П'ять газет виписує в хату 62-річний Богдан Дорота із села Глинськ Жовківського району на Львівщині. Стільки ж передплачують сусіди. Коли прочитають — обмінюються. Найдовше — дев'ять років — Богдан Володимирович отримує "Газету по-українськи". Цього року отримав від редакції набір інструментів. Це перший виграш у житті.
Веземо коробку у вівторок зранку. Глинськ — село на 2 тис. жителів. Призер живе у центрі, за магазином. Він чекає нас біля брами у випрасуваній червоній сорочці.
— Все поривався ту квитанцію вислати, — Богдан Дорота проводить на виметене подвір'я. — А жінка відмовляла, — киває на дружину 58-річну Стефанію Дмитрівну, яка стоїть на порозі. — Казала: "То всьо брехня, хто зараз призи дає?" Я таки вислав. З січня дивилися в кожному номері, чи є ми у списках переможців. Не було, то махнули рукою і більше не перевіряли. А тут телефонують із Києва, чи ми думаємо приз забирати. Найбільше зраділи онуки. Всі вихідні вас виглядали. Сьогодні у школі.
Стефанія та Богдан Дороти народили п'ятеро дітей — четверо доньок і наймолодший син 22-річний Андрій. Мають 14 онуків, троє живуть у дідівській хаті. Найстарші внуки — ровесники Андрія.
У вітальні два комп'ютери, кілька телефонів, нетбук.
— Це Андрієве. Він техніку ремонтує для всього села, — пояснює жінка. — Мав гарний маленький телефон, а тепер купив таке велике, що ні в руку взяти, хіба дрова ним рубати, — сміється. — Вони з батьком страшні політикани. Малий начитається інтернету, старий — газети. Потім обговорюють до півночі.
Господарі пригощають солодощами, кавою, вином. Кажуть, у "Газеті по-українськи" найбільше люблять читати "Політику" і "Скандали".
— Наш зять найстарший зараз в АТО, — продовжує Стефанія Дмитрівна. — А тепер і його син, наш онук, поривається туди, комісію пройшов. Умовляємо, що ще малий — лише 19, а він ніяк. Каже: "Батько пішов, і я піду". А в село 200 повісток прийшло.
— Та як прийдуть нелюди сюди на наші землі, то і кликати нікого не треба буде. Всі підуть боронити, — перебиває чоловік. — Спершу ту війну не сприймав. А коли зятя забрали, і сам по-інакшому почав мислити. Отак до всіх тривога стукає.
Богдан Володимирович роздивляється набір інструментів.
— Таке добро завжди пригодиться на господарці. Але від онуків не вбережеш. Вони все з хати повиносять, потім по городі збираєш, — сміється. — Ким я тільки у житті не працював — і малярем, і слюсарем. І газ до села вів, і оцю хату своїми руками збудував.
Наостанок Богдан Дорота пропонує пройтися на Вовчу гору. Звідти видно Крехів, Жовкву, Добросин, пам'ятник льотчику Петру Нестерову і село Воля-Висоцька, в добру погоду — і шахти Червонограда.
— Отака гарна Україна, — каже. — Приїжджайте до нас. Де ще є така краса?
4 
35413
Коментарі