Запрошували в Емірати на зарплату 22 тисячі доларів у місяць. Не поїду

Палестинець Рамі Абу Шамсія 25-й рік живе в Україні

Живу в Києві 25-й рік. Я – громадянин України.

Батько хотів, щоб я вивчився на лікаря. У Палестині університету не було, у Тель-Авів арабів навчатися не пускали. Ми знали, що радянська медицина – одна з найкращих у світі. Стояв вибір – Франція чи Україна. У 1980-х прочитав у газеті, що Київ – найзеленіше місто в Європі. І слов'янський народ мені був ближчий.

У вересні 1992-го прилетів у Москву. У країни на той час уже колишнього Союзу можна було потрапити лише через російське посольство. Звідти – потягом до Києва. На вокзалі шокувало, що ніхто не знав англійської. А я не говорив ні російською, ні українською. Треба було дістатись університету. Вийшов на Московську площу, знайшов готель "Мир". Трохи англійською, трохи арабською мовою вибив собі номер.

Мав 5 тисяч доларів. Треба було заплатити за навчання і зняти квартиру. Для нас це була невелика сума. А в Києві за неї можна було купити однокімнатне помешкання.

У гастрономі долари не взяли. Тоді ходили купони. Обміняти можна було тільки на руках. До мінял їздив на Республіканський стадіон. Ще стояли біля універмагу "Україна" й ЦУМу. Жертвою аферистів став одразу. Даю одному 100 доларів. Раптом підбігають хлопці: "Там міліція. Ось ваші гроші". Втікав від міліції. Потім дивлюсь, а замість 100 доларів у руках – один.

У готелі дізнався, що дзвонити додому можу лише з Головпоштамту. Простояв у черзі 5 годин. Розповів усе батькам. Вони дістали телефон знайомих, які восьмий рік жили в Києві. Ті привезли мене в університет.

За перший рік батьки заплатили 3 тисячі доларів агентству в Палестині, яке допомагає влаштуватися в Україні. Хоча рік навчання коштував 300 доларів. Решту поклали собі в кишені земляки-посередники.

 

Спочатку були проблеми з харчами. Вдома скуповувався в супермаркеті. А в Києві були гастрономи. Купити можна було тільки вермішель, хліб і два-три види ков­баси. А мені хотілося сирів, хорошого чаю.

У гуртожитку видали талони. На них отримував цукор і масло – на місяць. Згодом дізнався, як дістати продукти через знайомих у гастрономі.

Повернутися додому не думав. Це ганьба – приїхати назад без освіти й диплома.

Із земляками знайшли ресторан на другому поверсі центрального автовокзалу. Там були гарно одягнені гарсони, із зачісками, носили на руці рушнички. За сусіднім столиком обідали люди. Ми показали на їхню їжу, щоб і нам дали таке ж. Принесли м'ясо, картоплю, гречку. Вперше побачив цю крупу.

У ресторані скуштував борщ. Не міг зрозуміти, що це за червоний суп? Але смачний. Українська кухня відрізняється від східної тим, що є перше, друге, третє. У нас подають плов. Навіть курки-гриль немає. А якщо не хочеш готувати – в ресторані береш курку й салат.

Їли те, що знаходили. Регулярно – докторську ковбасу. Через кілька місяців прочитав, що там є свинина, і перестав брати. Сметану мастили на хліб. Каву привезли з собою. Кип'ятильником у чашці гріли воду. Завжди на столі було солодке. Купували два-три види тортів. Жили на Московській площі, там працювала фабрика імені Карла Маркса.

Російською почав розмовляти через два місяці. Старався багато говорити, зачіпав людей у ліфті, на вулиці. Порадили попроситися жити до української родини. Я знайшов таку – чоловік, дружина і двоє трохи старших за мене дівчат. Мешкав у них півроку. Спочатку було незручно, соромився вийти зі своєї кімнати. Потім подружилися. Російську вивчив швидко. Але читати й писати було складно.

Пізніше зняв однокімнатну квартиру за 30 доларів на місяць. Грошима допомагали батьки. У вихідні їздив до друзів у гуртожиток – на плов.

У Палестині – мусульманське суспільство. Спілкувався тільки з чоловіками. А тут – і з дівчатами. Багато хто з земляків через них не закінчили навчання, втратили гроші. Я теж зустрічався з жінками. Але університет був на першому місці. Мав повернутися додому спеціалістом.

Із Мариною познайомилися 2004 року на дні наро­дження знайомого. Вона була його кумою. Сподобалася – красива, світла, з блакитними очима. Розмовляє на різні теми. Зустрічалися рік. Я планував повернутися в Палестину, і вона була готова зі мною. Коли приїхали мої батьки, мама сказала: "Ти з нею одружишся, синку. Я бачу". Марина двічі була в Палестині.

Ми одружені 11 років. Є доньки 6-річна Марія і на три роки старша Олександра. Марина – християнка, але прийняла іслам. Ми розписались у рацсі, потім пішли в мечеть.

Після навчання збирався повернутися додому. Але запропонували роботу в університеті. Погодився.

Цього року запрошували в Емірати завідувачем хірургічного відділення. Зарплата – 22 тисячі доларів на місяць. Не поїду. Гроші – ще не все. Мене прийняла Україна, я тут реалізувався. Досі розвиваюся.

Із дітьми розмовляю арабською, дружина – російською. Доньки знають українську мову. Коли під­ростуть, учитимуть коран і арабську.

Дружина не ходить у паранджі. Це – її справа.

У дні вбивств на Майдані до нас привезли 12 людей. Усіх ми врятували. 30 хірургів одночасно працювали в дев'яти операційних.

Пораненому 17-річному Ігореві зі Львова я ампутував ногу. Мав множинне вогнепальне поранення в живіт, руки. Але цілив снайпер – у ноги. Його привезли практично з відірваною кінцівкою. Через два дні зайшов у реанімацію: "Ігорю, вибач. Не міг урятувати ногу". А він: "Я не думав, що взагалі виживу". Відправили в Польщу на реабілітацію. Зараз ходить на протезі. У ті дні майданівці захищали лікарню від міліції – щоб ті не забрали поранених.

Щоранку прокидаюся – й хочу на роботу.

×