Чую, хтось в операційній каже, що тиск падає. Над тілом жінки схиляється хірург: " Від столу! Розряд! Ще розряд!" Бачу, як здригається хвора. Мене смикає щось в її сторону. Із жахом розумію, що то лежу я. "Ми її втратили, - говорить лікар, - треба сказати рідним".
В коридорі на колінах молився мій чоловік. По щоках текли сльози. Я почала гладити його по голові, витирала сльози. Він нічого не чув і не бачив. До нього підійшов лікар і повідомив, що я померла.
Далі побачила, як відчинились двері, за ними темрява. І пішла туди. Мене ніби магнітом тягло. Кожен крок давався важко, як по товстій перині. Бачу попереду якесь світло. За мить воно блискає в очах, і мене силою викидає з тієї темряви. Але не падаю, стрибаю з легкістю на траву. Тіло нічого не важить. Позаду залишилася темна густа завіса туману. Вона смерділа димом.
Світло й легко. Нічого не болить. Бачу, як наближається жмуток світла. Аж то красивий, середнього віку чоловік, із довгим світлим волоссям. Каже, що він - ангел і що я сьогодні постану перед Богом. Із завіси виходили інші люди в гарному сяючому одязі та йшли догори, на світло. Раптом звідти ж з'явився голий чоловік, обличчя якого було спотворене жахом. Він теж спробував пройти вперед. Але його схопили чорні гидкі лапи з пазурями й потягли донизу.
- Ті люди - діти Божі, вони пішли на зустріч із Господом. А останній надіявся врятуватися своїми ділами, - пояснив ангел.
Ми з ним пішли до сяючого світла. Природа скрізь, як на Землі, тільки дуже гарно. Багато квітів. Сонця та хмар нема. Просто видно. Скільки йшли, не знаю. Не було відчуття тривалості часу. Світло наближалося. Згодом я побачила високий, наче кількаповерховий будинок, трон. Здогадалася, що на ньому - Бог. Хотіла підняти голову й подивитися, але ангел не дав.
- Ніхто з живущих не побачить Його, - говорить. - А ти вернешся.
Трон був із білого блискучого каменю, інкрустований дорогоцінним камінням. Я почула голос Бога:
- Що ти зробила для мене?
- Я вірила, молилася, - відповіла. Мені враз стало страшно.
Підійшов якийсь чоловік, розгорнув переді мною сувій паперу. І на ньому я побачила себе в спальні, як молилася на колінах. Відчитала швиденько "Отче наш", а потім: "Боже, дай, Боже, зроби, Боже, пошли..." Стало неймовірно соромно.
- Ти зробила з мене слугу. Але я все давав, робив і прощав, - сказав Бог.
Я заплакала від сорому й безвиході. Відчула, як він поклав на мою голову свою руку й мовив:
- Не плач, дитя моє, прощені тобі гріхи твої Сином Моїм. Кожен раз, як ти грішила, розпинала його. Іди й дивися. Кінець світу близько. Твоє тіло ще не встигне зотліти.
Ангел узяв мене за руку й повів. Здалеку побачила, що підходимо до якогось міста, оточеного високою огорожею. З-за неї виглядають безліч красивих споруд. Через велику браму видно дорогу, встелену гладкою бруківкою, далі - собор. Я впізнала - то був Собор Паризької Богоматері.
- Це небесний Єрусалим. Ти потрапиш туди лише після смерті земної, - пояснив небесний посланець.
Крізь браму бачила душі людей у довгих легких сорочках. Одяг повільно звивається, хоча вітру нема. Білого кольору, але з безліччю відтінків, яким немає відповідної назви людською мовою. Дивлячись на душу, не можна визначити жіноча чи чоловіча - ознаки статі відсутні. Але я розуміла, хто є хто. Колір "шкіри" душ різний. Побачила знайомого з церкви, який уже помер. На землі був темношкірим, а тут ніжно-рожевим. Спитала: "Чому більше не негр? Ти ж був чорним". "Та й ти вже не біла", - засміявся він. Глянула на свої руки - світяться світло-рожевим.
