Родину Тавпашів силоміць перевезли із Лемківщини на Донбас

До 11 років мешкав у селі Святкова Велика на Західній Лемківщині. На тих землях наші пращури жили із часів кам'яного віку. До Першої світової війни це була Львівська область, за 220 кілометрів від обласного центру. У селі було 180 дворів – газдівок, як у нас називали. Сьогодні у Святковій Великій залишилося дві чи три родини русинів-лемків. Вони сполячені.

Нас називали лемками, бо в розмові використовували слово "лем" – "тільки", "лише".

 

У селі – красота: бескиди, ліси, пташки, дзюрчать потічки. Люди цим надихалися й плекалися. Родина моєї мами мала 12 дітей. У нас – шестеро, це вважалося мало. До найближчого містечка – 14 кілометрів, до повітового центру – 35. Люди жили з того, що тримали коней, корів, овець, птицю. Вирощували льон і коноплю – ткали одяг. Гарували з ранку до ночі.

Ми жили за 15 кілометрів від Дукленського перевалу. Під час Другої світової там чотири місяці тривали бої. Лише радянських військ загинуло близько 84 тисяч. У селі стояли німці. Нас із хат вигнали, поселилися самі. Ми ночували то у стайні, то в стодолі. Але німці не знущалися, не били, не вбивали.

Гіршими ворогами стали поляки. На початку війни вони втратили державу. Були "шістками на роверах" – у всьому допомагали німцям. Розуміли, що війна закінчиться рано чи пізно, й думали, як після неї взяти для себе якнайбільше. З більшовиками домовилися про добровільну евакуацію з наших земель. Утворили Армію Крайову. Ще до закінчення війни ті силою відтісняли наших людей із рівнинних земель.

Війна закінчилася, а для нас трагедія тільки почалася. Банди в селі підпалюють одну-дві хати. Потім кажуть: "Так буде з усіма, хто не виїде". Батьків щотижня збирали на збори. Перед ними вішали оголошення: "О такій-то годині зібратися усім людям до купи". Збори проводили агітатори-КГБісти, представники польської влади. Обіцяли, що все втрачене майно компенсують на новому місці. Казали, там буде добре.

Ночами польські бандити нападали на людей. Сім'ї ставили в кімнаті під стіну, спрямовували на них дула автоматів. Забирали все майно – коней, корів. Везли до лісу, в свою базу. Декого з лемків влада вивозила до концтаборів в Явожно.

У селах з'явилися червоноармійці. Агітували людей переїжджати до Союзу. Інакше, мовляв, поляки виріжуть усіх. Вихваляли колгоспи: на полях працює прекрасна техніка, люди добре живуть. Селяни не вірили. Пам'ятали, як 1933 року збирали пожертви, аби допомогти людям з Великої України, бо там був голод. Також бачили, які вояки бідні, брудні й голодні. Шастали по селах, міняли на самогон білизну, ватні штани, куфайки.

Люди відмовлялися покидати домівки. У червні 1945 року їм сказали: "Там вас вагони чекають". На­значили день, в який мали виїхати. Із собою дозволили взяти все, що захочемо. Мої сестри 35 кілометрів до Ясла вели корову. Йшли чотири дні. Мене й 6-річну сестру батьки посадили на воза. Залишили все: будинок, стодолу, стайню, сад, землю, ліс, худобу, молотарку, кєрат (кінний привід, у який запрягали коня. – Країна), млинок. Мама цілу дорогу плакала.

Нас привезли на станцію. Досі ніколи не бачив ­поїзда. Там стояв ешелон із полоненими німцями в товарних вагонах. Падав дощ, із даху капала вода. Німець наставив пляху, аби її назбирати. Охоронець палкою вдарив його по руці, вода з посудини розлилася.

