"З одного боку, нам потрібні "Макдональдзи", з іншого - пам'ятники Леніну"

КОНФЛІКТ НА ДОНБАСІ СПРОВОКОВАНО НАСТІЛЬКИ ПІДЛО Й  ЦИНІЧНО, ЩО БУДЬ-ЯКИЙ ВАРІАНТ ПЕРЕДБАЧАЄ КУПУ НЕВИРІШУВАНИХ ПРОБЛЕМ, ПИТАНЬ, НА ЯКІ НЕМАЄ ВІДПОВІДІ, – КАЖЕ ПИСЬМЕННИК СЕРГІЙ ЖАДАН

Більшість вашого життя минає в дорозі. Які були останні маршрути?

– Останні пару тижнів це був Донбас, потім злітав у Німеччину на виступ, потім ми з "Собаками в космосі" мали шість концертів по Україні. Завтра Вільнюс, потім – Мінськ. Потім знову Донбас.

У грудні був у Слов'янську з Сашком Положинським і поетами. Прийшли людей 700–800. У Сіверськодонецьку – чоловік по 300–400 було. Там багато креативних відкритих людей, які хочуть щось робити. Є стереотип, що культура на тих теренах незатребувана. Але там таки, за великим рахунком, ніхто нічого не намагався робити.

Ленін – це частина їхнього світогляду. Вони народилися з цим пам'ятником, прожили з ним усе життя. Бояться. Вони взагалі дуже бояться. Пережили прихід оцих республік, звільнення, бомбардування. У всьому вбачають якісь спроби наступу на свої звички, загрози своєму затишку та спокою.

І тому вважають, як ви пишете, "наше діло німе".

– Так. Жіночки відмовляються зрозуміти, звідки стріляють. Причому очевидно, що снаряди прилітають із російського боку – але вони все одно не розуміють. "Нацики чи не нацики – хто його знає. Ми – маленькі люди". І я не схильний їх звинувачувати. Вимагати від 60-річної жінки активної соціальної й громадянської позиції – наївно й претензійно. Хоча на вибори вони ходили, очевидно, всі, й за кого голосували – здогадатися нескладно. І страшенно їх шкода, що вони виявилися тепер заручниками. Саме вони є найбільш безпорадними й беззахисними. Бронежилетів у них немає. Вони сплять під своїми дахами й щомиті до них може прилетіти снаряд.

Там дуже великі сподівання на владу. Влада у всьому винна, і вона має все вирішити, зробити й захистити. А ми просто законослухняні громадяни, від нас нічого не залежить. Така ось радянська поведінка.

 

Наскільки змінилися зараз ваші тексти?

– Про війну не варто говорити тими словами, які вживалися до війни, мені так здається. Обставини зовсім інакші й рівень болючості. Тому писати так, як писалося раніше, просто неможливо.

Кого в цьому конфлікті вважаєте за важливе описати?

– Та всіх. Важливо – все фіксувати, все запам'ятовувати. Багато речей забуватимуться, розмиватимуться пропагандою чи офіційною інформацією, часто доволі неправдивою, одновимірною й примітивною. У нас спонтанно створюється образ героя, такого собі супермена, який бореться з нечистю. Прекрасно, звичайно, піднімати моральний дух співвітчизників. Але мені здається, що реальність завжди складніша за пропаганду. І я не розумію, коли люди не хочуть сприймати реальну інформацію.

Конфлікт більш багатовимірний, ніж його подають?

– Та я більше про те, як показують хід бойових дій. Коли читаєш ранкові повідомлення про сотні знищених бойовиків і двох загиблих українських бійців – розумієш, що це неправда. І не­зрозуміло, для чого це робиться. Так, усі потребують позитивних новин й оптимізму. Але часто це самозаспокоєння й окозамилювання призводить до того, що коли справді стаються якісь трагедії, як під Іловайськом, народ починає істерити й кричати, що нас здають і зраджують. Правильніше, як на мене, завжди більш-менш об'єктивно сприймати інформацію. Це не дозволяє розслабитися й спонукає до дій. Часто ці новини є виправданням, щоб узяти й розслабитися: мовляв, усе добре, ми сьогодні вбили трьохсот ворогів. І завтра ще трьохсот уб'ємо. Чого хвилюватися?

