"Украину Донбасс уже не примет. Все, кто хотел сбежать, кто испугался, - выехали"

ПОМЕНШАЛО МОЛОКА Й ПОБІЛЬШАЛО ГОРІЛКИ – ЯК ЖИВЕ ДОНЕЦЬК В УМОВАХ ПЕРЕМИР'Я

ВОСТАННЄ Я БУВ У РІДНОМУ ДОНЕЦЬКУ НА ПОЧАТКУ ЛЮТОГО, ДО МІНСЬКА-2. Тепер, 30 березня, їду в місто, що живе в умовах перемир'я. Блок­пости оминаю швидко.

У центрі незвично тихо. Лише в районах, що межують зі зруйнованим аеропортом, час від часу чути далекі перекоти грому. Але в окремі дні артилерія нагадує про себе й у більш віддалених місцях. Кажуть, це "ополчєніє" проводить військові навчання за межами міста.

Протягом березня життя в Донецьку пожвавилося, порівняно з лютим: відкрили кілька кав'ярень та магазинів, люди менше бояться виходити з будинків, їздити громадським транспортом. На вулиці зустрічаю знайомих. Розпитую, як живуть. Розповідаю, що мешкаю і працюю в Києві. Кілька разів помічаю реакцію відсторонення:

– Ну, каждый сам для себя выбирает.

Заходжу в магазин тканин. Усере­дині все, як до війни. Продавщицю, кучеряву білявку років 40, запитую, чи погодиться на інтерв'ю.

– Передайте киевлянам, – жінка переходить на українську, – щоб їх там тричі підкинуло і двічі спіймали! Ви зрозуміли? У мене був свій будинок неподалік аеропорту. Розбомбили! Щоб вони там усі!..

– А як працює зараз ваш магазин? – користуюся паузою, доки продавщиця підшукує прокльон.

– В три раза меньше оборот, – відповідає її колега. – Пускай ваши киевляне радуются!

 

– Вы ошибаетесь, если думаете, что в Киеве все свихнулись на политике и ненавидят жителей Донбасса, – відповідаю.

– А я думаю, что они именно такие! Шизанутые! Пускай радуются нашему горю! – відвертається.

Працюють більшість магазинів і ринки. Мережа супермаркетів "АТБ" згорнула діяльність. На її колишніх магазинах з'явилися написи: "Первый республиканский супермаркет".

Однією з найпопулярніших досі є мережа "Обжора". Залишки товарів розставлені на полицях в один довгий ряд, щоб зайняти стелаж. Деякі пустують. Асортимент звузився в десятки разів – два види вершкового масла, один – молока. Майонезу не бачу. Проте багато горілки. В середньому усе на 30–40% дорожче, ніж у Києві. Поганеньку картоплю продають за акційною ціною – 9,49 грн.

Краще купувати продукти на ринку. Їх не поменшало, та й асортимент ширший за магазинний. З кінця березня влада ДНР запровадила мультивалютну систему. Ціни вказані у гривнях і рублях. Курс – 1 грн до 2 руб. За таким пенсіонери можуть отримати пенсії в рублях у "Центральному республіканському банку". Кілька його відділень розташовані на місці колишніх українських фінустанов. Одержують ті, хто не переоформив пенсії за межами зони АТО. Там платять і за комунальні послуги.

ЛЮДЕЙ ТА АВТІВОК НА ВУЛИЦЯХ ПОБІЛЬШАЛО ТІЛЬКИ ВДЕНЬ. Після 20.00, як і взимку, під час обстрілів, центральні вулиці порожніють. Аптеки зачиняють о 18.00.

– В феврале склады лекарств опустели, – розповідає працівниця аптечної мережі в регіоні. – Поставки из Украины прекратились почти пол­ностью. Люди быстро смели с полок все, и одно время в аптеках почти ничего не было. Однако пару недель назад руководство договорилось с российскими поставщиками, и мы начали что-то получать. Наша аптечная сеть перерегистрирована в ДНР и платит им налоги. Иначе не позволили бы работать.

На одній з центральних вулиць помічаю вивіску "Нотариус". Заходжу у відчинені двері. Приватним нотаріусом виявляється жінка похилого віку з волоссям попелястого кольору і сумним поглядом. Вона відмовляється називатися та забороняє вмикати диктофон. Каже, досі працює за українською ліцензією.

