Як живуть на передовій під Дебальцевим
Назустріч мчить розфарбований під камуфляж старий Opel Frontera. Ще здалеку видно, що замість номерних знаків – "ПТН ПНХ". Стоїмо на перехресті траси Харків – Ростов-на-Дону, за прифронтовим Артемівськом на Донеччині. Ліворуч – дорога на Краматорськ, праворуч – на Дебальцеве. Останній український блокпост – за 10 км від нього, у селищі Луганське. Туди, на передову, нас і має відвезти цей Opel. Машина раптово гальмує.
– Куди вас відвезти? Так, щоб всралися, чи так, щоб нормально було? – кидає з ходу кремезний чоловік. Має під 2 метри зросту, сиву неголену щетину.
Із машини виходять боєць батальйону "Горинь" на позивний "Школьник" та ще двоє в камуфляжі, з автоматами Калашникова на плечах. 2 год. тому по телефону домовилися, що покажуть нам передову. "Школьник" погоджується лише тому, що ми – земляки: родом з одного містечка на Рівненщині.
– Бронежилети і каски є? – питає.
Заперечливо хитаємо головами. Бійці пирскають сміхом. Ще з хвилину розпитують, оглядають з ніг до голови і врешті погоджуються взяти з собою.
– Покажем тільки те, що можна показать. Вже за Луганське заїжджать не будем, бо машину просто розхерячать, – каже "Школьник", відчиняючи задні дверцята авто.
Вмощуємося на заднє сидіння. З-поміж передніх стирчать два автомати Калашникова – дулами прямо на нас.
– Та не вистрелить, – заспокоює, зауваживши, як ми зіщулилися.
До Дебальцевого з Артемівська – 40 км. Дорога зараз під контролем української армії. Але можуть обстріляти в будь-який момент. Тому Opel мчить – так легше уникнути обстрілу.
За кілометр чи два від Артемівська – перший блокпост. Перевіряють кілька цивільних машин. "Школьник" вітається водійським жестом, піднімаючи руку від керма. Проїжджаємо без перевірки, виляючи поміж бетонними плитами. Одразу за постом – колона з важким озброєнням. Його відводять від Дебальцевого, згідно з домовленостями у Мінську.
– Якщо до цих переговорів тут стріляли кожну минуту, то тепер кожний час-два, – каже "Школьник". – Б'ють артилерією. Піхота не йде до нас, боїться. Работають внаглу, не стісняясь. Можуть серед ночі. Їм плювати, в яке врем'я, і плювати – в кого.
Дорога розбита мінами і військовою технікою, тому машина раз у раз вскакує в ями. Сірою пилюкою від асфальту вкриті навіть дерева на узбіччі. Де-не-де в полі видно протитанкові їжаки. Уздовж дороги валяються трупи собак, хвости й осколки від мін, гільзи від великокаліберних набоїв. Назустріч жодної цивільної машини, лише БМП, танки й КамАЗи. Один везе повне кузово каркасів обгорілих автівок.
– Металолом вивозять від гражданських машин, – пояснює "Школьник". – Наші їх собирають – дорогу освобождають. Сєпарам пофіг було, кого валити. Немало тут цивільних на дорозі загинуло. Тому сюди більше ніхто й не їде, хіба що камікадзе. Чим далі – тим в більшу задницу в'їжджаємо. Обстріл може початися в любу секунду. Але ми за вас отвічаєм: взяли – значить назад привеземо.
Хвилин 5 їдемо мовчки.
"Школьник" повертає праворуч – у поле: прямуємо до позицій батальйону "Горинь". Авто скаче по ямах, машина раптово нахиляється то праворуч, то ліворуч. За полем видно ліс – "зеленка": там уже ворог.
З'їжджаємо в невелику улоговину. Це одна з передових позицій "Горині". Тут стоять кілька одиниць вкопаної техніки, пару старих розмальованих під камуфляж легковиків, автобус.
– Всі машини, які в нас є, ремонтуємо за свій щот. От получим зарплату і скидуємось. Але зарплата в нас така, що при цьому курсі не знаю, чи получаєм хоч по 100 баксів, чи нє, – регоче "Школьник". – Можете все тут дивиться, тільки не піднімайтесь на горби – бо снайпери работають. А поля заміновані, тому нікуди не ходіть. Ми то вже звиклись. Чи може мозги атрофірувались – не знаю. Вобщем, плювати на все, живем одним дньом.
