— Познайомилися п'ять років тому в притулку для безхатченків. Ігор був за головного. А я тільки прийшла поселятися. Зразу здружилися. Хто б міг подумати, що це переросте в любов, — розповідає 46-річна Світлана Горьова. Два роки живе в цивільному шлюбі з Ігорем Вальховським. Він на 24 роки старший за неї.
Світлана з чоловіком стоять біля Свято-Успенського собору в центрі Полтави. 70-річний Ігор Ілліч щодня просить тут милостиню. Він в окулярах, капелюсі й сірому піджаку. Спирається на ціпок. Світлана — на лижну палицю. Вона у в'язаній шапці, поверх кофти накинула жилетку. Одяг в обох старий, чистий. Зимові чоботи — в пилюці.
— Зранку вдягаюся в чистеньке. Все-таки до людей іду, — каже чоловік, поправляє капелюх. — Скільки дадуть грошей — і тому радий. Ще здаю макулатуру й пляшки. Але то копійки. Кілька років тому працював підсобником на ремонті собору. Мав 120 гривень на день. Ото щасливі дні були.
Пара спускається до Білої альтанки за 200 м від храму. За нею — крутий обрив, далі — галявина з кущами й деревами. На ній безхатьки облаштували собі помешкання. Тут живуть два роки. На землі — збиті дошки з широкими матрацами. Накриті старими шерстяними покривалами. Між деревами на мотузках сохнуть светри, штани, білизна. Навпроти — цегляна пічка, зверху стоїть закопчена турка. На невисокому столику — літрові банки із супом і кашею. Їжу дають у соборі.
— Свєту спочатку за доньку сприйняв. У мене син її віку, — продовжує Ігор Ілліч. — Але поступово розгледів у ній господиню — і нагодує, і речі випере. Приємно повертатися додому і знати, що хтось чекає. Для мужика це дуже треба.
Вредний маю характер, але і вона — запальна. Раніше серйозно ревнував. Бувало, попадало їй. Раз із кумами пішла в парк гуляти і не сказала. Прийшлося провчити — відлупцював. Зараз усе спокійніше.
Світлана запалює дрова в пічці, аби розігріти обід.
— Люблю варити плов для Ігоря. Не завжди є м'ясо, замінюю на овочеву засмажку. Моя робота — мити посуд, речі складати і спати. А Ігор трудиться, — всміхається Світлана. В неї немає кількох передніх зубів. — Нам пропонували жити в соціальному центрі. Не хочемо. Любимо природу. В лісі багато білочок, приходить кіт у гості. А влітку — на річку. То святе. Відпочиваємо на пляжі, співаємо пісні.
Взимку пара живе в потягах. Їздять містами області.
— Часто контролери просять вийти. Тоді віддаємо останні гроші на квиток. Бо де ж сховаєшся? На вокзалі довго не переб'єшся, — говорить Світлана. — Бісить, коли називають бомжарою. А я — просто знедолена людина. Недавно бухі мажори прийшли, заставили присідати, сміялися з нас. Поліцейські гарно ставляться, не ганяють. Інколи заступаються. Відбили нас від шайки малолєток, які кидалися камінням, петардами, матюкалися. Не просимо любові чи розумінняv, аби лиш не чіпали, — жінка витирає сльози. — Боюся кожного шороху. Від людей самі неприємності. Це ще одна причина, чому ховаємось у кущах.
Починається дощ. Ігор Ілліч натягує між деревами мотузки, чіпляє плівку, аби сховатися.
Брат вигнав із квартири
Батьки Світлани Горьової мали дві квартири — одно- і трикімнатну. Коли померли, брат вигнав її. Була заміжня. Дітей не має.
Ігор Ілліч народився в Полтаві. 2-річним із батьками виїхав у місто Вятка Кіровської області Росії. Має двох синів. Старший живе в Харкові, менший — у Вятці. З ними інколи зідзвонюється. 2005-го приїхав у Полтаву. Паспорт загубив. Через це не отримує пенсії.
— Найголовніше для нас — відновити паспорти. Без бумажки — ти букашка, — додає Світлана. — Мій уже доробляють. Поміг соціальний центр. Якщо Ігор отримає свій — матиме пенсію. Тоді поїдемо в якесь село, попросимо ненужну хату, ремонтик зробимо. Одружуватись не плануємо. В такому віці воно вже не треба.
4 
35413
Коментарі