Люди в раю не сидять на хмарках, звісивши ноги. Вони працюють і отримують від цього задоволення. Коли проходила біля однієї групи, почула, як одна душа захоплено розповідала двом іншим, як щойно повернулася з подорожі. Але я не розібрала слів.
Запитала ангела, де можна знайти п'ятидесятників, православних чи католиків. Думала, вони живуть окремо. Але він сказав, що нема ні тих, ні інших. Є тільки діти Божі. Тобто там немає поділу за віросповіданнями.
Проминули місто й пішли далі босими по траві. Вона така ж, як і в нас. Ніжна й ледь вогка. Скрізь цвіли різноманітні квіти, як на землі, але красивіші. На одному з дерев були квіти, зелені плоди й червоні - стиглі. Простягнула руку - і гілка з плодом нахилилася до мене. Такого на Землі не бачила. Він був схожий на персик, але не шорсткий. Можливо, слива, але ніжно-рожева. Шкірки на плоді не було. Відчула незнайомий аромат, але зірвати побоялася.
У коридорі на колінах молився мій чоловік. По щоках текли сльози. Я почала гладити його по голові, витирала сльози. Він нічого не чув і не бачив
Далі мій поводир привів мене на край лісу, де стояли будинки. Невеличкі, з цегли й дерева. Скрізь ідеальний порядок. Зайшли до одного з них, і я побачила за столом чоловіка. Коли він підвівся зі стільця й повернувся, впізнала свого батька. Він помер у 50 років. Але переді мною стояв молодий, виглядав на 20 років, без вус - таким я його ніколи не бачила.
- Ти тут? - спитала радісно.
- Мене, як головню, в останню мить вихопили з вогню. Я все життя змарнував. Тому й тут, а не біля Бога, - відповів.
Згадала, як привела свого пастора до батька в лікарню. Той був тяжко хворим і покаявся за 15 хвилин до смерті.
- Обов'язково про все розкажи мамі! Хай повірить у Бога, - просив мене.
Ми з ангелом рушили кудись і опинилися знову біля тої димової завіси. Звідти треба було спускатися в якусь яму. Вона була наче в імлі, за блідою пеленою. Ступила крок униз, і ноги почали грузнути, наче в пісок. Стало важко дихати. Тут пашіло жаром і смородом тухлих яєць, сірки, обпаленого тіла. Настільки сухо, важко дихати й так хочеться пити, що на Землі такої спраги ніхто ніколи не відчував.
На дні прірви - люди. Впізнала своїх однокласників, колег із роботи. Знесилені, вони просили про допомогу й простягали руки догори - там, як на вершині, видно той чудовий світ, у якому я недавно була. Час від часу цих нещасних кусали якісь бридкі тварини. Навколо не було ніяких рослин, навіть трави.
- Це ті, хто чекає суду, - пояснив ангел.
Опустилися нижче. Я зрозуміла, що нас не бачать. Неподалік гігантський, наче багатоповерхівка, скляний акваріум. У ньому - безліч малесеньких діточок, що ніби плавають у газі, як зародки. Усі пищать, кричать. Прислухаюся, одне жалібно так плаче: "Мамочко, не вбивай, не вбивай, я хочу жить! Я любитиму тебе".
- То - жертви абортів, - каже мій провідник. - На суді вони свідчитимуть проти своїх батьків-убивць. Потім житимуть біля Бога.
Деякі діти зникали. Як мені пояснили, їхні батьки на Землі розкаялися в гріхах.
Бачила під горою двох здоровенних чортів. Схожих на бридких тварин із м'язистими лапами. Настільки огидні, що навіть не хочу їх описувати. Розтинали сокирами людину. За якийсь час вона оживала, і знущання повторювалися.
- Такі при житті розділяли сім'ї, руйнували брехнею дружбу, церкви, - пояснив ангел.
Обов'язково про все розкажи мамі! Хай повірить у Бога
Одну жінку багато чортів били ногами, кусали й страшенно при цьому реготали. Побита й скривавлена валялася в піску, стогнала.
- У цей час її поминають, - говорить. - Усі кажуть про неї гарні слова, мовляв, була чесною, доброю й щирою людиною. Але це не так. От чортам і весело. Треба завжди казати правду.
