"Була б молодша, поїхала б звідси. Тут нічого не буде"

 

На інтерв'ю з донькою вченого покійного знаменитого кардіохірурга Миколи Амосова — Катериною Амосовою приходимо завчасно. Її кабінет із табличкою "Член-кореспондент АМН України, доктор медичних наук, професор. Завідувачка кафедри госпітальної терапії №1 Національного медуніверситету імені академіка О. О. Богомольця" столичної  Олександрівської клінічної лікарні відчинений.

— Вона вже їде, просила зачекати, — медсестра запрошує всередину.

За великим столом — високе крісло з розгорнутим на всю спинку випрасуваним білим халатом. На стільниці стоять два стетоскопи, картонна коробочка з кардіограмами, папери. На одному із вікон у вазі — білі троянди із зеленуватим відтінком. На іншому у вазоні — орхідея без квіток.

57-річна Катерина Миколаївна стрімко з'являється в кабінеті у брючному костюмі по фігурі, лакованих чорних черевиках. Із сусідньої кімнати виносить півлітрову пляшку "Моршинської". У прочинені двері видно цілий ящик такої. Сідає на халат, дивиться убік крізь стильні окуляри. Розмовляє російською:

— Давайте работать.

Як воно — бути донькою знаменитої людини?

— Те, що батька всі знають, усвідомила десь у першому класі. Його впізнавали в кіно, в магазинах, ставились дуже тепло. Думаю, це батька живило, — розповідає, виклавши руки на стіл. На зап'ясті— кілька тоненьких браслетів. — Я теж відоме прізвище намагалась нести гідно. У школі старалася мати бал у запасі і вчилася на "шість". І працюю завжди "із запасом". Щоб ніхто не сказав, що Амосова отримала щось незаслужено.

— Чула, що батько навчив вас читати в 3 роки.

— Та ні, мені було, мабуть, 5. Батько все життя страждав на безсоння. А я була жайворонком, вставала десь о шостій ранку. І до сніданку тато вчив мене читати. Казок не визнавав. Та й мені не хотілося. Я їх не читала і ляльками не гралася. Ми почали з оповідань про тварин Сетона Томпсона і "Мауглі" Кіплінга. Разом вчили англійську мову. Коли бували відрядження за кордон, тато на 10 доларів добових умудрявся накупити цілу купу книжок англійською мовою в букіністичних магазинах. Їх там продавали на кілограми. Тато цінував книги, а от інша власність його обтяжувала. Про матеріальні речі часто казав: "Так багато людині не треба". Мав два чи три костюми, вітчизняні, які купував у ЦУМі. Продав машину, коли я ще була маленькою. Бо машина — це гараж, техогляд.

Держава повинна була надати йому службову машину?

— Коли батькові було за 70, його клініка серцево-судинної хірургії, що була підпорядкована Інституту туберкульозу і грудної хірургії, стала масштабною. Співробітники почали казати: "Давайте зробимо Інститут серцево-судинної хірургії". Батько пішов до Щербицького (Володимир Щербицький — перший секретар ЦК Компартії України в 1970-1980 роках. — "ГПУ"). Той пообіцяв: "Відкриємо, якщо ви будете директором". І батько на кілька років очолив інститут, йому надали директорську машину. Влітку жив у селищі Клавдієве за 50 кілометрів від Києва. Він хвилин 20 ішов пішки до вокзалу, потім їхав 45 хвилин електричкою. І тільки там його забирала машина й везла в інститут. А коли мешкав у Києві, їздив у громадському транспорті чи ходив пішки.

Відкладав гроші на кардіостимулятор. Перший йому поставили 1984 року — це був подарунок від компанії-виробника. Тато знав, що джерело живлення через кілька років треба буде замінити. Назбирав 18 тисяч доларів — відкладав стипендію, яку отримував від Джорджа Сороса (американський фінансист, $300 млн щорічно витрачає на благодійність. — "ГПУ"). І якби місто Київ і пан Омельченко, мером якого він був, не оплатили операцію в Німеччині, батько зробив би це сам. Днів би на п'ять перебування в лікарні вистачило.

Якби попросив у держави, може, і дали б?

— Мабуть. Але один із татових улюблених висловів, із Михайла Булгакова: "Ніколи нічого не просіть". Маму вранці не будив, сам сніданок готував. Пришивав ґудзики, щось із одягу вкорочував. У нього був ще простіший вислів: "Не позичайся".

