Вимагали 100 тисяч доларів викупу. Потім сума впала до 20 тисяч

АНАТОЛІЙ ПОЛЯКОВ ДЕВ'ЯТЬ МІСЯЦІВ БУВ У ПОЛОНІ БОЙОВИКІВ ЛНР

МЕНЕ ОФІЦІЙНО ЗАПРОСИЛИ ДО ЛНР НАВЕСНІ 2015 РОКУ. При Міноборони України сформували Гуманітарний корпус, і я їхав від нього. Розробили низку пропозицій "ополченцям" щодо дотримання прав полонених, обміну. Також – з відновлення інфраструктури, допомоги дітям, онкохворим. Довго говорили про умови в'їзду. Я хотів рухатися з боку України. Сказали, що тоді не гарантуватимуть безпеки. Тому поїхав із боку Росії. Зустріли, надали машину й журналіста. Поселили в готель. Ночував сам на поверсі.

ЇЗДИВ У ХРЯЩУВАТЕ. МІСЦЕВІ РОЗПОВІДАЛИ, ЩО СЕЛО РОЗБОМБИЛИ ФАШИСТИ Й УКРОПИ З ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ. За напрямком ракет "Граду" було видно, що удари були з боку Луганська. Запитав їх про це. Відповіли: "Це діти бешкетували. Тому все має такий вигляд". Не думали, що тямлю в цьому.

12 березня запросили в "уряд". Зі мною говорили так звані заступник голови ради міністрів Василь Нікітін і міністр соцполітики Світлана Малахова. Потім приєдналися представники Червоного Хреста, ОБСЄ, "Лікарів без кордонів". Ми запропонували співпрацювати напряму з дитячими установами, оминаючи фонди "республіки". Вони ніби підтримали. Говорили також про умови утримання полонених. Хотіли створити комісію, що мала би доступ до них, залучити Червоний Хрест.

 

Наступного дня зустрічалися з полоненим. Потім мав поговорити з Нікітіним і виїхати у Донецьк. Під'їхав до обладміністрації, віддав документи на перепустку, а сам – у Western Union. Банки не працювали, а дружина мала переслати гроші. Це було о 15:50. Виходжу з відділення, починаю набирати дружину. Аж тут відчуваю удар у ліве вухо і непритомнію. Отямлююся в машині. На голові – мішок. Руки в наручниках, на ногах – пластикові кайданки. Кудись везуть, у бік впирається автомат. У машині мовчали. Коли привезли, ноги звільнили. Завели в якийсь підвал, кинули на бетон. Пролежав там, мабуть, добу. Був при тямі. Мішок залишили на голові. Охороняли зо троє автоматників. Мовчали, але я чув звуки затворів. Чоловіки курили й ходили.

Наступного дня прийшов хтось зі старших. Звернувся до мене українською. Запитав, чи знаю хто вони. Я припустив, що це – контррозвідка. Одразу копнув мене по нозі. Каже: вони – українські партизани і воюють тут із сепаратистами. А я, мовляв, російський інструктор, який приїхав навчати сепаратюг убивати їхніх дітей і дружин. Я сказав, що займаюся полоненими разом з Україною. Тоді мене почали бити, погрожували розстрілом. Вимагали 100 тисяч доларів викупу. Потім сума впала до 20 тисяч. Відвели в камеру. Руки і ноги пристебнули наручниками до вертикальної труби. Так тримали місяць. Весь час сидів на підлозі.

РОЗУМІВ, ЩО Я – У РОСІЯН АБО СЕПАРАТИСТІВ. Чув розмови по раціях. Коли в туалет водили, говорили про митницю. Пізніше зрозумів, що я у підвалі МДБ – "міністерства держбезпеки".

ЩОДНЯ ПРИХОДИЛИ ДО КАМЕРИ Й ПИТАЛИ ДАТУ НАРО­ДЖЕННЯ. Годували раз на добу сухою баландою. Відстібали одну руку, мішок підіймали до рівня кінчика носа. Води практично не було. В туалет виводили раз на добу, скоріше за все, вночі. Потім знову пристібали. Спав, сповзаючи на підлогу із пристебнутими руками. Вранці приходили, піднімали і знову весь день сидів.

На допитах казали: "Якщо ти наш хлопець, доведи це. Скажи, з ким співпрацюєш. Перевіримо й вивеземо тебе в Україну, якщо це правда". Тричі обіцяли розстріляти, але це була імітація. Якщо чогось не розумів українською, били в пах або по голові. Через місяць востаннє сказали, що розстріляють, і кудись пішли.

