— Тепло в хаті? А чого я должен страдать? Один живу. Супругу Раю шестого мая похоронив. Це третя моя жінка. Всі були хароші, — розповідає 97-річний Тодось Коцуренко із села Червона Слобода на Черкащині. Троє його дружин померли у 75 років.
Тодось Кирилович зустрічає на подвір'ї. Він низького зросту, спирається на ціпок. Одягнений у помаранчеву нейлонову сорочку.
— Але перва Марфа — найкраща. З нею прожили 56 років, виростили сина і двох дочок. Померла від інсульту, — чоловік веде до хати. — Друга Варка була безродна. Це її хата. До мене похоронила троїх мужиків. Три года харашо прожили, а на четвертому померла від сердечної недостаточності.
Третя, Рая, була сусідкою. Саме поховала чоловіка. Ми з нею поїхали в Яснозір'я (село в Черкаському районі. — "ГПУ") по поросят. Повертаємося, а я кажу: "Слушай, Раїчка, давай своїх поросят соїдинимо, вони краще їстимуть і ростимуть, і ми будемо в парі". Сказав для связки слов. А вона: то й давайте. Тоді кажу: "Нам же багато двоє поросят — віддай одне своїй невістці".
З Раєю прожив 16 год. У лікарні лічила серце і всі нутрощі. А воно в неї совсьом не те — рак у голові. Зізналася, що перший чоловік брав за коси й бив об стіну головою. Просила поховати біля сина Петі, бо чоловік і на тому світі буде обіжать.
У будинку п'ять кімнат. Кругом прибрано. Посеред зали стоїть стіл. На вазу зі штучними квітами оперлася велика фотографія в рамці: Тодось Кирилович у піджаку з медалями й орденами.
— Люблю чистоту. Син з невісткою попилососять. Їсти вмію варити. Жінки тоже були акуратні. Вони ж дивилися на мене. Ніколи не курив. А пити — пив. Усе, що горить і з ніг валяє, — сміється чоловік. Сідає на диван, накритий верблюжою ковдрою. Ціпок кладе поруч. На правій руці вузька золота обручка.
— Це від першого шлюбу. Розписувався з усіма. Тепер уже куди — скоро 98.
— А виглядаєте років на сімдесят, — кажу. У Тодося Кириловича майже немає зморщок, лише кілька на лобі.
— Так само мені давали і в санаторії "Мошногір'я". Ще й місяця немає, як приїхав. Так там одна женщина, Надя з Канева, хотіла забрати до себе. Вдова, моложе мене на 24 года, своя машина, двохетажний дом і бездєтна. Я не схотів — на сміх людям чи курям. Кажу, мені вже стидно перед дітьми.
Тодось Коцуренко народився у селі Суботові Чигиринського району. Батьки мали семеро дітей. Називає від старшого до наймолодшого.
— Марія, Сергій, Макар, Тодось, Сила, Григорій і Михайло, — загинає на руках пальці. — Мама, сестра, троє братів і бабуся померли в голодовку. Батька з кінцями арештували комнезамівці.
Після голодовки я пішов у столову робить морожене. Завстолови полюбив мене і хотів на своїй дочці женити. Вона старша на чотири годи і єврейка — душа не прилягла. А втрєскався в Марфу, сестру товариша Андрія. Така крас-сі-ва, така маленька, як і я. Тоже сирота.
Марфа і Тодось зійшлися 1936 року. Чоловіка забрали в армію, а звідти — артилеристом на війну.
Тодось Кирилович іде в іншу кімнату. Із шафи дістає піджак з медалями.
— Після перемоги нас у товарняках повезли на японську війну, бо американці не справлялися, — прикручує до коміра орден "За мужність" і два "Великої Вітчизняної війни". — Їдемо, журимося. Не вбили фашисти — доб'ють самураї. Під Хабаровськом передають: Японія капітулювала. Наш вагон тріщав від радості. І якраз совпадєніє — у Хабаровськ до сестри приїхала Марфа. Ми там і осталися. — Тодось Кирилович хмурніє на обличчі. — Вона мені розказала, що в нас була дочка. Але німці вкинули в криницю разом з іншими дітьми. Земля тоді довго ворушилася.
У Хабаровську пара затрималася на три роки. Народився син Володимир. Після повернення в Україну чоловік влаштувався зварником на шахту в Красному Лучі на Луганщині. Тут з'явилися доньки Надія та Галина. Минулого тижня обидві загинули в автокатастрофі. У Тодося Коцуренка залишився син у Черкасах, шестеро внуків та двоє правнуків.
4 
35413
Коментарі