— Травма не заважає мені жити повноцінно. Свою інвалідність вважаю не вадою, а особливістю, — каже 31-річна Уляна Пчолкіна з міста Буча на Київщині.
2006 року вона потрапила в аварію. Пересувається на інвалідному візку. Торік стала ведучою новин на каналі "НьюзВан".
З Уляною зустрічаємося у сквері поблизу її будинку. Вона у джинсах, сірій футболці й фіолетових кросівках. Коротке волосся розвівається на вітрі. Уляна мружиться на сонці й надіває сонцезахисні окуляри.
– 10 років тому весною поїхала садити картоплю в сусіднє село, — розповідає вона. — З одного двору в інший друзі запропонували підвезти мотоциклом. Погодилася, бо він був із коляскою і видався мені безпечним. Нас було четверо. Хлопець, який їхав у колясці зі мною, почав підніматися і відволікати водія. Гальма не спрацювали. Мотоцикл вилетів у кювет. Пам'ятаю, як перекинулася через себе й почула, як хрустить у спині. Інші пасажири отримали лише незначні забої. Я зламала хребет. Ніг не відчувала, руками поворухнути не могла.
— Це було страшне відчуття. Від безсилля хотілося плакати, — каже Уляна. — Лікарі правди мені не казали. Один говорив: "Усе буде добре. За рік ходитимеш із паличкою. Але до кінця життя не зможеш взувати туфлі з підборами". Для мене це була катастрофа. Не уявляла, як зі зростом 157 сантиметрів зможу без них обійтися. Та виявилося, що він помиляється. З того часу самостійно пересуватися не можу. Морально швидко до цього адаптувалася. Не звикла скиглити й шукати винних. Якщо це сталося зі мною, значить, так і має бути.
Уляна заміжня за 28-річним Віталієм Пчолкіним. 2008 року під час відпочинку він невдало стрибнув із пірса і зламав шию. Став інвалідом першої групи. Зараз працює в бізнес-центрі Комітету спорту інвалідів України.
— З чоловіком познайомилася в лікарні, — говорить Уляна. — На той час була в активній реабілітації — відвідувала табори й підтримувала людей, які щойно отримали травму. Коли зайшла у відділення інтенсивної терапії, звернула уваги на Віталіка. Він рухатися взагалі не міг. Запам'ятала його блакитні очі. Відновлювався дуже довго. Два роки вчився їсти і чистити зуби. Про ту зустріч він казав: "Запам'ятав, як ти легко переїхала через поріг, який здавався мені недоступним". Влітку 2012-го разом пішли на концерт. Там уперше поцілувалися. За місяць Віталій сказав: "Не можу їздити на побачення з Троєщини в Бучу. Давай жити разом". Відмовлялася, але він наполіг. У цивільному шлюбі жили три роки. Одружилися торік у серпні.
До аварії Уляна працювала у відділі забезпечення столичного театру імені Франка. Планувала вступати на театральний факультет.
— Мріяла стати акторкою і відкрити власний театр, — каже телеведуча. — Та якраз перед вступними іспитами потрапила в ДТП. Коли лежала на лікарняному ліжку, зрозуміла: "На сцені ніколи не зможу виступати. Ким я тепер стану?". Подумала: тепер можу лише читати новини. Наприкінці 2015-го журналісти приїхали робити про мене сюжет. Увечері подзвонили й сказали: "Ми запускаємо новий проект і шукаємо ведучу. Ви не хочете спробувати?" Генеральному директору сподобалося моє обличчя. Стала першою ведучою на інвалідному візку. Перші місяці хвилювалася і думала лише про те, як швидше прочитати текст на камеру. Тепер спокійно почуваюся у студії. На роботу добираюся власною автівкою. Якби не вона, це було б дуже складно.
Уляна розвертається на візку.
— Після аварії зрозуміла, що часу в мене дуже мало. Треба жити тут і зараз, — продовжує. — Крім телебачення, очолюю волонтерське об'єднання "Крила" і працюю у Групі активної реабілітації. За 15 хвилин маю бути на зустрічі випускників. Збираємося вперше за 17 років.
8 
35413
Коментарі