— В армії мене хотіли розстріляти, бо я присягу не приймав. Якби визнав, що я гражданін Союза і битимуся за Союз до послідньої каплі крові, то значило б, шо Бога на Союз проміняв. Кажу, розстрілюйте. Підполковнік махнув рукою: шо с нєго возьмеш. Відправили у стройбат, — розповідає 41-річний Богдан Луцький із села Космирин Бучацького району Тернопільщини.
Його сім'я належить до безіменної аскетичної релігійної громади. Віряни не ходять у церкву, не користуються газом та електрикою, не відзначають свят, не визнають ікон та хрестів.
Богдан Луцький запрошує до хати. Вона одноповерхова, вкрита шифером та огороджена штахетником. Кімната обставлена меблями ручної роботи. Долівка холодна, бо з глини, застелена тонким покривалом.
— Ми живемо просто. Нас так пророк навчив. Ліжко, крісла, бамбетель (дерев'яне ліжко, диван. — "ГПУ") своїми руками зробив. Мене батько навчив, а я своїх дітей учу. У Біблії пише: "Працею рук своїх заробляй на хліб щоденний", а не десь там бізнесуй.
Богдан Луцький із сусіднього села Сновидів. Закінчивши службу в армії 1990-го, познайомився в Космирині з майбутньою дружиною — на рік молодшою від нього Галиною.
— У нас хлопці з дівчатами не зустрічаються до одруження, бо тяжко від блуду стриматися, — розповідає дружина. — Як хлопець хоче дівчини, то просить її батьків дозволу. Розписуються в сільраді, і всьо.
Весілля, як і інших свят, віряни не визнають.
— Ні дні народження, ні хрестини, ні Новий рік ми не святкуємо.
У сім'ї п'ятеро доньок та четверо синів.
— Дітей наставляю, щоб вчилися у школі. Але після дев'ятого класу йдуть до роботи. Всякі інститути чи академії то не для нас.
У всіх дівчаток на голові різнокольорові хустини. Господар, коли заходить в хату, знімає кашкет. Такі носять усі дорослі чоловіки релігійної громади.
— Волос — то є слава, — пояснює. — А славу треба прикривати. На то в дівчини платина, а в хлопця кашкет. Чого платини яскраві? Бо написано, що народ Божий має відрізнятися від світу. От ми і відрізняємся — життям і одежею.
Питаюся, чи і в їжі відрізняються від інших селян.
— Та не думайте, шо ми якісь недорозвинуті, моримо себе голодом. Готуємо смачно. Лиш то шо не вибадуєм, — сміється чоловік.
— То всьо шо в селі сі варит — зупа, борщ, пончики, коржики, завиванці. То що тортів не печем, — перелічує Галина. — Що сьогодні снідали? Вареників з дочками наліпила — з капустою і сиром.
Веде показати подвір'я. Йдемо бетонною доріжкою біля хати, сходимо на землю.
— От якраз худобі картоплю варим. Мішок нараз кидаю, на два-три дні вистачає. Маємо коня, корову і четверо свиней.
Двоє дівчат-підлітків у рожевих хустинах розвішують на дротах між деревами одяг молодших сестер та братів.
— Одяг часом у п'ятьох відрах перем нараз, — продовжує хазяйка. — Маю дочок-помічниць. Інакше не справилася б.
У Космирині аскетів — третина населення. Живуть також у сусідніх селах — Сновидів, Соколові, Стінка — загалом до тисячі людей. Місцеві називають їх кашкетниками через характерні для чоловіків головні убори, або темними, бо не мають удома світла.
"В січні двойню родила, а до кінця року ще одне"
Василь, старший син Луцьких, одружився з сусідкою Мирославою. Її дід Іван Деркач заснував релігійну громаду. Помер 2008-го у 82 роки.
— Люди згадують, що Іван Деркач був такий собі опришок. Любив погуляти, мав позашлюбних дітей, — каже 42-річний Володимир Боєчко, сільський голова Космирина. — Потім перемінився — таку віру придумав. Його сім'я приєдналася, родина, сусіди. Та й так потрохи їх більшає. Якщо так буде йти, як зараз, то за 10 років тих віруючих в селі буде більшість, вони ж дітей народжують щороку. На нашій вулиці одна жінка народила 17 — і то ще не кінець, бо молода. Є таке, що троє ходять в один клас — в січні двойню родила, а до кінця року ще одне. В Америці є подібні люди — Аміші. Ті тоже без світла живуть, але з нашими не пов'язані.
5 
1
Коментарі