Головного не було днів чотири. Попросив охорону покликати. Прийшов. Кажу: "Давай по-чоловічому поговоримо. Скільки можна водити на розстріли? Розстріляй – і все". Єдине просив, щоб над тілом не знущалися, а передали дружині. Розмовляли довго. Кажу: "Місяць сиджу у вас, а чаю ні разу не попив". А він: "Уявляєш, як цінності змінюються?" Про дружин говорили: чекають, не чекають? Зазвичай не чекають. Він більше слухав і багато в чому погоджувався. Що на гражданці все інакше – немає цінностей дружби, братерства. А ми, хто пройшов війну, це розуміємо. Він – військовий. Має добру підготовку. Думаю, з Росії. Я говорив про сонце: у житті не реагуєш на нього, а тут – не вистачає. Попросив на ніч відстібати хоча б одну руку, щоб міг поспати, як людина. Він сказав, що подумає. Увечері знову прийшов. Говорить: "Україна – це Європа. Там європейські цінності. Але ти – людина нерозумна, тому сидітимеш із пристебнутими двома руками".

ЧЕРЕЗ МІСЯЦЬ ПРИХОДЯТЬ КІЛЬКА ЛЮДЕЙ: "МИ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО ТИ – НАШ ХЛОПЕЦЬ. Але вивезти не зможемо, тому викинемо в місті. Виживеш, то виживеш". Посадили до машини в мішку. Довго возили Луганськом. Зрозумів це, бо часто повертали, стояли на світлофорах. Тоді закинули мене кудись нагору, ніби на машину. Сказали: "Рахуй до 300, і потім можеш звати на допомогу". Я почав кричати. Хвилин за 40 почув, як клацають автомати й хтось із сильним російським акцентом запитує, хто я. Представилися "ополченцями", але це були росіяни. Кажу: не знаю, де був. Посадили в машину, вперли автомат під ребра й поїхали. Мішка не зняли.

Мною займалися двоє росіян. Один вояк, другий – зі спецслужб. Я – з опозиції, тому часто зустрічаюся з ними. Навіть візуально вони всі на один штиб. Манера поведінки, спілкування, запитання, награність. Розпитував про "українських партизанів", чи чув я їхні рації, мову, позивні, розмови. Тут, правда, він проколовся. Я сказав, що прийшли п'яні, а він: "П'яні? Такого бути не може!" Запнувся, помовчав. "Ну, тобто навіщо ж цим партизанам пити в таких умовах?" Але спочатку говорив так емоційно, ніби про підлеглих. Бувало, запитував про "партизан". Я починаю відповідати, як мене везли, а він раптом заговорює про літературу. Півгодини балакаємо про Бальзака. Потім повертається на два кроки назад і цікавиться, в яке вухо мене вдарили. Так усе перевіряв по кілька разів.

Потім – у новий підвал. Годували добре, двічі на день. У камері була пляшка. В туалет виводили раз на дві доби. Не били, тиснули морально. У невеликій камері я був один. Матрац, порожній сейф. Знову почали погрожувати розстрілами. Кажу: "Ви мене дістали, розстрілюйте".

За місяць уночі один з охоронців говорить: "Ти тепер полонений, будемо тебе міняти". Я їм: "Це нереально, Україна не обмінює цивільних. Тим паче я – громадянин Росії. Нахрін я потрібен Україні?" А вони: "Попросимо за тебе шість чоловік. Погодяться – попросимо 10, 12. Ти тут згниєш. Але значитимешся у нас як військовополонений". Опівдні відчиняються двері, заходить чоловік у цивільному. Пізніше дізнався, що це – Борис Петренко, "заступник начальника" слідчого управління МДБ ЛНР. "Ну що, не набридло кататися з підвалу в підвал?" Кажу, набридло. Пообіцяв за місяць-два обміняти.

Мені дали звинувачення на чотири сторінки. Прочитав півтори: "За завданням Міноборони і спецслужб України бойовик Євромайдану і російський опозиціонер проник у ЛНР із метою створення диверсійних груп, проведення терактів. Намагався викрасти дітей і вивезти їх в Україну". Потім повели в "генпрокуратуру" – до "прокурора ЛНР" Заура Ісмаїлова, здається. І далі – знову в підвал, тепер уже МДБ.

Це була маленька одиночка. Спав на столі, бо скрізь багато рідкого бруду. Нагорі – санвузол, тому постійно волого. Годували двічі на день десь по чотири ложки. І напій якийсь червоний. Запалилося горло, з вуха текла кров. Може, це були наслідки тортур. Уже не били, але сильно принижували. У камері не мав світла з вулиці – тільки каламутну лампочку. Не було прогулянок, засобів гігієни. У туалет виводили раз на день. Іноді не виводили – тоді ходив у пакети. Все це залишалося у камері. Сморід і бруд жахливий. І так чотири-п'ять місяців.