Проходимо повз 4-метрову яму – тут буде бліндаж. Її викопали четверо бійців лопатами за кілька годин. У наметі після нічного чергування сплять солдати. Далі "їдальня": просто неба стоїть стіл та з десяток шкільних стільців. На столі – пару банок компоту, банки консервованих помідорів, хліб, сало. Дехто перекушує. Раптом стріскоче автоматна черга. Пригинаємось і завмираємо. Погляд шукає якесь укриття, куди можна забігти.
– Не бійтесь, це йде прострєлка, – поплескує по плечу один із військових. – Там снайпери їхні сидять у "зеленці". От ми і прострілюємо, щоб не змогли зробити собі льожку. Вони по нас луплять, і ми їм нєрви утюжим. Якщо почнеться обстріл, то пригайте в любу яму. Це тут єдінственне спасєніє.
Сідаємо в Opel і рушаємо на інші позиції.
– Наша задача – вивезти вас звідси до сутінків, – говорить "Школьник". – Ми то сутками їздимо, заїжджаємо в їхні тили, шухер їм робимо. Тому й машини побиті. Вночі їздимо без включених фар, бо розфігачать. Вже навчились потемки.
Переїжджаємо напівзруйнований міст. За ним, за наступним пагорбом, передостання позиція українських військових. Здалеку майорить синьо-жовтий прапор. По обидва боки видніють окопи, бліндажі й пару одиниць вкопаної техніки. Виходимо на дорозі й одразу спускаємося вниз до бліндажів. Заходимо в один із них. Тепло, є світло, купа рацій і розеток – від генератора. На добу бере до 20 л бензину.
– Отак ми тут і бомжуємо, а це наші нари, – показує один із бійців.
На лежаках із дощок одночасно вміщаються з десяток чоловік. Є матраци, ковдри. Бійці сплять одягнені, лише роззуваються. Навпроти на цвяхах висять автомати, кілька бронежилетів. Над ліжками – ікони й великий український прапор.
– На війні Бог – то єдінственне, у що віриш, – каже "Школьник".
15.00 – обід. Їсти ходять по черзі на кухню через дорогу. Проклали збиті дошки, бо через потепління земля перетворилася на болото. Кухня – невеликий намет. Тут два ящики із закрутками, ящик сухого печива, кілька банок із салом. У великих казанах – суп із вермішеллю і гречка з тушонкою. Їдять назовні, замість стільців – пеньки й дошки. Поряд "ванна": шматок надбитого дзеркала і вуличний умивальник.
– Вода в нас, канєшно, дефіцит. Помитись і постіратись – проблєма. Один одному поливаємо. Але раз на тиждень митися возять в Артемівськ або Соледар, – розповідає 35-річний Іван, прізвисько Ваник. – От із харчами – нормально. Все є, наїдаємось. Волонтери дуже помагають.
– Ваник, хватить болтати, іди он доски носи, – кидає боєць, на вигляд, років під 55.
Його називають "Павловичем". Доки триває перемир'я, військові укріплюють позиції.
– То вони мені завідують, що я з дівчиною говорю, – усміхається Іван. – Бо в нас тут дівчину побачить – то велике щастя. Одні мужики, вже всіх по походці знаєш.
До останньої української позиції перед Дебальцевим – за селищем Луганське, на березі Світлодарського водосховища – дорога йде між трьома пагорбами. Мчимо туди зі швидкістю близько 100 км. Узбіччя встелене згорілими й розірваними колесами, відірваними бамперами, розсипані хвости від мін. Проїжджаємо повз спалений "ГАЗ-66". Вантажівка везла боєзапаси до мінометів, коли в неї влучив снаряд.
– Тут ваші колєги постраждали. Стали познімати цей "ГАЗ", а в них вгатили з міномета. Репортерам вроді нічо, а водітелю чуть руку не оторвало, – розповідає Михайло, який сидить на передньому сидінні, біля "Школьника". – Нада раз і назавжди запам'ятати: на дорозі зупинка має бути тільки на блокпосту. Або з дозволу воєнних, якщо ті стоять на обочині.
Праворуч видно дві величезні труби Світлодарської ТЕС. На вищій – український прапор.
– Сєпари бомблять її постійно. З неї ж світло йде на Артемівськ і область. В них прямо руки чешуться, щоб її рознести або захопити. Но пока держим, і вона працює. Їм тут наступати важко – водохранилища плюс болота – на нашому боці. Всі мости ми контролюємо.
