Народам, які жили чи живуть в умовах теплого клімату та ще й біля води, за всіх часів неохайністю годі було дорікнути. Американський мандрівник Джон Колдуел 1945-го побував на віддалених, незачеплених цивілізацією островах Фіджі у Тихому океані, після цього писав: "Ніде не зустрічав таких охайних людей, як тут. Вони часто миються та перуть свій одяг, хатини й сільські вулиці сяють чистотою".
Індіанці гоахіро, які живуть на узбережжі Карибського моря на однойменному півострові обабіч кордону Колумбії та Венесуели, щоразу, як тільки справляють нужду, підмиваються, а то й купаються.
Француз Мішель Пессель 1954 року відвідав віддалену місцевість на мексиканському півострові Юкатан. "Мене вразила чистота одягу всіх людей, - писав про тамтешніх індіанців майя. - Якщо навіть він був дуже пошарпаним, весь у латках або з поганенького матеріалу, все одно вирізнявся бездоганною чистотою. Живучи у Пабло Канче, я помітив, що його дружина міняє свої уіпілі (традиційний тунікоподібний жіночий одяг майя. - "Країна) по кілька разів на день. Сам Канче щовечора купався за занавіскою, спеціально для цього влаштованою в одній частині хатини. Всі індіанці, приходячи один до одного в гості, а також щоразу перед їдою і після вмиваються та миють руки. Дітей купають щовечора і тримають завжди в чистоті, хоча це нелегке завдання при такій купі дітлахів".
Індіанці гоахіро щоразу, як тільки справляють нужду, підмиваються, а то й купаються
Гігієною люди не надто переймалися там, де це вимагало особливих зусиль - через брак води чи холодний клімат. Середньовічні монголи та їхні сусіди з Сибіру й Центральної Азії не милися самі та не мили посуду. А замащені жирною їжею руки - їли ж руками - витирали об поли одягу. Об волосся витирати масні руки було прийнято в індіанців північноамериканських прерій. Вважалося, що від цього воно краще росте.
Середньовічні монголи одягу ніколи не скидали й не прали, а носили, допоки зовсім не зношувався. Бо вірили, що вмивання та й взагалі контакт із водою можуть спричинити дощ та блискавку, якої у степу всі боялися.
У середині ХІХ ст. російський тюрколог німецького походження Василь (Вільгельм Фрідріх) Радлов писав про сусідів монголів - алтайців: у них одяг "буквально згниває на тілі", бо носять його допоки зовсім не розпадеться. "Мені зустрілася жінка, сорочка якої складалася з коміра й лівого плеча, а біля коміра бахромою звисали шматки клаптів. У іншої від чегидека (верхній одяг без рукавів, одягнений на сорочку. - "Країна") залишилися лише кайма біля пройм і спинка, що висіла клаптями". А в річку алтайці залазили тільки щоб охолодитися від спеки. І ніколи - щоб помитися.
Монголи вірили, що вмивання може спричинити дощ та блискавку, якої боялися
Папуаси Нової Гвінеї, які живуть на березі моря, часто купаються. Але їхні співвітчизники із внутрішніх районів острова фактично не знають, що це таке. Там заведено чоловікам ночувати окремо від родин у спеціальних будинках. У хатинах же, де мешкають їхні сім'ї, разом із жінками та дітьми живуть свині. Останніх вважають великою цінністю. Сморід там такий, що незвична до тих умов людина витримати не може.
Але й у чоловічих будинках - у кожному селищі є такий спільний - дихати не набагато легше. Бо його мешканці практично не миються. У 1970-х радянський кореспондент в Індонезії Михайло Домогацьких заночував у одному з папуаських селищ на високогір'ї. І мусив вибратися з чоловічого будинку на свіже повітря, хоч надворі й було прохолодно. Найкращим парфумом папуаси вважають прогірклий свинячий жир. Ним намащуються коханці - його запах їх дуже збуджує.
У деяких народів, де вода в дефіциті чи клімат холодний, гігієна специфічна. Так, народи нілотської групи зі Східної Африки, які живуть у посушливих районах, намащують шкіру вохрою. У волосся втирають суміш її з жиром. Це рятує від паразитів - вошей та кусючих мух. Іноді, коли бруду на тілі наростає дуже багато, нілоти віддирають вохряно-жирові наліпки і замінюють на нові.
