ОДИН ШВЕД ЗАГИНУВ У СЕКТОРІ М. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА НАВІТЬ НЕ ОПЛАТИЛА ЙОГО ПОХОРОН, – КАЖЕ МАЙКЛ СКІЛЛТ, СНАЙПЕР І ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТРУКТОР ДОБРОВОЛЬЧОГО ПОЛКУ "АЗОВ"
МАЙКЛ СКІЛЛТ ЗУСТРІЧАЄ НА ПРОХІДНІЙ ТРЕНУВАЛЬНОЇ БАЗИ "АЗОВА" БІЛЯ СТОЛИЧНОЇ СТАНЦІЇ МЕТРО СВЯТОШИН. Одягнув темно-коричневу футболку з шевроном "Азова" на грудях і камуфляжні штани. Поверх чорних шкарпеток взув сандалі.
Просить не фотографувати його у весь зріст. Показує на взуття і робить жест великим пальцем біля горла:
– Від Білецького (Андрій Білецький, командир полку. – "Країна") перепаде, якщо побачить, у що взутий, – сміється. – Це не форменний одяг. У такому "азовцям" фотографуватися не дозволено.
Майкл говорить англійською. На сонці постійно прищурює ліве око.
Це у вас снайперська звичка?
– У мене від природи дуже хороший нічний зір. А от на сонце дивитися не можу, – каже. – Снайпера можна розпізнати не по міміці, а по тому, куди дивиться. За звичкою поглядають угору, на дахи будівель по периметру.
На КПП з металевою вертушкою нас вітають троє бійців на дивані. Один – без ноги. У дворі стоїть жовтогарячий комбайн "Атек-1300". Такі виробляв завод, де розміщена тренувальна база.
Ліва рука Майкла вкрита татуюванням: скандинавський бог Один у вигляді орла змагається з вовком Фенріром, який уособлює темряву. На внутрішньому боці правої руки – синьо-жовтий і червоно-чорний герби "Азова".
– Ці набив у лютому, – пояснює Майкл. – Скандинавський вовк Фенрір – руйнівник, Один – воїн і будівничий. Вікінги вірять, що вони битимуться аж до кінця світу. Тату – це частина мого походження, моє коріння вікінга. Родина дуже шанує ці символи, бо всі були солдатами – батько, брати, дідусь, багато рідні.
Підтримують ваш вибір воювати за Україну?
– Звісно. Вони ж бачать, що Росія творить. Ми, шведи, всі підтримуємо Україну ще від Мазепи, коли разом із козаками билися проти Петра І.
Я в роз'їздах усе життя. Часто змінював роботу. Мама змирилася, каже: "Роби що хочеш, тільки повертайся живий. Не хочу їхати в Україну на похорон". Бабця пережила Другу світову. Вона войовничого гарту. Говорить: "Людей, яких не можеш виправити, треба вбити".
На всипаній щебенем території з невелике футбольне поле бійці тренуються і живуть. На металевих штахетах сушать рушники. Де-не-де стоять лавки. Неподалік – металева бочка, в якій палять сміття. Над нею прикріплено аркуш А4: "Окурки тушить только внутри бочки. За невыполнение – 6 часов в карцере". Поруч чоловіки пиляють дерево.
– Сьогодні в нас день будівництва, – розповідає Майкл.
Зараз на базі з півсотні бійців.
Швед свистом кличе до себе чорне цуценя. Вимахуючи хвостом, тварина лащиться до його ніг. Чоловік присідає і кілька секунд чухає тому живіт. Коли дивиться у фотооб'єктив, намагається швидше відвести очі.
– Нервуюся перед камерою, – каже. – Перед дулом автомата нормально, а перед фотооб'єктивом ніяковію.
З 10 житлових вагончиків для бійців стоять рядами по п'ять. Прохід між ними накритий маскувальною сіткою. На сонці вона нагадує виноград.
– Це більше контейнер, ніж апартаменти, – жартує Майкл.
Заходить у помешкання. На двох двоярусних ліжках розкидані спальні мішки. На Майкловому лежить під'єднаний до мережі ноутбук. При виході – столик з електрочайником, розсипаними монетами, рогаликом з повидлом і виделкою.
Майкл сідає на своє ліжко біля вікна.
Чому приїхали воювати за Україну?
– Приїхав під час Майдану. Зібрався за кілька днів після того, як побачив розстріли в лютому. Це розізлило. Подумав: якщо "беркутівські" снайпери вбивають протестувальників, то я зможу вбивати тих снайперів. Був у Києві 28-го. Поговорив з деякими хлопцями з Майдану. Мені пообіцяли видати зброю.
