Артем Гришачов працював у білоруському колгоспі
Колгосп "Столбуни" розташований в селі Столбун Вєтковського району Гомельської області на кордоні з Росією. Там – майже 1,5 тисячі жителів. Мій колишній начальник одразу звів мене з головою колгоспу – Ельбрусом Шахнавазовичем. Він запропонував поїхати в місто. Дорогою я розказав про себе: "В Україні залишилася вагітна дружина. Вона має ще дітей від першого шлюбу. Хочу забрати усіх". Відповів: "Сім'я велика, хата потрібна відповідна". Будинки в селі одноповерхові. Мені ж видали двоповерховий котедж. Двір – 40 "соток", ще 30 "соток" городу. Є хлів для дров, свинарник, стійло для коней і сінник. Скрізь – безлад, валяються памперси та пляшки. До мене там жила жінка з п'ятьма дітьми. Віддала їх у дитбудинок, бо нічим було годувати.
Випросив у сусідів граблі й сокиру, згріб сміття. Половину спалив, решту зібрав у купу. Під'їхав чоловік на бричці, запропонував безкоштовно все вивезти. Два дні наводив марафет. Із першого дня почали прибігати сусідки. Казали: "Тут буде толк, який двір гарний став".
У кожному дворі в Столбуні є величезний сінник, курники, стайні. Люди тримають коней. За подвір'ями – великі городи. Кожен третій чоловік має трактор. Орють городи собі й сусідам.
Сусіди думали, я – біженець з України. Перли мені сало, м'ясо, сир, молоко, консервацію, яйця. Затарили так, що нікуди було класти. Бачив – щось несуть і біля хвіртки казав: "Не треба. У мене немає холодильника, все зіпсується".
Навпроти мешкала родина біженців із Донецька – чоловік, жінка, їхні сини, теща й тесть. Безалаберні. Селяни казали: "Безсовісні. Спершу помагали їм. Хоч у них чотири мужики в хаті, однак толку ніякого".
У селі говорять білоруською впереміш із російською: каго, чаго, йон, яни, яна. Російською розмовляли ті, хто приїхав із РФ.
Заможно живуть ті, хто не працює в колгоспі. У сусідньому селі є люди, які мають по три трактори, КамАЗи. Вже не вони залежать від колгоспу, а він – від них. Бо потребує їхньої техніки.
У білорусів не прийнято вітатися з незнайомцями. Виходжу на роботу, назустріч – хлопці. Протягнув руку одному. Він на мене глянув скоса. Другому – так само.
Висять бігборди з написами: "Пересек двойную сплошную – стал пешеходом". За порушення правил дорожнього руху спочатку штраф, потім – адміністративний арешт, далі – в'язниця. За перегар за кермом на п'ять років позбавляють прав і конфісковують машину. Білоруські мєнти – непідкупні.
Якщо маєш власну справу, наймаєш працівників, то повинен стати ІП – "індивідуальним підприємцем". Якщо податківці дізнаються, що не зробив цього, стовідсотково посадять.
Майже всі будинки – дерев'яні, бо лісу багато. У приватному секторі Гомеля на 5-кілометровій вулиці є всього чотири чи п'ять будинків із цегли. Всі – фасадом виходять на вулицю, паркани – по живіт. В Україні перед дворами саджають квіти, в них – немає нічого.
Перші п'ять днів жив без світла. Електрику відрізали за борги. Потім колгосп їх погасив.
У хаті не було навіть газової плити. Стояла піч, але топити було нічим. За три хати від мене жив дядько Сашко. Сказав: "Мій брат має пилораму. Поїдемо, візьмемо дров". Так і зробили.
Піч топив щодня. Почала чадіти, бо димохід не чистили п'ять років. Сусід дав пристрій для чищення. Я виліз на дах, але забув закрити вхід у піч. Зайшов у хату, а там – усе в сажі. Все те побачила сусідка. Наступного ранку, коли ішов на роботу, вона попросила ключі. Ввечері повертаюся – вся хата блищить, сусідка зустрічає з млинцями і повидлом. Спитав, що їй винен. Відповіла: "Бачу, ти сам стараєшся, то вирішила помогти. Нічого не треба".
Згодом у хату привезли холодильник, ліжка, тумбочки, новий котел. Замінили все, що треба.
За дозвіл на роботу заплатив 900 тисяч білоруських рублів (1113 грн. – Країна). Поставили майстром із реставрації конструкцій. Мав ходити по загонах і прибивати дошки, що корови відламали. Зі мною працювали одні алкаші. Через чотири дні прийшов до голови: "Я – будівельник. Хочу нормально працювати, а не ходити з алкашами". Він узяв мене ремонтувати його будинок.
Ельбруса Шахнавазовича призначили головою колгоспу за два тижні до моєї появи. Будівельники приїжджали на роботу з 2-літровою пляшкою пива. Голова лаявся: "Всіх би вигнав. Але більше нікого брати". Просив привезти бригаду з України: "Все тут відремонтуєте, побудуєте, будуть зарплати".
Люди казали: "Ти не той колгосп вибрав. Йому капєц". Переказав це голові. Він відповів, сам ще не розібрався. За три тижні повернувся до розмови: "Підняв усі документи. Колгоспу дійсно капєц. Однак я підніму за два роки. А до цього всім наполовину зрубаю зарплати. Тобі тут робити нічого. Їдь у місто". Підкинув мені замовника. Працював у нього рік.
Щоб знайти житло в Гомелі, ходив приватним сектором і напитував. Вийшов о шостій вечора, за 2 години вже домовився. Білоруси добрі та гостинні. Знають про ситуацію в Україні, біженців. Беруть усіх, не бояться. Кажуть: "Україна – наша сестра, українці – брати".
У Гомелі жив у Павла. Він працював слюсарем у школі. Отримував 2 мільйони рублів зарплати (2630 грн. – Країна), півтора віддавав за комунальні послуги. Казав: "Головне, щоб була бульба. Підвал має бути забитий". Він колись служив у Львові. Знає пісню "Ой, на горі та й женці жнуть". Співав її. Місяць жив у Павла безкоштовно, бо шукав роботу. Він казав: "Не парся. Бульба-цибуля є, протримаємося".
Білоруське сало не смачне, бо його не солять.
2 
1
Коментарі