ТРЕБА ВИХОВАТИ ХОЧА Б ОДНЕ СИТЕ ПОКОЛІННЯ, ЩОБ ЗМІНИТИ СВІДОМІСТЬ НАЦІЇ, – ВВАЖАЄ АКТОР АНАТОЛІЙ ПАШИНІН
– ТОЛЬКО В ТЕНЬКЕ СИДИТЕ. Я БУДУ ИСКАТЬ ВАС В ТЕНЬКЕ, – КАЖЕ АКТОР АНАТОЛІЙ ПАШИНІН ПО ТЕЛЕФОНУ.
Домовилися зустрітися в Одесі. Тут Анатолій ще кілька днів репетирує театральну виставу. Потім їде в зону АТО.
О 17.00 чекаю його на лавці біля Оперного театру. Поруч підсідає подружжя з дітьми. Жінка годує груддю немовля, старша донька грається поряд.
– Здравствуйте, белые боги! – Анатолій звертається до дітей.
Він – високий, у світлій сорочці і джинсах. Тримає скручений в рулон сценарій і Pocket Book. В ятці замовляє мені мохіто, собі – чорну каву. Просить не додавати молока.
– Люблю расово чистый черный кофе, – пояснює продавщиці.
Пропонує знайти тихе місце. Сідаємо на газоні біля фонтана перед високими платанами.
У грудні ви зустрічалися з кіборгами в Пісках. Часто буваєте на передовій?
– Їжджу туди з листопада. Щонайменше на п'ять днів, – розповідає Анатолій російською. – Я націонал-анархіст. Тому найближчі мені по духу "азовці". Довго вірив Ярошу (Дмитро Ярош – лідер політичної партії "Правий сектор". – "Країна"). Тепер, коли бачу, як він безініціативно веде війну, довіра до нього пропала. Все більше переконуюсь: це не влада злила Майдан, а такі, як Парасюк, Береза, Ярош. Тепер сидять у Раді з тими, хто вчора на Майдані в них стріляв. У Яроша навіть елементарну бузу злодійську не змогли розрулити шито-крито (має на увазі стрілянину в Мукачевому 11 липня між бійцями "Правого сектора" та людьми нардепа Михайла Ланя. – "Країна"). Ярош стоїть на табуретці, якій відпилюють ніжки. Намагається щось пояснювати – замість того, щоб руки повідбивати тим, хто її розхитує.
Раніше ви про Яроша були іншої думки.
– Ще на початку 2015-го він мав шанси щось змінити. За рік територія АТО в два рази збільшилася. Хто тобі, Ярош, заважає? У тебе найкращі воїни в світі. Якщо не оговтається, його затопчуть свої ж через півроку.
В Україні треба було вчасно ввімкнути зміни. І люди зрозуміли би: прийшов господар на цю землю. Такого не сталося.
Ви виїхали з Росії й підтримали українців.
– Я віддав усе, що мав. Може, не так багато і мав. Але у вересні минулого року було чимало. Більше допомагати українським військовим не можу.
Хто справді Україну підтримав, так це Олексій Горбунов (російський та український актор, народжений у Києві. – "Країна"). Коли почалася війна, він кинув шалені гонорари в російському кіно. І хто йому сказав за це спасибі? Він досі в боргах, не може житло собі тут придбати. У його московській квартирі, я впевнений, уже чеченці прописані давним-давно.
Торік зачепило відео, де ви на Хортиці висловили підтримку Україні.
– Я звертався не до українців, а до русів – до руських людей. Слово "росіянський" вживаю як лайливе. Воно для мене рівносильне значенню "ординець". Коли кажеш "я рус" – це одне, а коли кажуть "я росіянин" – моя рука тягнеться по маузер.
У Росії людей, які почуваються "русами", багато? Таке враження, що їх немає.
– Росіяни там перебувають зараз у стані рабів.
Що може розхитати режим Путіна?
– Повстання. Підірвати ту й…бану газову трубу в п'яти місцях – і все, хана путінській системі. Врешті-решт – киньте в трансформаторну будку будь-якого міста лом, і воно щонайменше на добу вирубиться. А влада – посиплеться. Кремль тримається на пропаганді й енергоносіях.
Коли можливий відкритий протест у Росії?
– Путінському режиму настане кінець 5 листопада 2017 року. Можливо, раніше. Цю дату назвав один із відомих націоналістів В'ячеслав Мальцев. Повстання готується. Є люди, які готові його почати раніше.
А зараз ситуація печальна – і в Росії, і в Україні. Я 20 років тому вступав в інститут. Заходжу зараз до себе на кафедру – все те саме. Підручниками після мене тільки шестеро користувалися. Люди втрачають навик читання. А я б книжками відновлював бійців із поламаною психікою.
Яким чином?
– Людина в інвалідному візку не бігає на пляж. Саме час її вчити. Треба накидати список книжок на 300 авторів. Це читається за п'ять років. Поставте йому поряд миску фруктів. Нехай сидить і читає. Поясніть: осилиш 20 книжок – отримаєш цю посаду, прочитаєш більше – підеш на підвищення.
Я не кажу, що всіх інвалідів війни потрібно – у владу. Але їхній потенціал слід організувати, а не залишати напризволяще.
Недавно був на концерті Олексія Горбунова. Він знайомих бійців з АТО запросив. Приїхали у візках. Один солдат без ноги попросив: "Підемо, зробиш мені укол. Сам не зможу". Йому і сидіти боляче, і стояти – бо ногу обрізано по саме нікуди. Кістка впирається скрізь. Доки колов, він сказав: "Про одне шкодую: чому ногу по яйця відірвало. Відірвало б хоча б по коліно". Я відвернувся й дивився у вікно, бо не міг і слова вимовити.
