Перед вами – письменник, котрий більше всього цінує книжку й папір.
Я не одержав майже ніякого виховання. Не знав і батьківської ласки. Чужий та одинокий поміж чужих людей. Я не мав товариства, не знав нічого, крім книг.
Людська краса – чи то чоловіків, чи то жінок – завжди робить на мене дуже сильне враження. Не раз цілими годинами броджу по місту, щоб тільки надивитися на обличчя хороших людей.
Виховали мене звичні в Галичині речі: селянське походження, утиски, крихта знань і досвіду, які я здобув важкою працею. На українців також ніхто не мусив мене напускати, бо як українець і письменник я не переставав ніколи мати зв'язки ні з народом, ні з українською інтелігенцією.
Мій ідеал – це жінка в повному значенні цього слова. Жінка-чоловік, мисляча, розумна, чесна і переконана. До того ідеалу треба ще додати жінку люблячу, гарячу, сердечну, щиру.
Це було в суботу перед Зеленими святами. Рано сидів я у школі, і на мене напала страшна, ненатуральна, шалена веселість. Я сміявся без упину від 8-ї до 12-ї години. Прийшовши на станцію в Дрогобич, почув, що мама вмирає, і побіг піхотою до Нагуєвич. Був дощ, я був голодний. Прибіг пополудні, мокрий до нитки, і застав маму конаючу. Вітчим сидів під вікном і чесав вовну. Я став коло постелі, не говорячи ані слова – тільки дрижав. Ані сльозинки не впало з моїх очей. Мама не могла говорити, тільки дивилася пильно на мене. Як виглядало моє лице, не знаю. Наступного дня вранці мама померла. Вночі, коли я спав, вона ще говорила з іншою жінкою. І та жінка передала мені слова небіжчиці: "Боже-боже, мій Іванцьо прибіг з Дрогобичьи, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно, що Господи! Що я йому зробила злого?"
Німецька мова – то для мене модний фрак, котрим хизується не раз і такий штуцер, котрому по кишенях вітер свище. Натомість українська мова – то для мене такий любий домашній убір, в котрім всякий показується іншому таким, яким є. Українська мова – то мова мого серця.
Відчуваю себе насамперед українцем, а потім радикалом.
Ніщо так не деморалізує людину, як похвала її красі. Саме похвала, котру вона не заслужила ані працею, ані знанням – нічим.
Хороші ми, люди! Коли йдеться про те, щоб іншому зробити яку-небудь, хоча б невелику, приємність, то у нас з'являється тисяча якихось перешкод, обставин, чортзна-чого. А коли йдеться про те, щоб нам хтось зробив щось добре, то не терпимося, ходимо, мов приголомшені, чекаємо. Ще й готові гніватись, коли добро запізнюється.
Розумію любов не як мету, а як окрасу життя. Не як хліб, а як масло, котрим той хліб помащено, щоб гладкіше йшло. Втім, може бути, що я помиляюся.
Як би я хотів, щоб можна було весь вік вірно любитися платонічною любов'ю. Може, інші й можуть так жити – я по собі знаю, що не можу. Платонічна любов швидко надокучить. Не вистачає їй того, чого конче вимагає розумна, правдива любов – зміни, яку приносить спільне життя, спільна боротьба за своє переконання, за своє існування. Такого життя з коханою особою я бажаю. Воно зможе розвинути любов правдиву, зможе платонічну любов зробити реальною, сильною, зробити її елементом життя – таким конечним, як хліб або повітря. Сила никне, жар молодості гасне, гаряча кров стигне поволі серед вічного безплідного бажання. Найкращі роки минають. Роки, коли чоловік здатен найживіше чути і любити.
Знаю, що причина мого неприродного потягу до чоловіків – виховання, зовсім відособлене від жінок. Але чи міг я це змінити?