В Україні була поширена думка, що Європа дивиться на нашу революцію через російську пропаганду. Чому не повірили їй?
– Я добре знав, що відбувається в Україні, ще з 2012-го. Тоді потоваришував з деякими хлопцями зі "Свободи", які приїздили в Швецію. Кидали мені посилання на YouTube з відео з Майдану. Шведське телебачення події в Україні висвітлювало епізодично, аж поки не почали вбивати людей. Загалом шведи ніколи не довіряли російській пропаганді.
Як стали націоналістом?
– Я був націонал-соціалістом вісім років тому. 2010-го перетворився на націоналіста. Коли в Україні почав битися пліч-о-пліч з ізраїльтянами й арабами, зрозумів, що помилявся у своєму ставленні до них.
На поняттях "нацист" і "фашист" дуже спекулюють. Згідно з російською пропагандою, всіх українців можна назвати фашистами.
У Швеції великі проблеми з незаконними мігрантами. І тільки війна в Україні показала мені, чому ці біженці з'являються.
Пишу книжку про своє перебування тут. Уже є близько ста сторінок.
Ваша книжка містить лише український досвід?
– Переважно. Це хороший спосіб прояснити свідомість, розібратися в собі. Тому захотів сформулювати свої переживання.
Які спогади хотіли переосмислити?
– Найважче було під Іловайськом. То було пекло всієї цієї війни. Ми багатьох втратили і багато набачилися.
На війні здобуваєш друзів на все життя. Але і їх загибель болить з часом усе менше. А от коли вбиваєш людей – це не забувається, закарбовується у підсвідомості. А ми вбиваємо всім чим можемо – снайперськими гвинтівками, пістолями, ножами. Ніж – найжахливіша зброя. У нас були ножові бої під Іловайськом. Вистрелити поночі, коли прориваєшся таємно з оточення, не можеш, бо привернеш до себе увагу. Доводиться нападати на противника зненацька з ножем. Нічого не відчуваєш – робиш і все. А потім ці спогади не дають спокою: згадуєш запахи і звуки. Кров із перерізаного горла різко смердить іржею. Звук, коли перерізаєш горлянку, – жахливий. Пам'ятаєте, як у дитинстві сильно надували жувальну гумку і різко її пробивали? Подібний хлопок відбувається, коли перерізаєш артерії. З них відразу струменить фонтан крові. Запах – фууу, – Майкл мружиться і крутить носом.
Чи є способи, щоб про це забути?
– Я пишу. Це мій спосіб.
В які небезпечні ситуації потрапляли?
– Небезпека почалася, коли противник почав використовувати артилерію. Під Широкиним пару разів вогонь пропалював мою зелену сорочку, але тіла не зачепив. Кілька разів куля пролітала за сантиметр.
Українці вражають сміливістю. У вересні мали сім днів очікування перед першим боєм у Широкиному. З нами були прикордонні патрулі. Ці хлопці, мабуть, найвідважніші в українському війську.
Якось уночі ми стояли на позиціях. Почули звуки вибухів. Вони приїхали до нас машиною. Один солдат був мертвий на задньому сидінні, інший – поранений у живіт. Хлопці питають нас: "Маєте чай? Хочемо пити". Ми їм: "Та ж у вас поранений, вам до медиків треба". – "Нічого йому не буде. Дайте чаю". Наступного дня вони знову своїм джипом поїхали на лінію вогню. І після бою просили в нас чаю. Не зустрічав безстрашніших людей.
В Мар'їнці мали просунутися на 800 метрів, щоб захопити останній блокпост сепаратистів. Почалася стрілянина. Не могли зрозуміти звідки – наші чи противник? Коли все стихло, побачив чоловіка в чорному на даху будинку. Він цілився в мене. Я схопив свій Remington 700. Але не встиг би звести курок. Врятував українець за спиною – вмить зняв того снайпера.
Що робили б у разі полону?
– Такого не станеться. Завжди маю гранату швидкої дії. Буф – і все! Ніякого полону. Я бачив, що ці тварини роблять з людьми в полоні. Краще померти.
Як ставитеся до тих, хто не народжений воювати?
– На початку війни один хлопчина прийшов в "Азов" добровольцем. За якийсь час відмовився. Сказав: це – не для мене, я не можу. І повернувся додому. Поважаю цю позицію. Щоб визнати – "війна не для мене", – потрібна сила волі.
Багато залишаються на фронті, переступаючи через себе. Отримують психічні розлади. Вони тільки обтяжують нас.
Мені війна не приносить задоволення. Я хотів би збирати квіти в полі і жити в мирі. Але не виходить.
