, що треба було третій раз відмовитися. Такий був звичай у козаків, коли обирали отамана.
Якою була реакція голів облрад на єдину жінку серед них, коли збиралися у Верховній Раді?
— Підходили з компліментами, що Черкащина представлена жінкою. А із Західної України хтось сказав: Шевченко шукав свою долю-жінку, та аж на Черкащині таки знайшов.
Дехто в Черкасах закидає, що прийшла до влади кухарка.
— Чоловіки вже показали свою спроможність "куховарити". Я й сама переживаю, коли в чомусь некомпетентна. Інколи жах бере — скільки ж роботи. Людські проблеми пропускаю через себе. Перші три тижні аж хворіла від навантаження. Їздила на крапельниці.
Незадовго до мого обрання моєму літконсультанту із спілки письменників Валентині Євгеніївні приснився сон. Ніби я підняла великий мармуровий білий хрест, але заляпаний брудом. Вона ще подумала, як я його так легко підняла. Вийшла на широку дорогу вгору. А через дорогу — ліс, чорний, заплетений ліанами. Показую, що треба туди, у хащі. А стоять наші письменники Володимир Поліщук і Василь Пахаренко. То вона їм кричить, щоб мене туди не пускали. Так що отой повалений дуб і ліс із хащами мене постійно переслідують.
Валентина Коваленко відмовилася від службової машини. Із села Білозір'я, що за 25 км, їздить на роботу власним "Деу-Матізом". За нього виплачує кредит. На пальне щомісяця витрачає 2 тис. грн.
У фінансовому плані вам стало легше?
— Не стало. Ще як була просто депутатом, син учив мене жити. Мовляв, усі вже щось мають, нормально живуть, а я вже друге скликання — і досі про себе не подумала. Кажу: Ігорю, я така є, не дратуй мене своїми повчаннями. А коли мене обрали на посаду, він каже: "Мамо, вибач. Ти була права. Тебе обрали, бо завжди декларувала, що чесна. Люди це відчувають".
Раніше жили в Черкасах. Чому перебралися в село?
— Моє єство бунтувало проти оцих запльованих під'їздів, обмежених стін. Хотілося до зеленої трави, до поля. Погляньте, що це — руки голови обласної ради? — простягає засмаглі долоні. — Мені їх соромно показувати. Сусідка радить одягати на город рукавички. Ну не можу я в них працювати! Я люблю відчувати землю і той же бур'ян. Для мене сапа, коса і серп — це як бальзам на вихідні.
Мій другий чоловік Володимир уміє проявити терпіння, бо зі мною нелегко. Я вперта і надзвичайно працездатна. Як вхопилася писати, то пишу. Якщо стала робити, то до упаду, — щоб був порядок і в хаті, і на городі.
Ставлення селян до вас змінилося?
— У селі не всі знають, що очолюю обласну раду. Сусідка питає: то ви в Черкасах якусь посаду займаєте? Та, кажу, якусь займаю, — посміхається. — Дома одягну найгіршу футболку чи штани — і сапаю. Вмію косити, жати, рубати дрова. Позавчора качка висиділа восьмеро каченят, собака народила семеро цуценят. Те гавкає, те нявкає — всі мене ждуть.
Через дорогу від двору — ліс. Я там збираю трави. Синові друзі знають, що в його мами — найсмачніший чай. У печі сушу груші й абрикоси. Вмію в ній пекти пироги. Паски почала робити після того, як приснився прадід. Обняв мене, дав шматок тіста і сказав, що зараз не вміють пекти паски. Тепер на гробки спершу заношу паску на його могилу. Він був священиком і боровся за відкриття церкви в нашому Самгородку, де я народилася (село в Смілянському районі. — "ГПУ").
Сад посадила, сина й дочку виростила, тепер беруся будувати будинок. За два роки спромоглися закласти з чоловіком фундамент. Цегли закупили на третину, бо на більше грошей не вистачило. Дуже скучила за писанням, боюся себе втратити.
Перед операцією батькові наснилася жінка з мечем
Валентина Коваленко вивчає свій родовід. Дійшла до шостого коліна.
— Рідко випадає до мами в Самгородок поїхати. Люблю бувати біля старої хати материної мами, баби Ганни. Я виховувалася на її казках. Там росла, пасла корову. Через сон чую: бабця тихо воркоче кочергами в печі і казанами, щоб нас із сестрою Людою не розбудити. Згодом дід Федь будить: вставайте, коцюпаночки, будемо їсти галушки. Це моя найулюбленіша страва.
Любила бабине горище. Там стояли верстат, видовбане корито, скриня 1933 року. Двоюрідні брати пустили її під дерть. Випросила скриню в них моя донька Люда, розмалювала калиною та квітами. Стоїть у мене вдома.
Я небайдужа до родинних оберегів. Маю дідів псалтир, якому 110 років, старий різьблений сервант, тумбочку і підсвічник. Їх робив мій хрещений Федун. Маю портрет прадіда. Він 16 років був на засланні. Намалював його німець.
Усе мріяла зробити в старій хаті ремонт. На дубах сушити зілля. І буду серед усього цього писати мемуари.
Перший вірш Валентина Михайлівна написала першокласницею, на печі.
— Виглянуло сонце, усе облило, із мого віконця видно все село. Біля мого двору жоржини цвітуть, червонії маки в школі в нас ростуть. Берегти природу — це тобі не жарт. Риби, птиці, звірі — все це зоопарк, — згадує жінка. — Злізла з печі і кажу: мамо, тату, я написала вірш. Батько аж ложку поклав: ану ж прочитай. Такий задоволений був.
Тато гордився мною. За півроку до операції йому наснилося, ніби голову навпіл розрубує жінка з мечем, що в Києві. У столиці зробили операцію. Прожив півроку. Не дожив два місяці до 50-річчя. Я принесла йому диплом. Він аж заплакав: моя доця — вчителька.
Батько був простим колгоспником. Не зносив жодного костюма, важко працював. Був спився, бо люди ж не платили грошима. А руки мав золоті, будував хати. Почуття поетичності пішло від нього. Мати в мене більш приземлена.
Написала 15 книг
Валентина Коваленко народилася в селі Самгородок Смілянського району Черкащини у родині колгоспників. У школі писала вірші. Посилала їх у журнали "Піонерія", "Барвінок", "Малятко".
Після школи вийшла заміж за односельчанина Михайла Коваленка. Вступила на заочне відділення Черкаського національного університету на спеціальність "учитель української мови". Закінчила аспірантуру при кафедрі педагогіки.
Працювала вихователем у дитячому садку рідного села. З 1986 року — вчителем та заступником директора в черкаській школі №5. З 2002 року викладала в університеті на кафедрі української літератури та компаративістики.
Член Національної спілки письменників, з 2010-го — голова її обласної організації.
Написала 15 художніх та наукових книг. Лауреат обласної літературної премії "Берег надії" імені Василя Симоненка та Всеукраїнської літературної премії "Благовіст".
25 лютого цього року обрана головою Черкаської обласної ради.
Від першого шлюбу має сина 24-річного Ігоря та дочку 31-річну Людмилу. Є онука 4-річна Оріяна. З другим чоловіком Володимиром Івановичем живуть вісім років у його батьківській хаті.
4 
1
Коментарі
1