Володимир Шилов захищав селище Піски рік і два місяці
Велику роль в антиукраїнських настроях Донбасу зіграли московська пропаганда й близькість кордону з Росією. Останньою краплею стали "туристи", які приїздили в Донецьк із різних міст РФ і влаштовували заворушення, зривали й палили українську символіку. Міліція та інші силовики не реагували. На Донеччині були великі проукраїнські мітинги. А потім люди побачили, що міліція їх не захищає, й побоялися висловлювати свою думку.
На початку 2014 року начальником обласної міліції був Костянтин Пожидаєв – довірена особа Ріната Ахметова. За законом "Про міліцію" у випадку захоплення адмінбудівель силовики можуть стріляти на ураження. Якщо б тоді відкрили вогонь і вбили 50, 100 організаторів проросійських мітингів, то ситуація на Донбасі була б дзеркально інакшою. Натовп більше не збирався б. Але Пожидаєв наказу не дав.
Після рішення про створення добровольчих підрозділів у Донецьку почали набирати в чотири – "Донецьк-1", "Донецьк-2", "Артемівськ" і "Донбас". Я ходив на всі проросійські мітинги, робив фото- й відеозйомку, передавав ці дані у Міністерство внутрішніх справ і Раду нацбезпеки та оборони. Прогнозував подальші дії бойовиків на тиждень-півтора. Але Київ нічого не робив. У квітні мені влаштували зустріч з офіцерами російської розвідки. Представили як людину проросійську з бойовим досвідом. Пропонували очолити військовий підрозділ із 100‑120 чоловік. Потрібно було захопити облдержадміністрацію і утримати її добу, доки приїдуть регулярні російські війська. За це пропонували 2 мільйони доларів. Доповів у СБУ – жодної реакції.
Наприкінці квітня 2014 року відповідальні за формування донецьких підрозділів вирушили до Дніпропетровська. Там продовжили набір добровольців. Для формування батальйону не вистачало людей. Із керівництвом підрозділу "Донецьк-2" вирішили створити бойову роту. На той момент у нас було 110 чоловік. Щоб мати краще забезпечення, увійшли до складу батальйону "Дніпро-1". Єдиним критерієм для вступу до роти був патріотизм. Зі 110 чоловік 85 відсотків мали вищу освіту, кожен четвертий – дві вищі. Були професори, доценти, нотаріуси.
Із перших чисел травня рота "Донецьк-1" доставляла бетонні плити для блокпостів, забезпечувала порядок. Потім – охороняла кордон у Новоазовському районі на Донеччині. В середині травня провели розвідку боєм біля селища Карлівка. 21 липня приймали участь у першому бою за селище Піски. Командування залучило до операції 93-тю бригаду й добровольців із "Дніпра-1", "Донбасу" та "Правого сектора". Визволення Пісків дозволило б розблокувати виїзд на Донецький аеропорт. Зайшли в селище, зачистили. Зупинились біля таблички "Донецьк". Одразу надійшов наказ покинути Піски. Тоді бойовики підбили два наших танки. У танкістів закінчились боєприпаси і вони давили живу силу ворога гусеницями. Бойовики зробили кілька пострілів із ручних гранатометів. Після прямого попадання один екіпаж згорів живцем. Ми повернулися на місце постійної дислокації у селище Велика Новосілка.
23 липня мені у штабі сказали, що треба знову брати Піски. Наказали захопити сухпайків на добу, зачистити селище й залишатися на позиціях, доки армійські підрозділи облаштують блокпост. Я розсміявся, бо це – завдання для добре укомплектованих, важко озброєних підрозділів, а не штурмових груп. У нас же тоді були тільки автомати, підствольні гранатомети, п'ять кулеметів і кілька одноразових труб (ручний протитанковий гранатомет. – Країна). До мене прислухались.
24 липня з кількома добровольчими батальйонами та армійською бронегрупою знову взяли Піски. Селище розділене навпіл водоймами. Ми займали позиції біля траси Дніпропетровськ – Донецьк. Там було 35 чоловік із моєї роти, троє вічно п'яних армійських солдатів, батарея з двома робочими мінометами, а також два танки, два БМП і два БТРи. Через добу подзвонив командир батальйону "Дніпро-1" Юрій Береза. Каже:
– Твій підрозділ завдання виконав, виходьте з Пісків.
– Куди ж відходити, як армійського блокпоста ще немає? – відповідаю.
– І що будемо робити?
– Будемо оборонятися.
Сказав хлопцям окопатися. У результаті замість одного дня простояли в Пісках рік і два місяці.
За кілька днів знову подзвонили з Дніпропетровська й наказали залишити селище. Сказав, що ми побудували лінію оборони і немає сенсу відступати.
– Це потрібно для вирівнювання лінії оборони, – каже у слухавці полковник із Генштабу.
– По-перше, ми не підпорядковуємось Збройним силам, бо є частиною міліцейського підрозділу, – відповідаю. – А по-друге, ви в іграшки граєтесь, а я йду додому. Мені до квартири у Донецьку залишається 8 кілометрів. Я відходити не збираюсь.
– Якщо так, дам наказ бронегрупі, й вона вийде на вас.
– На жаль, бронегрупа не зможе виконати наказ. Бо скажу гранатометникам стріляти по гусеницях.
Цей наказ ніхто не скасував, але ніхто й не виконав. За законом військового часу – мене мали розстріляти, але ніхто навіть слова не сказав. Бо у нас триває антитерористична операція.
2014 року обидві сторони воювали біля блокпостів чи опорних пунктів – хоч навколо було багато неконтрольованого простору. Щоб бійці не нудились на постах, полями ходили в розвідку на околиці Донецька. Якось зайшли на завод гумових виробів. Знайшли багато снарядів і ящики з китайською піротехнікою. Замінували підходи до складів – підірвалися двоє бойовиків.
29 липня в наш тил пробралась ворожа ДРГ із чотирьох чоловік. Убили одного добровольця з "Правого сектора", але наткнулися на наш опорний пункт. Усіх чотирьох знищили. За документами з'ясували, що нападники – колишні "беркутівці". Я подзвонив знайомому, який на той час працював у міліції ДНР. Назвав прізвища загиблих, запропонував поховати їх за слов'янським звичаєм. Вивіз трупи на нейтральну територію. Але бойовики за ними не приїхали. Залишив тіла на автобусній зупинці. Їх собаки розтягли.
14 серпня біля Донецька полювали на батарею "Градів", яка стріляла в обидва боки. Спочатку по українських позиціях, а потім – по своїх. На телефон подзвонила контактна особа, сказала, що батарея стоїть під мостом у Кіровському районі. Перевіряти інформацію не було часу. Сунулися туди з боєм. Ішли трьома джипами. До кінцевого пункту не доїхали півкілометра. Нарвались на сєпарську засаду. Джип, в якому я був, підірвали з гранатомета. Отримав поранення: осколок зайшов у лівий бік біля нирки і вийшов – біля серця. Спрацювали подушки безпеки, але відчув холодок у боці. Вискочив із машини, забрав автомат і наказав відходити з боєм. Вдалось вирватися, ніхто не загинув, але семеро отримали поранення.
Мене відвезли в лікарню міста Курахове. Зробили дуже якісну операцію. Перевели до Центрального госпіталю. Після кардіоскопії сказали, що, окрім поранення, у мене хворі серцеві судини. 4 жовтня в лікарні Амосова поставили чотири шунти.
Зі старого складу роти залишилися п'ять осіб. Багато перейшли до Збройних сил, дехто демобілізувався.
2 
35413
Коментарі
1