Бельгієць Том Ван Гоі орендує в Україні 2400 гектарів землі

Моїй бабі Марії 94 роки. Її чоловіка, а мого діда звали Йозефом. Біблійними іменами дітей у Бельгії вже давно не називають, бо прийшла мода на все англійське. Мені теж дали таке ім'я.

Мої діди були фермерами. Один мав 50 гектарів землі, другий – 40. Коли в країнах Бенілюксу почалася промислова революція, землю в діда викупили. На місці ферми створили промислову зону. Порти Антверпен і голландський Роттердам стали морськими воротами для німецького промислового району Рур. Дід із батьком думали: у що вкласти кошти? Спочатку хотіли купити ділянку землі у Франції. Потім придбали склади під Антверпеном і транспортну фірму. Зайнялися логістикою.

Наприкінці 1990-х до батька прийшов болгарин Георгій. Попросив будь-якої роботи. За десять днів батько перепитав одного з керівників відділу: "А як там болгарин? Справляється?" Почув відповідь: "Марку, якби нам ще 10 таких працівників, ми були б щасливі". Георгій порадив нам укласти гроші в бізнес у Болгарії. Потім була Словаччина. 1999 року ми купили транспортну компанію в Дніпрі. Побачили, що в Україні багато землі, але вона занедбана. У батькові заговорили його сільські гени. Тепер маємо сільськогосподарське підприємство в Золотоніському й Чорнобаївському районах.

Спочатку мали 1600 гектарів. Зараз уже 2400. Кількість пайовиків постійно зростає. Мій батько їздить старим автомобілем, бо не любить виділятися. Має старий телефон. Якби мобільний служив 10 років, він би нізащо його не міняв. Ми не вдаємо з себе панів. Кожен із пайовиків має мій номер і може зателефонувати.

 

В Україні клімат змінюється надто швидко. Поливаємо 400 гектарів землі.

На паї даємо 9,5 відсотка. Це – добра плата (у середньому в Черкаській області – 6,7%. – Країна). Видаємо селянам зерно, цукор, відкалібровану сортову картоплю. Невдовзі збудуємо завод із виробництва чипсів. Усю продукцію реалізовуватимемо в Україні. Нас не цікавить сировина як така. Хочемо мати продукт із високою доданою вартістю.

В Україні є майже 8 мільйонів гектарів державних земель. Можливості для корупції – невичерпні. Якщо землю не можна купити – це погано. Людина має право продати свою власність. Не розумію, чому в цей процес має втручатися держава?

Інколи чую закиди конкурентів у свій бік: "Granex Cherkassy Ltd – не українське підприємство. Це бельгійський фермер". В Антверпені 90 відсотків підприємств належать іноземному капіталу. Але вони дають роботу і платять гроші місцевим жителям. Я вкладаю кошти в економіку України, в мене трудяться українці. Якщо компанія "Форд" або "Тойота" відкриє тут автозаводи, це теж буде погано?

Інколи здається, що в Україні можна щасливо жити, коли працюєш електриком або ремонтуєш сантехніку. Якщо йдеш вище й хочеш більшого – олігархи не дають підвести голову. Тут уже їхня вотчина і їхні правила. Або підкоряєшся, або тебе знищать.

В Україні ми з батьком стали товстошкурими. Звикли до вибриків конкурентів. Здається, вже не боїмося нічого. Кілька років тому в Черкасах, у дворі будинку, мені спалили автомобіль. Поліція показала відеозапис. Прийшов якийсь хлопець у капюшоні, чиркнув запальничкою і кинувся тікати. Другу машину спалили за кілька місяців. Сусіди гупали кулаком у двері: "Томе, знову горить ваша машина!" Сказав, щоб дружина з донькою поверталися в Бельгію.

Поліція паліїв не знайшла. Я лише здогадуюся, хто міг зробити це. Зла на них не тримаю. Маю своє робити, бо люди довірили мені свої паї.

Не перестаю дивуватися, коли бачу, у що вкладають гроші деякі українські скоробагатьки. Будують палаци з високими парканами й золотими унітазами. У таких людей у голові – порожнеча. Адже гроші – це не сенс життя.

Частину життя проводжу в Бельгії, частину – в Україні. Вдома агітую знайомих вкладати гроші сюди. Більшість бояться. Бо можна витратитися, а потім прийде якийсь продажний чиновник і скаже, що твоє господарство вже тобі не належить. Кілька років тому до мене звертався інвестор, який хотів вкласти в Україну 10 мільйонів євро. Коли мені спалили машину, злякався. Гроші залишилися в Бельгії.

Два роки жив у Росії. Займався логістикою в Петербурзі. Кажуть, там бізнес вести легше, бо треба платити одній людині. А в Україні – десятки кланів і олігархів. Новачку – годі розібратися. Чув історію кількарічної давнини про французьку компанію Bonduelle. Вони збиралися відкрити консервний завод під Черкасами. Зрештою заплуталися в кількості тих, хто вимагав відкати. Підприємство збудували в Росії.

Неправильно думати, що чесні інвестори є лише на Заході. Знаю багатьох порядних бізнесменів в Україні. Вони пропонують креативні речі й хочуть вкладати гроші в Батьківщину. З часом таких буде більшість. Усі разом збудуємо нову Україну.

Після революції 2014 року почалися зміни. Але черепашачими кроками. Німецькі машинобудівники з цікавістю дивляться на Україну, адже це для них – великий ринок збуту. Однак чекають, коли тут гратимуть за чесними правилами.

У Бельгії – високі податки. Але зарплати в людей більші вдесятеро. Чимало хто не працює, бо можна прожити на соціальну допомогу. Знайомий збудував завод у Польщі. Каже: "Якби залишив виробництво в Бельгії, то прогорів би".

У глибині душі я – селянин. Мій дід помер 21 рік тому. Якби дожив до сьогоднішнього дня й опинився в Україні, особливих відмінностей від сільської Бельгії 1970–1980-х не помітив би. Хіба що смартфони з'явилися.

Україна подібна до Фландрії. Колись у нас модно було розмовляти французькою, а голландською мовою говорив лише простий люд. Її вважали непрестижною. Ситуація змінилася, коли англійці здійснили промислову революцію. Люди стали жити заможніше й почали поважати себе і свою мову.

Мій робочий день починається о шостій ранку. Працюю до 18:00–19:00. Інколи затримуюся до дев'ятої вечора.

Розмовляю голландською, французькою, німецькою – їх знає кожен житель Бельгії. Вивчив і англійську. У нас нею із субтитрами транслюють американські й англійські фільми. Опанував її, коли дивився мультфільм "Том і Джеррі". У Петербурзі вивчив російську. Тепер поступово починаю говорити українською. Але поки що розумію її краще, ніж розмовляю.

×