Як змінилася українська армія за рік війни?
– На початку це були хлопці лише з трьома місяцями тренувань за плечима. Але безстрашні. А тепер вони на одному рівні з ветеранами більшості армій Європи. Україна сформувала солідне військо з солдатами, які знають, як проводити масштабні операції зі знищення ворога, знають тактику. І головне – мають дух боротьби. Потрібні були людські втрати, щоб його набути. На початку здавалося, що українці не дуже хотіли воювати проти Росії. Шукали будь-якої можливості не долучатися до цієї війни. Та українська армія і волонтери переступили ту межу: окей, з цієї дороги ми вже не звернемо.
Скільки іноземців воюють в "Азові"?
– Точне число – секрет. Бо деякі країни забороняють своїм громадянам воювати за інші держави. Але ми нарахували в "Азові" 22 національності.
Серед військових існує проблема з алкоголем. Як із цим у вашому середовищі?
– Я це бачив в Іловайську після першої провальної спроби вирватися з оточення. Ми під час розвідки на лінії фронту знайшли багато пляшок з-під горілки, віскі, коньяку. Від нервів хлопці пили все.
В "Азові" правила суворі. За пиятику карають – причому не офіцери, а твої друзі. Можуть добряче всипати. За весь час у полку бачив три випадки, коли люди випивали між боями на базі. На полі бою – ніколи.
Влада пообіцяла надати громадянство іноземцям, які воюють за Україну. Отримали його?
– У серпні Порошенко був у Маріупольському аеропорту. Ми зустрічалися з ним, Тарутою (на той час – губернатор Донеччини. – "Країна") та Аваковим. Президент пообіцяв іноземцям українські паспорти. Майже рік минув. Чекаємо на них досі. Хоч це проста процедура. Він надав Саакашвілі українське громадянство за скільки секунд?
Один швед загинув у секторі М. Українська держава навіть не оплатила його похорону.
До вагончика заходить військовий, простягає Майклові круглу металеву коробку з дрібними квадратними пакетиками, схожими на чайні, однак меншими.
– Це шведський жувальний тютюн, – пояснює Майкл. – Замінює сигарети. Бо коли йдеш на снайперську операцію, не можеш курити – вночі дим видно за півкілометра.
Вам надіслали з дому?
– Сам привіз. Щоразу, коли навідуюся в Швецію, набираю його багато.
Правда, що в Україні зустріли дівчину і хочете одружитися?
– Ми познайомилися торік у березні. Не скажу, що це було кохання з першого погляду. Вдруге побачилися через дев'ять місяців, коли повернувся з сектору М. Зрозумів, що наше кохання – з другого погляду. Вона працює продуктовим менеджером у Києві. Її батьки живуть близько до лінії фронту. Сподівався, настане мир – і ми одружимося у серпні. Але маю сумніви, що мир настане швидко. Ім'я дівчини – великий секрет, – опускає очі. – Вона – типова українка.
Що це означає?
– Ооо… їжа, – усміхається. – Коли після дев'яти місяців розлуки повернувся додому з розбитими колінами, перше, що вона запитала – не "Як почуваєшся?", а "Ти голодний?" Тільки українки так можуть. Бабусі на Донбасі, навіть коли стікаєш кров'ю, цікавляться, чи питимеш чай. Я – вегетаріанець, тому люблю пісний борщ і салати.
Легко бути вегетаріанцем на війні?
– Дуже. У нас завжди є рибна тушонка. Це наш основний продукт. Однак після Іловайська схуд на 10 кілограмів. Зараз повернувся до своєї нормальної ваги.
Після розмови Майкл встає і розминає затерплі ноги.
– Мені 38, але почуваюся старшим, – жартує.
Дорогою до КПП на подвір'ї голосно перегукуються російською солдати.
– Бувають дні, коли майже все розумію, – каже Майкл. – А іноді здається, що ніколи не чув цієї мови. Російська пропаганда переконує: якщо розмовляти російською в Україні, то тебе точно вб'ють. В "Азові" 99 відсотків бійців спілкуються російською.
Майкл відводить убік руку з сигаретою, щоб не диміти на нас.
– Завжди любив стріляти. А ще люблю ходити лісом, особливо в горах. У Швеції на два тижні усамітнювався в горах, викидав телефон і нікого не бачив у цей час, крім тварин – вовків, оленів, лисиць. Раз підстрелив лося. Його крик нагадав мені крик немовляти. Після цього не можу вистрелити в тварину. В людину – без проблем, але в тварину – ні.
1 
1
Коментарі
3