Від Луганського до Дебальцевого – 14 км. До першого блокпосту бойовиків – не більш як 3 км. На в'їзді до села гуркоче заведений танк. Поміж будинками обкладені мішками з піску кілька БМП. Бійці товпляться біля буржуйки між броньовиком і закопченою перукарнею без даху: надворі +2°С. Хтось обідає з металевих бачків, решта гріються. На стіні перукарні – величезний прапор з автографами бійців. Цікавимося, чи дотримуються бойовики перемир'я. Хлопці вибухають сміхом.
– Четыре дня назад даже из блиндажа не могли вылезти. А по радио Генштаб передавал, что обстрелы уменьшились, – розповідає 30-річний Михайло Плетюх. Мобілізований у серпні. Родом із Білої Церкви на Київщині. – Против нас чечены здесь стояли – так им похер, в кого стрелять. И никакого приказа не слушаются. 20 февраля залез один из них на нашу волну и кричал: "Укропь, буду тебя рэзать". Им тупо похрен, о чем там договорились между собой большие дяди.
У селище нас відпускають у супроводі автоматника. Тут шастають диверсійні групи. Далі ніж на 100 м віддалятися від блокпосту не радять. Довкола порожнеча. Розбита будівля магазину, розвалена автобусна зупинка. На узбіччі – кілька згорілих вантажівок, легковики з номерами Донецької області. Майже всі будинки вздовж дороги зруйновані. Людей не видно. До війни тут жили до 2,5 тис. осіб. Більшість працювали на теплоелектростанції. Евакуювали їх 20–22 лютого, коли українські військові залишали Дебальцеве. Двигун танка глушать. Стає зовсім тихо – чути тільки гавкіт собак.
– Село обстрілювали серйозно. Це ж звєрі. Їм по барабану – город чи поле. Херячать з усього, з чого можуть, – каже 21-річний Михайло, водій-механік танка.
Він у чорному комбінезоні на ватній стяжці. На лацкані значок – "танковий каратель". Родом із Миколаївщини. Досі проходить строкову службу.
– Уже рік, як мав би бути вдома. Йшов в армію, щоб відслужити і йти в міліцію работать. Застряв тут надовго. Але я не в обіді: це ж мужська робота – захищати страну. Якби й дембельнули, все одно пішов би добровольцем. Танк мій тепер домом мені став.
У супроводі двох автоматників йдемо вглиб села.
– Закинута стройка, – один із них, років 45, показує на нагромадження плит на пустирі посеред села. – Ними й перекриваємо бліндажі. Найшли цивільний кран в "Артемі", заплатили водію, він ризикнув приїхати сюди. Бо від Генштабу хрен дочекаєшся. Сєпари валять по селу "Градами", а ми замість того, щоб їм наваляти в отвєтку, плити грузим, – запалює третю цигарку поспіль.
За сотню метрів від блокпосту біля магазину чоловік у камуфльованих штанях збирає у відро бите скло. Висипає його в рівчак. У будівлі вибиті вікна, напівзруйновані стіни. Неподалік перевернутий обгорілий каркас "Москвича".
– Еще уберу немного от дороги и поеду, – каже чоловік, коли підходимо. Називається Петровичем. – Магазин больше работать не будет. Я потерял все, над чем работал всю жизнь. Дом тоже разбомбили. Одна "Девятка" осталась.
Тільки відходимо від магазину, як кричучи за нами женеться чоловік у вушанці й чорній шубі. Котить велосипеда. Зупиняється метрів за 10.
– Господа офицеры, можна к вам подойти? – кричить.
Від нього тхне алкоголем. Має розбиту губу та синець під оком.
– Дайте что можете. Ну, хоть одну сигарету. А то забыли о нас все, – хапає за руки одного з бійців. – Вчера меня избили. Я домой шел от друга, а меня избили. Так и запишите.
– А то не ти вчора кричав по селу: "ДНР придет"? То, може, й було за що в морду получити? – запитує боєць.
Чоловік замовкає і йде геть.
– Тут остались в основному бабці-пенсіонерки. Їм нема куди йти. Ми їх підгодовуємо, як можемо. А отака п'янь, як отой, зараз лазить по чужих хатах і все вигрібає. І сєпарів не треба – мєстні все і без них заберуть, – розповідає Михайло дорогою до блокпосту.
"Школьник" просить збиратися: скоро сутенітиме, тому пора повертатися до Артемівська. Дорога, яка сюди здавалася безкінечною, назад займає хвилин 20. І страху немає зовсім.
2 
1
Коментарі