Дивно, що люди в Росії, які виросли на гаслах "Лишь бы не было войны", зараз так сильно цієї війни хочуть.

– З чого ви взяли, що вони її хочуть? Ніхто не хоче війни. На їхню думку, це ми атакуємо, наступаємо, вбиваємо й обстрілюємо. З їхньої точки зору, війна – це ініціатива Америки, а Україна виконує цю криваву роботу. Є, звичайно, там люди, які хочуть війни, але вони, скоріше, прагнуть покарати українських фашистів. Це ж справедливо – покарати фашистів. Свята справа.

Як процеси, що почалися з Майданом, зробити незворотними?

– Просто робити те, що робив. Я іноді зовсім не розумію, як люди, що йдуть до влади, міняються, потрапивши туди. Таке враження, що в кабінетах на Грушевського й Банковій якесь інше повітря й воно деформує свідомість. І люди, опинившися там, забувають про все, що говорили на вулиці.

Думаю, зміни будуть незворотними. Після такого рівня втрат і болю навряд чи активна частина суспільства зупиниться, зневіриться чи відступиться. Не можу собі цього уявити. Просто поки що війна перетягує на себе всю увагу, сили та ідеї. Вона – це головне, що сьогодні відбувається. Замість того щоб займатися реформами і змінюватися, країна змушена захищатися.

Після початку Майдану на зустрічі за кордоном приходять більше людей?

– Не так стало більше публіки, як частіше відбуваються заходи, присвячені Україні. Це гостра тема вже понад рік. Україна в центрі уваги. Шкода, що ця увага спричинена такими кривавими подіями. Шкода, що Україною не цікавилися до війни. Але ми великою мірою самі винні в цьому. Чорнобиль знали, якісь спортивні речі, ну й кримінал. Мафія, проституція, наркотики, нелегали – нічого хорошого.

Що буде у вашій новій книжці "Життя Марії"?

– Вірші, написані за останні півтора-два роки, та переклади Чеслава Мілоша й Бертольта Брехта. Якщо все буде добре, перші презентації пройдуть наприкінці березня. Там є вірші, присвячені подіям війни, є вірші про біженців. Мені ще влітку розповіли історію про татуювальника з Донецька, який пішов воювати за ДНР. Я про це написав вірш. У книжці буде цикл "Чому мене немає в соціальних мережах". Там конкретні приватні історії людей, які брали участь у цьому конфлікті. З різних боків. Без ідеологічного підтексту, просто люди, які опинилися в силовому енергетичному полі війни.

 

А що з тим татуювальником?

– Його вбили. У нього була купа клієнтів з молодіжних кіл Донецька. І тут він пішов воювати.

Як замирюватимуться люди?

– Як далі жити з тими, хто підтримує сьогодні самопроголошені республіки, не уявляю. Бачу з того боку тотальне неприйняття, агресію. Складно уявити, що ці люди завтра знову зможуть святкувати одні свята, слухати вітання одного президента, їздити в одному транспорті й сидіти в одних кафе з людьми, що були по інший бік фронту. Якщо моделювати ситуацію – настає перемир'я, досягається компроміс, скажімо, з розширеними правами для цих територій. Сотні тисяч донеччан і луганчан, що звідти виїхали, – туди повернуться? Знаю багатьох, які кажуть: "Я з цими людьми жити не хочу". А якщо повернуться, то як до них ставитимуться? Якщо ти ціле літо просидів під обстрілами, а хтось поїхав, є велика ймовірність, що ти до цієї людини ставитимешся, як до зрадника, що покинув своє місто.

