У СЕЛИЩІ ПІСКИ ЗАЛИШИЛИСЯ ТРИ ДЕСЯТКИ МЕШКАНЦІВ ІЗ ТРЬОХ ТИСЯЧ
БЕТЕЕРИ НА ВУЛИЦЯХ, ВИРВИ У ЗЕМЛІ ПІСЛЯ ВИБУХІВ СНАРЯДІВ, НАЧЕ ВІСПОЮ ПОБИТІ СТІНИ І СПАЛЕНІ ДАХИ. Селище Піски – ніби декорації до гостросюжетного військового фільму. З літа тут стоять українська армія і добровольчі батальйони "Правого сектора" та Організації українських націоналістів. Піски – важливий стратегічний об'єкт, розташований неподалік донецького аеропорту. Для терористів узяти селище – значить, захопити й летовище.
Серед шматків металу та різнокаліберної зброї на вітрі гойдаються два шовкові янголи, жовтий і блакитний, з білосніжними паперовими крильцями. Їх прив'язали бійці біля імпровізованого шатра для перепочинку.
– Это волонтёры прислали. Кто-то делает куклы-мотанки для нас. И моя мамка когда-то такие мотала, – доброволець на позивний Снейк перехоплює мій погляд.
Тут ніхто не називає справжніх імен. У мирному житті Снейк був мандрівником, тепер – корегувальник:
– Нигде не учился, просто с ориентацией на местности у меня все нормально.
12 год. на добу чоловік проводить на вишці. Її називають небо – це найвища точка Пісків. Звідти бійці "Правого сектора" допомагають артилерії пристрілюватися по ворожих об'єктах.
– Когда начинают поливать с минометов, лучше всего залечь между этими железками, – Снейк махає рукою у бік залізних коробок.
– И вы лежите, пока стрелять не перестанут?
– А ты что – танцевать предлагаешь? – знизує плечима. – Конечно, прячемся. Видишь дырки в металле? Это ПТУР-ами прожгло – ракетами самонаводящимися. А еще по нам из бэтээров шмаляют.
Закінчити Снейк не встигає – знизу починають стріляти. Зрозуміти, звідки і куди йде вогонь, – важко. Голову втискаю глибше у бронежилет і ховаюся під громіздку металеву конструкцію.
Снейк із 19-річним напарником Ніндзею займають позиції: перший корегує через рацію, другий пускає у хід кулемет. Він стрекоче, різкий звук відлунням відбивається від металу.
– Это ещё что! – за півгодини вже внизу розповідає інший – Сірко з "Правого сектора". – Вот когда снаряды прилетают, парни от этого звука контуженные сидят.
Найнебезпечніший момент – це спуск і підйом на "небо": кілька хвилин, доки біжиш крутими скрипучими сходами навколо вишки.
– Там, кажется, затишье – можете спускаться, – кажуть бійці.
Прощаємося зі Снейком та Ніндзею. Відкидаємо ковдру, за якою спуск. Знов чути постріли. Лише внизу розуміємо – це наші провідники тренуються і палять по бляшанках.
Додому – через дорогу, що обстрілюють.
– Пригинаемся и быстренько перебегаем вон к тому забору, – командує Сірко.
Перетинає небезпечну зону без поспіху і зайвих рухів, хоча він – без екіпіровки.
– Я уже устал бояться и пригинаться каждый раз, – відмахується. – Да и во время обстрела знаю, когда и как упасть. А вот ты вряд ли среагируешь.
АНАРХІСТ ТЕЖ ХОДИТЬ ПО СЕЛИЩУ БЕЗ БРОНЕЖИЛЕТА І КАСКИ. Схожий на тракториста з радянського плаката – широка усмішка і чуб, що стирчить з-під шапки.
– Мать не знает, что я на войне. Не сказал, ибо, как говорится, почитай отца своего и мать свою – пятая заповедь, – театрально піднімає вказівний палець. – Для неё я в Киеве дачи богатым дядькам строю.
Позивний в Анархіста інший. Але його просить не вказувати.
– Дочка у меня в Луганске осталась. Боюсь, чтоб её в заложники из-за меня не взяли, – пояснює.
– Как получилось, что луганчанин в "Правом секторе" оказался?
– А я не в "Правом секторе". Просто воюю вместе с ними. На самом деле я – анархист. Хотя их идеи сейчас наиболее приемлемы для меня – чтобы не было коррупции, воровства на местах.
Почему я пошёл воевать? В каждом мужчине сидит воин. И большинство из нас пошли сюда не потому, что хотели для страны свободы или за высокие идеи, а просто пострелять хотелось. Нереализованная детская игра в солдатики. Но тут важно, к какому лагерю эти парни примыкают. В любой войне каждая сторона считает себя правой. Сепаратисты уверены, что они стоят за правое дело, у них благие цели, а мы для них – угнетатели. Мы думаем точно так же, только наоборот. У меня ненависти к врагу нет, нет кровожадности. Просто знаю, что эта сторона правильная, а та – нет.