Далі побачила свою бабусю. Вона померла давно. Величезний чорт розжареними щипцями витягував їй язика. Баба кричала від болю. Мучитель на якусь мить зупинявся й знову повторював катування. Я заплакала.
- Вона все життя обмовляла людей, судила їх. І не розкаялася, - пояснив.
Бачила православних і католицьких священиків, євангельських проповідників. Кожен - у котлі, в якому була рідина, схожа на смолу. Під ними горів вогонь. Ангел сказав, що на землі вони служили не Богу, а собі.
Біля одного з будинків стоїть черга. Крізь нього видно, як до невеликого трону з сатаною підходить солідний чоловік в дорогому костюмі, простягає щось у руці.
- Це - душа, - розповідає мій супутник. - Хтось на землі в цей час продав свою душу в обмін на певні блага. За таких людей не слід і молитися. Про них кажуть "бездушні", в них справді вселяється сатана.
Самого сатани я не розгледіла, бо двері до будинку то відчинялися, то зачинялися, коли його слуги заходили й виходили. Ангел сказав, що мені час повертатися, і ми пішли до місця з чорною завісою.
Наступне, що пам'ятаю, як роздягнена підвелася зі столу. З підлоги на мене переляканими очима дивилася санітарка. Вона сиділа в калюжі води, поруч лежали перекинуте відро та швабра. Без жодного звуку жінка підвелася і, задкуючи, побігла до дверей. За мить прибіг хірург - мій колишній викладач. Він не міг повірити своїм очам. А я так і сиділа гола, дивилася на трупні плями на руках.
Коли прибігли санітари, то боялися перекладати мене на каталку. Чекали, доки сама перелізу. Місяць по тому я лежала в лікарні. Згодом дізналася, що після операції три доби пролежала в морзі. Наступного дня рідні готувалися мене поховати. На голові шкіру зшили, але лобову та скроневу кістки не поставили. Так і живу, як мала дитина, з тім'ячком. Діти попервах боялись підходити. В мене їх п'ятеро.
"Я працюю тут із 1970 року. Нічого подібного не чула"
Операцію на мозку Тетяні Бєлоус, за її словами, робили у 411-му військовому клінічному госпіталі Одеси.
Заступник начальника госпіталю Юрій Сахно пообіцяв розповісти про пацієнтку. Але наступного дня на дзвінки не реагував.
Директор клініки нейрохірургії і неврології Венер Якупов на запитання про Тетяну Бєлоус почав нервувати: "Не було такої хворої в нас. Усе, йдіть собі! Не заважайте!" Вибіг у коридор і наказав підлеглим не спілкуватися з журналістами.
Завідуючий нейрохірургічним відділенням Михайло Козлюк у відповідь на запитання про Бєлоус продовжував флегматично курити цигарку:
- Психоорганічний синдром, - рівним голосом сказав він. - У цієї жінки, видно, не все добре з головою. Але перед тим, як ставити діагноз, її треба оглянути. Ніколи не чув, щоб людина померла, а потім отямилася в морзі. Усе це дурня. Буває, пацієнт надовго втрачає свідомість. Але його поміщають до реанімації, а не в морг.
- Я працюю тут із 1970 року, - розповідає сестра-хазяйка Олександра Миколаївна. - Нічого подібного не чула. Думаю, якби хтось помер і воскрес, цю історію до сьогоднішнього дня обговорювала би вся лікарня.
Тетяна Бєлоус:
- Звичайно, вони нічого не скажуть. Бо підписували документ, за яким не мають права розголошувати про цей випадок. Сім місяців тому почала добиватися, щоб мені видали на руки історію хвороби. В архіві сказали, що приватним особам заборонено видавати документи. Офіційної відповіді від керівництва госпіталю чекаю до сьогодні. У супроводі Владики Ільї ходила до лікарів із нейрохірургії й вимагала видати документи. Відмовили й порадили звернутися у Київ. За межі лікарні нас проводжав замначальника клініки. Аж за ворітьми сказав: "Ну, не можу я, ви що, не розумієте?"
2 
1
Коментарі