А як складуться стосунки з "великою землею"? Є ще мільйонів 35, які хтозна як сприйматимуть цей бунтівний регіон.

– Хвиля донбасофобії потужна і, припускаю, збільшуватиметься. Разом із кількістю загиблих солдатів зростатиме й неприйняття цього регіону. Якщо припустити, що він далі лишається територією України, але зі своїми правами, адміністрацією, прапорами, "русским миром" – неможливо уявити, що Україна ставитиметься до нього як до рівноправного регіону. Конфлікт спровоковано настільки підло й цинічно, що будь-який варіант передбачає купу невирішуваних проблем, питань, на які немає відповіді.

Як змінила українців постійна смерть у прямому ефірі?

– Заяви, що ми всі змінилися, – це трішки надумано. Ті, хто бачили смерть зблизька, – безперечно, помінялися. Війна людей міняє. А для тих, хто сидить у тилу й дивиться на це все через Facebook – не думаю, що щось змінилося. На тепловізори збирає кошти лише невелика частина суспільства. Нам здається, що ми всі тепер волонтери, активісти, скидаємося на армію. Нічого подібного. Більшість намагається жити у своєму світі, де війни немає, а є якась подобизна тиші, спокою, стабільності й рівноваги.

Ви багато подорожуєте, здається, що є час писати тільки в дорозі.

– До середини липня знаю, де буду і що робитиму. Не обов'язково кожен день – інше місто, але постійна зміна. Це не виснажливо. Виснажливо – сидіти вдома й нічого не робити.

Є якісь міста, де вам краще, ніж у Харкові?

– Ні. У Харкові – найкраще. А міста, які люблю, – Берлін, Варшава, Нью-Йорк. Жив у Варшаві довго, і в Берліні жив рік. Робота письменника прекрасна тим, що місце твого проживання не таке важливе.

Але ж ви не можете писати лише на основі своїх думок і відчуттів?

– Чому? Я завжди пишу на основі своїх думок і відчуттів.

Але ж ви берете їх із зовнішнього світу. Харків – хороше місто, однак є місця, де життя насиченіше і цікавіше.

– Угу, наприклад, ДНР. Цікаві історії, люди, персонажі можуть виявитися будь-де – у селі, мегаполісі, на Мангеттені чи в шахтарському селищі Донецької області. Головне – хотіти і вміти почути, побачити – і пропустити це через себе.

Середовище сам собі створюєш – енергетичне коло довкола себе. Від того, що спілкуєшся з письменниками, не стаєш більше письменником. Анджей Стасюк живе у своєму Воловці більше 30 років і є одним із найвпливовіших письменників східної й центральної Європи – найвідоміших, найцікавіших, найсамобутніших. Досвід – це не обов'язково участь у війні чи відсидка у тюрмі, 10 одружень і 15 дітей. Хоча це теж. Досвід може полягати просто в уважному спостереженні за світом, за людьми, в приватному спілкуванні. Часто письменник може створювати і створює літературу просто з повітря. Якщо він це повітря добре відчуває.

– Це метафора. Насправді з бібліо­теками щось треба робити. Якщо там стоять книжки, видані у 1960-х з відповідними вступними словами, – дивно, чому діти сьогодні це мусять вивчати. Не можна йти вперед, повернувши голову назад. Є велика ймовірність, що не туди зайдеш. Така шизофренія. Ми для себе надто багато речей із минулого лишаємо незмінними. Це одна з проблем суспільства. Нам потрібні, з одного боку, "Макдональдзи", а з іншого – пам'ятники Леніну. Говоримо, що ми незалежна країна, яка має свою культуру й історію. При цьому дивимося російські пропагандистські серіали, де нас наполегливо переконують у ­зворотному. Дуже важко в такому суспільстві досягнути консенсусу й зрозуміти, куди рухатися.

 

×