"Як у 39-му році прийшли до нас москалі, наші "визволителі", то зачали жидів називати євреями. Наші жиди казали: "Ніякі ми не євреї, ми жиди". Цими словами починається фільм Стівена Спілберґа "Назви своє ім"я". Їх промовляє 74-річна Ірина Максимова з Тернополя.
З пані Іриною розмовляємо у неї вдома. 1994-го знімальна група Спілберґа записала чотири години її спогадів. Тоді в Україні відзняли історії 3030 людей. До фільму увійшло шість.
— До мене приїхали чоловік і жінка з Києва. Пішла до них у готель "Тернопіль". Там і записали, що я казала. А в хату не заходили. Під час війни, — пригадує, — у Тернополі було гетто. Уся вулиця Руська, аж до ставу. Наш будинок стояв біля води. Татко був у ньому гаусмайстером — управителем. Якось до нас постукав Михаїл Ґінсберг. Було йому років 20, щойно побрався. Із батьком віталися, як бачились у місті, але не більше. Байбі, так називали Михаїла, захотів, щоби татко заховав його з родиною. Німці вже мали їх убивати. Наша бабця благала: "Онуфрію, у тебе ж двоє дітей!" Бачу: стоїть Байбі на колінах перед татком і цілує йому ноги. Батько пустив їх на горище.
З липня 1943 року по квітень 1944-го в Саїків переховувалися 17 людей. Семеро — з родини Ґінсбергів.
— Із Михаїлом прийшли його мама, дві сестри, швагро із жінкою. Зимою мешкали на стриху, а взимі — у пивницях. Ми з братом Кольою носили їм їсти. Мамця з бабцьою варили по великій каструлі каші, я помагала канапки мастити. Хлопець Макс навіть подарував мамці сікача. Славцю, принеси того сікача показати, — просить 76-річного чоловіка Ярослава. Той несе з кухні старого ножа з ручкою у вигляді чобота.
Татко запонки носив золоті
— Мій татко добре заробляв, — згадує далі. — Ми мали килими, золото. Гроші на хату тримали в банку. В 11 років мама купила мені ланцюжок з кулончиком із зображенням Божої Матері. Ще була золота вервечка з перлами. А татко до сорочок носив золоті запонки. Ми збиралися виїздити в Німеччину. Татків начальник так захотів. Мамця вже й речі склала, але татко передумав. Заховав скриньку з коштовностями в пивниці й накидав зверху всякого непотребу.
Каже, кілька днів Саїки переховувалися від бомбардувань у сховищах.
— А коли повернулися — не було ні євреїв, ні золота! Славцьо каже не розповідати, що вони нас обікрали, — схлипує. — Почали ми бідувати. Татко дрова людям рубав, аж руки тріскали. А мамця прала. Потім татко помер від астми.
Пані Ірина каже, що працювала в "Кінремснабі": чоловік ремонтував телевізори, а вона писала накладні. 1988-го Михаїл Ґінсбург приїхав з Канади до Тернополя, показати доньці батьківську хату. Городяни направили його до Ірини.
— Тепер Байбі шле мені й донькам по 200 доларів на рік, — розгладжує Ірина скатертину. — А ще свідчив, що ми — праведники світу. Про інших жидів, які тоді прийшли з ним, говорить: "Десь на Маямі, на Флориді..."
У жовтні пані Ірину з родиною запросили на презентацію фільму до Києва.
— Побачились зі Спілберґом, — каже. — Казав, що вражений моєю історією.
1932, 31 травня — Ірина Саїк народилася у Тернополі
1934 — народився брат Микола, згодом — головний інженер ВАТ "Міськсвітло"
1952 — одружилася з Ярославом Максимовим
1954 — народилася донька Наталя, тепер — безробітна
1955 — народилася донька Оксана, тепер — бухгалтер
1957 — від астми помер батько Онуфрій Саїк
1994 — знімальна група Стівена Спілберґа відзняла в Тернополі історію родини Саїків
2004 — народився онук Ілля
2006, 18 жовтня — їздила до Києва на прем"єру фільму Стівена Спілберґа та Віктора Пінчука "Назви своє ім"я"
9 
35413
Коментарі