Кажу, що вийду на хвилину в туалет.

— А в нас туалету нема, тільки для персоналу і госпіталізованих хворих, — сміється Катерина Миколаївна. — Це ж лікарня для бідних. Кілька перших аналізів і стартовий набір із постільної білизни, рукавичок, перев'язочного матеріалу й стерильної білизни для операцій — безплатно. А 90 відсотків ліків купують родичі.

Як і скрізь?

— Та ні, мабуть, трохи гірше. І в останні роки ще гірше. Держава давно кинула своїх громадян. Я не ностальгую за СРСР, але тоді тільки кілька лідерів лікувалися у "Феофанії". А переважна більшість начальства, заможні люди — у звичайних лікарнях. Таких, як наша. Вони розуміли: їх сюди теж можуть привезти, тому треба вкладати гроші, щоб була пристойна лікарня. А після того, як Україна стала незалежною, влада знає, що лікуватиметься за кордоном або в приватній медицині. На нас "поклали".

Стає дуже сумно, що країна наша без майбутнього, на жаль. Була б молодша, поїхала б звідси. Тут нічого не буде.

А батька зманювали на роботу за кордон?

— Тоді була залізна завіса. Його у партію звали, у КДБ намагались вербувати. Він відмовився. Пощастило, що навіть у Верховній Раді потрібний був якийсь відсоток безпартійних. І він зайняв цю нішу. Його вибирали багато років. Він виступав на межі фолу, але палицю не перегинав. Не пішов у табори, як Левко Лук'яненко, бо був фанатом своєї справи і не хотів втратити роботу через висловлювання.

Ви живете в батьківській квартирі?

— Ні. Я б не змогла там жити. Там пару років мешкала мама, потім ми її забрали до нас. Квартира простояла чотири роки, все осипалося, і ми її продали.

У грудні буде 100 років від дня народження батька. Відзначатимете?

— По-перше, ЮНЕСКО оголосив 2013-й — роком Амосова. По-друге, є постанова Верховної Ради про святкування. Зараз Київська міська асоціація хірургів і кардіологів і наша сім'я розпочали фінансування документального фільму про батька. Режисер Сергій Лисенко написав листа до Міністерства культури, щоб підтримали. Міністр нас не прийняв, і слава Богу. Зробимо без участі держави і покажемо без неї.

Микола Михайлович казав, що ви у студентські роки не мали широкого кругозору. Цікавилися тільки медициною. З роками щось змінилося?

— На жаль, ні. Я захоплююся переважно роботою. Палити — не палю, випити ніякого задоволення, — усміхається. — Не люблю готувати, не фанат музики чи театру. Хобі не маю.

А улюблене місце відпочинку?

— З цим теж не складається. Через три дні відпочинку впадаю в депресію і хочу працювати.

Ви модно одягнені.

— Мені це цікаво. У цьому є певне самовираження, є куди прикласти мізки. Коли була молода зовсім, собі не подобалася. Тато казав: "Ви з мамою — два циліндри. У вас фігури жіночої нема". Це не сприяло покращенню самооцінки. Потім комплекси переборола, і мене попустило. Матеріальна можливість купувати багато з того, що хочеться, з'явилася років 10 тому. Грішна я, — сміється. — Тато не схвалив би моїх міщанських замашок.

Виходимо. На столі лишаються дві порожні пляшки з-під "Моршинської".

4 коти має вдома Катерина Амосова. Її батько тримав собак. "Кіт більше любить дім, аніж господарів. Ці тварини егоїстичніші й не чіпляють так душевно, як собаки. Думала, втрату кота переживатиму менше, ніж смерть собаки. Але довелося рік тому приспати кота. Досі не можу бути у тій кімнаті, де він помер".

15 років не засмагає

Меню Катерини Амосової складається із моцарели, 4% творогу, вареної яловичини, листкових салатів, капусти і фруктів. Щодня випиває 1,5 л негазованої води. Цукру не вживає 20 років, не засмагає — 15. Щоб тримати вагу, займається степ-аеробікою. Палити кинула, каже, років у 40.

Її чоловік — молодший на рік Володимир Мішалов — професор, завідувач кафедри хірургії інституту, де працює Катерина Миколаївна.

Мають доньку Анну.

×