Жінки страшать, чи то пак відраджують мене. З чоловіками я сміливіший. У своєму житті я більше любив чоловіків, ніж знав жінок. Це якась неприродна, дика любов. Часто трапляється, не знаю чоловіка зовсім, але зустрічаю його часто в певному місці, обличчя його мені подобається – ну і я сиджу, дивлюся на нього. Часом забалакаємо, відтак уже коли зустрінемося, подаємо собі руки, вітаємося – і на тім кінець, мені приємно. Часом знайомство стає ближчим. Починаємо розмову, я бачу, що людина ця – дурак, не сходиться зі мною у переконаннях, а я все одно люблю його. Тобто люблю на нього дивитися, доки не заговорить. А як заговорить – починаю "сокрушати".
Обстрижені панни не раз – коли й в усьому іншому гарні – мені подобалися більше, ніж косматі.
Жінка, яка думає серйозно, працює серйозно над своєю просвітою, трудиться для інших, цікавиться усім, що високе і красиве, всіма визвольними ідеями, які турбують сучасних людей, і старається з власної волі підлаштовувати своє життя під них, тобто жити власною працею, не стаючи нікому тягарем, і думати власною головою – така жінка є для мене емансипованою, тобто вільною. Навіть якщо вона при цьому сигарет не курить, кіс не обстригає, з чоловіками не п'є і попід боки не водиться.
Не маю щастя до жінок віддавна і не буду мати його ніколи. Все через мою невправність. Заговорю до них серйозно – знуджу, а почну жартувати – то так, як ведмідь, і вражу.
З теперішньою моєю жінкою одружився без любові, а виключно з доктрини, що треба одружитися з українкою, і то освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір не був архіблискучий. Маючи іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати чогось більшого. Ну та дарма, судженої конем не об'їдеш.
Я принциповий ворог усяких компліментів і ворог тих, що говорять компліменти.
Талант – це більша нервова властивість на певні враження, більша здібність затримувати ці враження і викликати їх заново. Отже, талант – це темперамент. Треба передусім уміти спостерігати за життям, бачити більше і живіше, ніж інші – а відтак уміти відживити і впорядкувати ті враження на папері. Перший пункт набагато важливіший від другого. Хто ясно бачить і живо чує певне враження, той швидше знайде спосіб його відповідно виразити.
Знаю багато поетів, у яких чуття було розвинуте так надмірно, що врешті затьмарило їм розум і завело в дім божевільних. Жінки-поетки такої мені досі не доводилося знати.
Хвилини щастя такі рідкісні в кожному житті, а особливо в моєму. Всіх їх можу перелічити на руках. Не раз мав би охоту проклясти все те життя і всю його поезію вкупі з його поганою прозою, якби не знав, що тисячам-тисячам те життя дає саму прозу, і то у сто разів гіршу від моєї.
Я до танцю – як віл до карети.
Економічний стан народу – це головна підстава його життя, розвитку, поступу. Коли економічний стан поганий, то всі розмови про поступ, науку – пуста балаканина.
Те, що люди зазвичай називають розвагами, мене більше втомлює, мучить і денервує, аніж літературна робота. З другого боку, літературна робота йде мені досить легко. Не через талант, котрий зовсім не такий великий, а радше через вправність. Ненастанно пишучи від четвертого класу гімназії, я вже вклався у те писання, як віл у ярмо. Форма не робить мені труднощів, зате саме творення, композиція вартує дуже багато, вимагає важкої внутрішньої праці. Саме через це дуже часто посеред роботи опускаються руки. Думка стає, мов глиняна, і ані руш далі. Тоді, особливо літом, бувають такі часи, що я цілий тиждень не беруся до пера.
Якби не робота, я б давно пропав серед тих повинностей, які мені ласкава доля насилала й насилає.
Не люблю українців. Так мало серед них знайшов справжніх характерів, а так багато дріб'язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що не знаю, за що мав би їх любити.
Це правда, що я роблю трохи більше від тих людей, що нічого або майже нічого не роблять. Але того не достатньо.
5 
1
Коментарі
2