– Я опытный юрист и прекрасно понимаю, что новая власть – нелегитимна, – розповідає. – Осенью они угрожали мне, но потом перестали. Думаю, поняли, что им выгодно иметь несколько украинских нотариусов. Государственные нотариальные конторы закрылись, большинство частных – тоже. Все электронные реестры теперь закрыты для нас. Поэтому большую часть услуг мы оказывать не в состоянии. Но можем заверить копию документа. К примеру, если нужно вывезти ребенка из зоны АТО. За специальными бланками ездим на территорию Украины и покупаем. Выходит дорого и рискованно.

У кабінет заходить дівчина-помічниця. Запитує:

– Хотят две копии. Сколько?

– Ну, если одна копия у нас пять, то сколько будут стоить две?

Прошу пояснити, яким чином у Донецьку можна продати або купити нерухомість.

– Обеим сторонам нужно со всеми документами ехать на подконтрольную Украине территорию и там оформлять сделку. Но признает ли ее законной новая власть? – жінка розводить руками.

Прямую в загс. Маю доручення дізнатися, чи можна зараз отримати свідоцтво про народження або смерть.

– Конечно, мы можем выписать свидетельство, и даже на украинском бланке с украинской печатью – они у нас еще остались. Но в Украине эти свидетельства не будут иметь юридической силы. Ведь выписаны на территории, не контролируемой государством, – пояснює в кабінеті фахівець.

МАГАЗИН КОМП'ЮТЕРНИХ ТОВАРІВ БІЛЯ ПЛ. ЛЕНІНА тримає молодий, високий, у модній сорочці та джинсах чоловік. Сам стоїть за прилавком. Про малий бізнес у Донецьку розповідає неохоче. Каже лише: плохо.

– Никаких интервью. Не хочу проблем. И так все тут живем одним днем, – додає.

Подібну відповідь чую від власників кількох магазинів і кав'ярень. Так само відмовляють у Львівській майстерні шоколаду. Вона продовжує працювати за 300 м від "Дома правительства ДНР" – колишньої облдержадміністрації. Відвідувачів у закладі не бракує. За бажанням клієнта офіціанти можуть спілкуватися з ним українською.

Звідти йду малолюдним бульв. Пушкіна у бік консерваторії. Озброєних людей у центрі мало, тому почуваюся спокійно. Помічаю скупчення "зелених чоловічків" біля будинку з написом "Експрес-Банк". На протилежному боці бульвару – також вони. А тротуаром назустріч прямує патруль із трьох ополченців. Зупиняють пару переді мною, просять показати документи.

На вході до Музичної академії оголошення закликає: "Уважаемые студенты! Убедительная просьба не поддаваться на провокации отдельных педагогов по поводу переезда в другой город. Наше учебное заведение функционирует и БУДЕТ функционировать в Донецке! Сохраним наш ВУЗ вместе!!!" По фойє ходять студенти з музичними інструментами, викладачі. Піднімаюся у приймальню ректора Валентина Колонея. На сейфі біля входу – прапорець із символікою "Новоросії". За дверима бачу 70-річного сивого чоловіка в окулярах у костюмі з краваткою. Коли я представився журналістом київського видання, настала довга пауза.

– Вообще-то я дончанин, – кажу. – Просто сейчас работаю в Киеве.

– Здравствуйте! Присаживайтесь, – пропонує тихо Валентин Олексійович.

– Интересует, как ваш вуз работает. Объективная картина на текущий момент, – сідаю напроти за стіл.

– А за объективную картину вас в Киеве не засунут в мусорный бак? Хорошо, я не против поговорить. У вас есть какой-нибудь документ, подтверждающий, что вы – журналист?

Дістаю посвідчення про відрядження. Пригадую, що маю поставити на ньому печатку якоїсь установи в Донецьку.

– Не откажите в любезности, поставьте на нем печать. Это нужно бухгалтерии.

– Но печать будет с орлами, а не украинская, – усміхається.

– Да хоть какая-нибудь!

Знов пауза. Шукає у шухляді.

– Нет, пожалуй, не стоит. По поводу печати обратитесь, пожалуйста, к кому-нибудь другому, – закриває стіл ректор.