Проблема – у ставленні держави до своїх найкращих людей. Я спав із ними взимку в мокрому льоху. Поруч кашляв солдат із температурою. Ми вичерпували воду, а вранці нова натікала. Зима ж, лютий. Прокидаєшся наполовину мокрий. Підходиш до кочегарки, притуляєшся і тремтиш.
На полігоні у Василькові солдати їдять лайно. Досі пам'ятаю – ложка перловки і дві тухлі рибини. А поряд генерали – жеруть, п'ють.
Запоріжжя змінилося за півтора року?
– Прогуляйся Запоріжжям увечері – знайдеш багато таких, які досі чекають Путіна. Що ви хочете від міста, де і тепер стоїть Ленін? Коли з хлопцями намагалися його скинути, вийшли мусора. Стали зі щитами, обгородили його залізними решітками. Причому мусора були з українськими прапорами. "Візьміть уже комуняцькі, – кажу їм. – Вони ж у вас ще стоять у кабінетах"
Хочете пам'ятник Леніну? Ставте на цвинтарі. Там йому місце. А на площах на пам'ятники заслуговують хіба що Ліна Костенко і Надія Савченко, причому при житті.
Підходять троє молодих людей.
– Хочемо запросити вас у церкву, – звертається російською худорлявий рудий хлопець до Анатолія.
– Хлопці, ви що? Я – язичник.
– Але хтось створив це все.
– У природі немає ні початку, ні кінця. Є перетікання енергії. Ти не встиг побудувати дім – він уже почав руйнуватися.
– Але ж душа – вічна.
– Ви пам'ятаєте своє дитинство? Найяскравіший спогад, ваше перше причастя пам'ятаєте? Де ця інформація знаходиться? Людина і думає, і відчуває мозком.
– Але ж мозок колись відключиться, – рівним голосом продовжує юнак.
– Мозок не відключиться. Це – електричний заряд. Подивіться на Сонце. Це, вочевидь, теж чийсь мозок. Які на ньому блискавки іскряться! Такі ж блискавки у вас бігають по черепній коробці.
Хвилин за 10 проповідники прощаються і йдуть.
Наподалік хлопчик, на вигляд, років 5 нахиляється і п'є з поливального крана.
– Слухай, а можна я теж поп'ю? – підводиться Анатолій. – Оце круто! Старий, ти здорово придумав!
П'є, потім закручує краник.
Як виховати сильну людину?
– Це – хороший памперс, хороша книжка і море фруктів. Щоб змінити свідомість нації, треба виховати хоча б одне сите покоління. Усе починається з годування.
Кажуть: ваші діти – це ваша старість. Не можна так споживацьки ставитися до дітей. Коли ви хворієте на очах у них, мучите їх – ви не благодатні дідусі. А я буду благодатним дідусем. Бо розумію, що єдине місце, де залишуся – це тільки у дитини в голові.
Ваші діди були такими?
– Мій прадід прожив 112 років. Ми його не ховали. Він зібрав кілька поколінь своїх і сказав: "Відчуваю, що стаю старий. Хочу попрощатися". Вночі, доки ми спали, узяв карабін, хлібину й пішов у тайгу. Вранці прокинулися – його немає. Він не хотів, щоб діти бачили, як помиратиме. Я не бачив, як відходила бабуся. Вони не страждали переді мною. Це були горді люди.
Я народився в один день із дідом Костею. Він пройшов сім воєн. Двічі горів у танку. Був мехінаком у льотчика Івана Кожедуба (Іван Кожедуб – радянський льотчик-винищувач, герой СРСР. У 120 повітряних боях знщив 64 літаки і жодного разу не був збитий. – "Країна"). Погано, що не дожив до мого народження. Мама досі горює, що я не потримався за дідову руку. Але запах його знаю. Коли приїжджаю додому, відкриваю сервант. Там його кашкети лежать – вдихаю їх запах. Нагород його лишилося багато. А в мого брата, який 25 років служить народу України, тільки дві. Хотіли дати якусь третю. Але виявилося, що за неї треба платити.
2004-го ви зіграли у фільмі "Украдене щастя". Роль Михайла Гурмана виконали українською.
– Української для фільму мене вчив Віталій Лінецький. Коли озвучували кіно для росіян, пропало все. Дивитися стало неможливо. Мало дивитися українське кіно, його треба чути.
Картина – шикарна. Але що в результаті? Де оператор Володя Гуєвський? Де режисер Андрій Дончик? До "Украденого щастя" він зняв шедевральний "Кисневий голод". Чому йому не дали знімати далі?
НА 5-Й ГОДИНІ РОЗМОВИ БЕРЕМО ЩЕ ПО КАВІ Й ІДЕМО ВУЛИЦЯМИ НІЧНОЇ ОДЕСИ.
– Я – щаслива людина, бо в мене є друг Арсен Мірзоян (український співак. – "Країна"), – продовжує Анатолій. – Дружимо 21 рік, із першого курсу. А розуміти його я став тільки тепер. У нього є пам'ять, совість, яка болить. Він підказує, за які смисли треба хапатися. Щороку влітку виїжджаємо на пляж – тільки я і він. Ставимо намет. Розпалюємо багаття. Арсен готує вечерю. Чудово готує. Потім сидимо і розмовляємо.
Омар Хайям сказав: "Ты лучше голодай, чем что попало есть. И лучше будь один, чем вместе с кем попало". Я зараз разом із Сенекою, з Бодлером, зі Стівеном Гокінгом, Джаредом Тейлором, з Епікуром і Юнгом – нас разом багато.
3 
1
Коментарі