10 років мешкає у селі Бишкові Жовківського району на Львівщині італієць 74-річний Вітторіо Джакомі. Входить у сотню кращих художників Італії. Переїхав сюди, коли одружився з українкою Галиною Закалою, 47 років. Вона працювала за кордоном.

Триповерховий дім подружжя — найяскравіший у селі, світло-рожевого кольору. Галина зустрічає неподалік автобусної зупинки.

Будинок усередині перепланований. Замість горища — кілька кімнат, збоку — прибудова на рівень нижче від входу. У кімнатах багато картин Вітторіо. Господар приносить каву в маленькому горнятку.

— Макарони й каву купляємо тільки італійські. Там три мої сестри на заробітках, вони передають, — каже жінка. — Вітторіо день починає з кави, отакої маленької. Про нашу у великих горнятах каже, що то брудна вода. Дивується, що українці зранку снідають. Пояснюю, якби мій середущий син Іван зранку не наївся, що би з нього стало до обіду? Працює на будівництві.

— Люблю українські страви. Але до борщу додав би макаронів, — перебиває італійською Вітторіо. Здогадався, що говоримо про їжу. Галина пере­кладає.

Галину та Вітторіо познайомили спільні друзі в Італії.

— Якось домовився про зустріч із другом. Він прийшов із коханою-українкою. Та привела подругу Галю. Я був удівцем. Вона теж одинока, — розповідає художник. — Галя була сумна й залякана. Мені захотілося її обняти і піклуватися ­про неї все життя.

До нашої зустрічі мав 2 тисячі жінок. У молодості був дуже красивий, — приносить чорно-білі фото. На них він із довгим волоссям. — Галя не подібна на жодну з них. Скромна, нічого від мене не вимагала. Наступного разу зустрілися в ресторані. Запросив танцювати. Навіть обняти себе не дозволила. Вона багато пережила, я це відчував. В Італії прожили три роки. Потім вирішили переїхати в Україну. Тут чудова природа, спокій. Гарно малювати. Та й з італійською пенсією жити вигідніше.

Галина приносить онука 8-місячного Вітторіо. Назвали на честь чоловіка. Він сплескує в долоні, цілує дитині руки. Малий сміється. Хлопчик — із двійні. Сестричка Марія спить у сусідній кімнаті.

— Збоку ніхто би й не сказав, що то йому нерідні онуки. Настільки їх любить, — киває Галина на італійця. — З ним відчула себе потрібною. Нещодавно у мене піднялася температура. Розпереживався, до всіх дзвонив. Сусіди поприбігали. Думали, у мене якийсь серйозний приступ. Піду до сусідки по молоко, він уже хвилюється, дзвонить, ревнує. Це перший чоловік у моєму житті, який робить щось для мене. Коли влаштовували сину Іванові весілля, Вітторіо дав гроші. А рідний батько навіть на святкування не прийшов. Спився. Живе в моїй хаті. Цей будинок купили, коли приїхали з Італії.

Вітторіо зривається з крісла, жестами просить іти за ним. Показує картини у стилі поп-арт — вирізані серця з різних матеріалів, замальовані або обпалені фотографії. У кожній кімнаті картина з губок для миття посуду. Вони наклеєні на основу, взяті в рамку.

— Цим я хочу показати силу людських відкриттів, знань, — пояснює художник. Завзято гортає італійські підручники та енциклопедії. Показує про себе статті. — Я все отримав від життя, був футболістом, моделлю, режисером, вивчив філософію. В Україні мені гарно живеться. Село чудове. Бракує хіба аптеки й Парижа. Щоранку пробігаю 5 кілометрів. Малюю, читаю, виходжу на зв'язок з італійськими друзями. Бавлюся з дітьми, працюю в студії. Бракує одного — знання мови. У моєму віці її важко вчити.

— На закупки ходжу в магазин. Раніше за євро міг скупитися. Зараз треба кільканадцять, щоб наповнити торбу. Маю всього вдосталь, бо живу на італійську пенсію. А як виживають українці на 1200 гривень, не розумію. Ось прийшли рахунки на газ — 5,5 тисячі гривень за місяць. В Італії я би теж заплатив півпенсії за комунальні — 600 євро. Але ж не п'ять пенсій, як мусять українці. Проте ми в Італії вважаємо, що багатий не той, хто має машину і квартири. А той, хто має власний клаптик землі. Тому українські селяни — дуже багаті.

Вітторіо пропонує пройтися селом до студії. Люди кивають італійцю головою, він вклоняється у відповідь. Студія — це частина старого приміщення поряд із магазином і баром. Кілька років тому, на 8 Березня, подарував його Галині. Спочатку мала тут магазин. Потім стало нерентабельно.

У студії старі стіни й підлога. Багато композицій із відходів — пластикових пляшок, шматків фанери, губок, лотків з-під яєць. Свої картини Вітторіо Джакомі продає на батьківщині. Ціна однієї сягає 50 тис. євро. В Україні таких грошей за них не дають.

— У мистецтві чоловіка не розуміюся, мені до того байдуже. Знаю одне: дві картини продали — і купили будинок.

×