– Проходила ли Донецкая музыкальная академия перерегистрацию в ДНР?

– Академия имеет ту же регистрацию, что раньше. В ней указано, что мы находимся в Донецке. Никуда не переезжаем.

 

Однак на сайті Академії напередодні читаю, що консерваторія підпорядковується міністерству освіти й науки ДНР. У графі про юридичну адресу свідоцтва вказано – ДНР.

– Все ли педагоги Музыкальной академии остаются в Донецке?

– Большинство. Некоторые предпочли уехать. Испугались, что на голову что-нибудь упадет. Студенты – то же самое.

– На сколько сократилось количество студентов?

– На две трети.

Бачу, що ці питання ректору чути неприємно: заплющує очі, відповідає неохоче. Змінюю тему розмови.

– Давно ли занимаете должность ректора?

– С 9 октября. Мою кандидатуру выдвинула инициативная группа преподавателей, после того, как предыдущий ректор сбежал в Киев.

Попередник Колонея Олексій Скрипник обіймав посаду ректора з 2010-го по 2014-й. Тепер працює проректором Київської консерваторії.

Під час розповіді про себе Валентин Олексійович жвавішає, а погляд стає відкритіший. Дізнаюся, що за фахом він – піаніст, є кандидатом мистецтво­знавства. Народився в російській Уфі. Виріс та закінчив школу в Житомирі. Навчався у Львівській консерваторії. Відбував строкову службу на Закарпатті. 35 років живе у Донецьку. До призначення ректором був доцентом кафедри загального фортепіано.

– Получают ли сотрудники академии зарплату?

– Все сотрудники получают зарплату, а студенты – стипендию. Правда, не очень регулярно. Размер почти такой же, как раньше.

– Что за дипломы дадите выпускникам в этом году?

– Именные дипломы Донецкой музыкальной академии имени Прокофьева.

– В них не будет указано, в каком государстве человек получил образование?

– Нет. Престиж нашего вуза достаточно высок сам по себе, – ректор показує на стелаж із нагородами напроти вікна. – Все это мы завоевали на конкурсах. Однако если наш выпускник захочет получить диплом государственного образца в России, то ему достаточно будет сдать экзамены экстерном в любой российской консерватории.

– Возможно ли сотрудничество Академии с образовательными структурами Украины?

– Конечно. Но только в случае, если они к нам обратятся в установленном порядке, без провокаций.

– Что вы имеете в виду?

– К примеру, недавно мы получили официальное письмо от одного из учебных заведений Украины. Оно было адресовано ректорату. Но что такое ректорат? Письмо должно быть на имя конкретного человека – ректора, с именем и фамилией. Если они таким образом хотят показать, что в их глазах я не являюсь законным руководителем, то… – Колоней знизує плечима. – В общем, сотрудничество возможно, но только в случае уважительного отношения к нашему вузу.

– Каждый год в апреле в Донецке проходит музыкальный фестиваль "Прокофьевская весна". Раньше на него приезжали исполнители из разных стран, а в этом году в афише, помимо донецких исполнителей, ожидается только джазовый коллектив из Беларуси. Даже из России никто не приедет.

– Цыплят по осени считают, – голос ректора знов стає тихий. – Посмотрим, кто приедет. Думаю, что будут и россияне.

– Каким вы видите будущее Донбасса?

– Одно могу сказать, что Украину Донбасс уже не примет. Все, кто хотел сбежать, кто испугался, – выехали. Остались патриоты.

– Вы считаете легитимной новую власть?

– Конечно! Ведь я видел референдум, видел своими глазами, какая была поддержка.

ВРАНЦІ 4 КВІТНЯ ТАКСІ ДО АВТОВОК­ЗАЛУ ЇДЕ ПОРОЖНІМИ ЦЕНТРАЛЬНИМИ ВУЛИЦЯМИ. На асфальті помічаю сліди від гусеничної техніки. Минаємо автозаправку. Термінали обкладені мішками з піском на всю висоту.

– Как сейчас с бензином? – запитую таксиста.

– Бывает. Через день.

– А откуда привозят?

– Да кто его знает! Самое обидное, что у нас по 26 гривен, а в Луганске – по 16. Вроде ж народные республики, за одно дело боремся, а получается черт знает что!

×