Араби-кочівники із Сахари для обмивання використовують верблюжу сечу - вода там у великому дефіциті. А ескімоси раніше користувалися власною сечею. Її збирали й тримали у спеціальних незакритих посудинах. Стояв страшенний сморід. Взимку ескімоси мешкали у напівземлянках-зимниках з довгим низеньким коридором, заглибленим для захисту від холоду в землю.
"Прохід у зимник через такі сіни можливий не інакше, як повзком по нечистотах, що їх неможливо виразити словами: тут собачий кал, замерзла людська урина, попіл, кістки, шерсть та інше", - писав російський мандрівник ХІХ ст. Лаврентій Загоскін.
Чистота для багатьох народів була і є поняттям умовним. Часто вона зводиться не до боротьби з брудом, а до виконання певних ритуалів, які роблять людину "чистою" чи "нечистою".
Чоловіки та жінки милися разом
Середньовічні європейці не призвичаєні були ні митися, ні прати одяг. Вважалося, що він від прання псується. Предки французів більш-менш у чистоті тримали лише видимі частини тіла - руки й обличчя. Воші були неодмінним атрибутом європейця, як і дворового пса. Включаючи благородних лицарів та освічене духовенство. Процедура вичісування з волосся цих паразитів була одним із виявів дружби. Її довіряли лише найближчим.
Щоправда, у Середньовічній Європі існували успадковані від римлян лазні - приватні та громадські. В останніх милися разом чоловіки та жінки, лише роздягальні були окремі. Але у XVІ-XVII ст. лазні в Європі майже зникли. Бо пішла чутка, що звідти поширювалися різні заразні пошесті й найбільше - сифіліс.
У Парижі наприкінці XVIII ст., за словами сучасника Ретифа де ла Бретонна, майже ніхто не купався, "а ті, хто це робить, обмежуються одним-двома разами за літо, цебто за рік". У Лондоні 1800-го не було жодного купального закладу. І навіть значно пізніше високопоставлена англійська леді Мері Монтеґ'ю на зауваження щодо сумнівної чистоти її рук відповіла:
Королі справляли нужду в горщики-вази
- А що ви сказали б, побачивши мої ноги?
У XVIII ст. у моду входять височенні жіночі зачіски. Зробити їх було важко, то й носили, не розчісуючи і не миючи волосся, часто тижнями.
Туалетів Європа теж дуже довго не знала. Високопоставлені особи, включаючи королів, справляли нужду в горщики-вази. Вміст слуги потім вихлюпували через вікно прямо на клумби довкола палацу.
"Українці не особливо схильні до миття"
Років сто тому за рівнем дотримання гігієни українець не належав ані до найбільших чистунів, ані до нечупар. Українське село не знало лазні, на відміну від росіян. І то віддавна. Приміром, іще "Повість временних літ" розповідає, як апостол Андрій Первозванний нібито дивувався з того, як жителі північного Новгорода милися в лазнях: "І обіллються мителлю, і беруть віники, і починають хвостатися, і до того себе б'ють, що ледве живі вилазять, і обіллються студеною водою і знову оживають. І так роблять завжди, ніхто їх не мучить, а мучать самі себе, і творять не миття собі, а мучення". Це подивування в уста апостола Андрія вклав літописець-киянин.
"Ізби" південних росіян кишіли тарганами
"Українці загалом не особливо схильні до миття", - зазначав російський етнограф Дмитро Зеленін наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. Але південних росіян він уважав більшими нечупарами за українців. Бо ті хоч і милися в лазнях, проте їхні "ізби" були брудними й кишіли тарганами.
Українці обов'язково милися перед великими релігійними святами. Перед Великоднем - у четвер, який тому й називався Чистим. Милися в дерев'яних коритах чи ночвах, а також різноманітних діжкоподібних посудинах - боднях на Житомирщині, шапликах на Полтавщині тощо. Дітей купали регулярно.
Справляти нужду ходили в саж - хлівець, де тримали свиней. Туалети з'явилися у ХХ ст.
4 
35413
Коментарі