МЕДИЧНУ ДОПОМОГУ ПОПРОСИВ, КОЛИ ПОДУШКА ВСЯ В КРОВІ БУЛА. Вони сказали, що це – нормально. Лікаря викликали в середині серпня, коли знепритомнів. ­Відвезли до лікарні, оглянули й повернули назад. Потім 22 дня кололи, крапали незрозуміло що. У МДБ свій лікар є. Я просив щось від алергії. Давали таблетку на тиждень. Мовляв, своїм не вистачає. А треба – дві на день. ­Мусив пальцями ділити її на сім маленьких частин. Це не зупи­няє розвиток хвороби, але психологічно легше. Десь на четвертий день крапання у мене почався приплив енергії, сили і злості. Стукав по стінах, ламав усе, кричав матом. Прийшов до них: "Я агресивний і не контролюю себе". Ще за тиждень почав читати по дві книжки на день. Став себе боятися. Спав години по 3-4 максимум. Коли перестали крапати, вернувся сон. І тут же відчув, що тану, як свічка. Дуже схуд. Сказав лікарю, що вмираю. Вони не реагували.

З МАШЕЮ ВАРФОЛОМЄЄВОЮ (ЛУГАНСЬКА ЖУРНАЛІСТКА. – КРАЇНА) П'ЯТЬ МІСЯЦІВ ПРОСИДІЛИ ПОРУЧ. Уперше побачилися в липні, коли нас возили до військової комендатури. Там між камерами можна було пересуватися. Сказали, що возили на обмін. Але він не відбувся, і вернули назад. Посадили в камери навпроти. Ми говорили про Україну, обмін. За весь час мав одну можливість зателефонувати – 5 травня. Подзвонив дружині і знайомому з Міноборони. Той сказав, що ми з Машею у списках на обмін ідемо вдвох як цивільні. Чомусь – як працівники Служби безпеки України.

ТРИ МІСЯЦІ СИДІВ У КАМЕРІ З АМЕРИКАНЦЕМ. Він – міжнародний адвокат, професор і викладач англійської в Луганську. Російської майже не розуміє. Дуже культурний, ввічливий. Його звинуватили у шпигунстві, хотіли внести в списки на обмін. Мабуть, не вийшло, тому відпустили. Досі спілкуємося. Він отримав паспорт ЛНР. Хотів виїхати в Україну, але тримають на підписці про невиїзд. Дружина подалася в Росію. Сам поки що нічим не займається. Каже: "Я – міжнародний адвокат, їздив по тюрмах світу. Таких умов немає навіть в Африці".

Книжки почали давати в останні п'ять місяців – Михайла Веллера, Лєскова, Євтушенка, сучасні романи. "Капітана Фракасса" Готьє перечитав кілька разів. Журналів багато 1985 року – з виступами Горбачова й повістями.

НАЙВАЖЧЕ БУЛО ЗАЛИШИТИСЯ ЛЮДИНОЮ. Відчуваєш, як перероджуєшся на тварину. Кругом антисанітарія, за їжу готовий стрибати на лапках, спиш під дверима. У 40-градусну спеку лягав на підлогу, якось випираючи двері, щоб була хоч невелика щілина. Неприємно ставало, коли приводили кількох дівчат і показували мене. Говорили: "Ось наша доблесна п'ята колона, російська опозиція. Дивіться, який він був раніше і який зараз". А я розумію, що перед ними стоїть маленький чоловік із коричневим обличчям, великою бородою і довгим волоссям. У чужій порваній одежі. Принижений.

Носив тонкі армійські рейтузи й великий цивільний светр. Дали розірвані капці. Перетягнув їх саморобними мотузками – рвав на стрічки матрац. Мав його протягом трьох останніх місяців.

Звільнили 28 грудня. Прийшли якісь люди: "Хто Поляков?" Подивилися і пішли. Принесли старий цивільний одяг, не мій. Сказали: "Збирайся, за півгодини поїдеш на свободу". Питаю: в Україну чи в Росію? "Та яка тобі різниця?" За 2 години сказали роздягатися. Наступного дня підняли вранці. Говорили, що мої шанси поїхати додому зростають. Спочатку 30 відсотків, далі – 50, 70... і звільнили. Обміняли на якогось росіянина.

ПРИВІЗ КУПУ ХВОРОБ. Виявили ознаки отруєння психотропними речовинами й запалення підшлункової.

×