Сестри залишили мене пильнувати корову, самі пішли за травою, аби нагодувати її. Побачили конюшину – нарвали у плахту. Вискочив поляк із вилами – і за ними. Охоронець ешелону наставив на нього автомат. Той утік.
На станції в Яслах тримали під відкритим небом близько двох тижнів. Тоді повантажили в товарняки. Один вагон – із худобою, другий – із людьми. У своєму вагоні в підлозі пробили дірку – це був туалет. У дорозі люди хворіли, медичної допомоги ніхто не надавав. Померлих забирали на станціях – десь їх ховали. Хворого теж могли на станції залишити. Серед нас були жінки з грудними дітьми. Чуємо стогін: вагітна народила.

У дорозі не годували. Для мене було завдання: як тільки поїзд зупиниться, забезпечити кип'ятком родину. На станціях була трубка, де давали кип'ячену воду. Швидко набирали її – і назад у вагон. Люди час від часу благали машиніста зупинитися біля скирти сіна. Не витримували, бо худоба ревла з голоду.

Після перетину кордону опинилися у Хирові Старосамбірського району на Львівщині. Провели там два тижні. Ходили по селах, просили милостиню. Підгодовували свою корову. Молоко мама ділила між дітьми.

Нас скерували в Сталінську область на Донбас. Туди добиралися шість тижнів. Діти з дорослими спали на підлозі. Не роздягалися, не милися. Мама у дорозі захворіла на запалення легень. Недуга перейшла у хронічну форму, хворіла до кінця життя. Померла в 64 роки.
Хто потрапив у Тернопільську, Львівську, Івано-Франківську області – їм легше повелося. Тут була частина вільних хат, які покинули поляки. Люди поселялися. На Донбасі по селах розподіляли по дві-три родини, аби люди скоріше забули рідний край. У Дружківку потрапили ми, родина маминої сестри й сім'я односельчан.

Інакшим було все – небо, сонце, чорні гори, степ. Постійно стояла пилюка. Села – розбиті після війни. Ми поселилися в бабці в літній кухні. Дорогою загубили корову. Батьки пішли в колгосп. У степу зерно скосили – я грабав те, що після нього залишилося. Зерно возили на хлібоздачу. Я їхав до залізничної станції в Дружківці. Зерно було в мішках по 50–80 кілограмів – стягував їх із воза. У вільний від роботи час ходив до школи в сусіднє село Марково. Там закінчив третій клас.

Першу зиму перемучилися. Влітку 1946 року почалася посуха. Ми вирішили втікати. Добиралися ближче до кордону, до Самбора. Надіялися повернутися додому. На руках не мали жодних документів. Якщо на Донбас їхали у вагонах, то назад – на вугіллі, на металі, на некритих платформах. Домовлялися з машиністом, він дозволяв. На станціях ховалися, бо втікачів виловлювали.

Доїхали до самбірського села Нагірне, де жили в бараках. Після кількох місяців добралися до Черхави. Там нам виділили кімнатку, в ній тулилися всі восьмеро. Я вдень пас худобу, ввечері рубав дрова, аби було чим палити зимою.

Мій вуйко – мамин брат – після війни добрався до Америки. Йому було простіше виїхати, бо холостяк. Там створив сім'ю. З дружиною народили 11 синів і доньку. Нам вислали фотографію, на ній напис: "Сестри Єви тут немає. Вона зараз працює лікарем на війні у В'єтнамі". Американські медики багато заробляють. Після війни Єва стала мільйонеркою. Іншого маминого брата знайшов у Полтавській області.

Батько до останнього дня мріяв повернутися "до домів". У 76 років помер, так і не побачивши рідної землі. Я приїхав у Святкову Велику через 44 роки після виселення. Від нашої хати не залишилося й сліду. Був тільки сад. Із синами поставили пам'ятний знак: "Із незгасимою любов'ю до рідної землі".

Тепер там живуть 50 змішаних сімей. Чисто лемківських не залишилося. Під час війни молодих селян забирали в Німеччину на роботи. Один із них повернувся 1947 року, а родичів нема. Поїхав шукати їх у сторону Шльонська. Там надибав дівчину із сусіднього села. Одружилися, повернулися в рідне село. Їм непогано жилося, бо від нас усе майно залишилося.

×