Біля сірої будівлі з написом "Сауна" стовпилися бійці Добровольчого українського корпусу "Правого сектора". Сьогодні відносно спокійний день – з того боку не стріляють. Чоловіки відпочивають.
– Дивіться – тут пташка гніздо звила, – один піднімає кришку ящика з боєприпасами.
На металі маленьке гніздо. Чоловіки в камуфляжі один за одним ідуть подивитися.
– А мне больше всего тут молока не хватает, – усміхається Анархіст.
– Тю! То спитай у місцевих, вони не відмовлять.
– Не могу. Не могу просить. Вы поймите – мы же тут так или иначе лишние. И мы, и сепаратисты. Мы воюем, а люди в разрушенных домах живут.
– РОДИТЕЛИ УШЛИ ЗА ДРОВАМИ. А вы интервью хотели? – 9-річний Данило пізнає в нас журналістів. – Можете у меня взять.
– Тебе не страшно здесь?
– Да нет! Только знаете, сколько раз у меня истерики были? – починає рахувати на пальцях. – Один, два, три, четыре, пять. Когда к соседу "Град" прилетел в туалет, у меня истерика была, – продовжує після паузи. – Других детей тут больше нет – уже закончились. Я один остался.
У селищі залишилися зо 30 жителів. До АТО було близько 3 тис., зокрема понад 700 дітей. За час бойових дій загинули п'ятеро людей, решта виїхали.
– Почему твои родители не выезжают?
– Мой дом – моя крепость, – відповідає Данило.
– Я этот дом помогал строить, когда мне 12 лет было, – підходить його батько Іван. – Каждый из этих 38 тысяч кирпичей лично подавал отцу. Как мне это оставить? Да и кому я нужен со своей семьёй? Вы мне место на карте обведите, где нас ждут, где нам хорошо будет. Пойдёмте, кое-что покажу.
Вдалечині чути мляву перестрілку. Йдемо розбитою вулицею Олімпійською до "сусіда Мішані". Господар виїхав – намагається влаштуватися у Росії, майно залишив.
– Смотрите. Я не могу допустить, чтоб с моим домом случилось такое – тут они костёр пытались разжечь, всю мебель растащили. Что эти, что те – красавцы! Пока кучка олигархов бабло делит, нас тут всех положат.
На вулиці люди залишилися у п'яти будинках. Поблизу Івана живе коваль Ігор Лошадкін з дружиною Оленою.
– Нам есть куда ехать – сын в Ивано-Франковске, дочки – в Запорожье и Киеве. Но мы решили остаться, – під звуки пострілів звідусіль Ігор порається по господарству.
– Почему остались?
– Нам Бог велел! – каже жінка. – Бог показал, что мы должны остаться на линии фронта и стоять за мир, за людей. В Песках как бы пролом получился между двумя мирами.
Сусіди, які виїхали, залишили на Олену свою худобу. Коваль допомагає встановлювати буржуйки – газу давно немає. Лошадкіни співпрацюють з благодійною організацією – волонтери щомісяця привозять гуманітарну допомогу. Інакше дістати продукти неможливо. Іноді просять найнеобхідніше в добровольчих батальйонах – бійці не відмовляють.
БОЄЦЬ ДОБРОВОЛЬЧОГО БАТАЛЬЙОНУ ОУН КОШЕВИЙ ВЕДЕ НА ОДНУ З ВОГНЕВИХ ПОЗИЦІЙ. Дорогою розважає історіями:
– Якось їхали військові на бетеері вночі, переплутали поворот і повернули самісінько до блокпоста ДНР. Зрозуміли, коли прапори побачили. Там, звісно, теж офігєлі від такої наглості. Не відразу зреагували, так що наші встигли забратися звідти.
Про українську армію тут говорять багато і рідко – добре. Найчастіше можна почути, що приїздять сюди, аби швидше відбути термін і повернутися додому з військовою пенсією.
– Нас обстрілювали недавно, а військові навіть не показалися на своєму посту. Очікували від них підтримки, а вони відсиджувались у підвалі, – каже 22-річний оунівець Кобра.
Про відсутність дисципліни та пияцтво говорять і солдати.
– Ми перевелися сюди із 17-ї окремої танкової бригади, що базується в Кривому Розі на Дніпропетровщині, – розказує армієць Євгеній. – Там під КПП крамниця була, навіть на посту солдати п'яні стояли, і в такому стані по місту ходили – з автоматами. Думаю, відсотків 60 бійців гинуть через пияцтво. А командування відсиджується незрозуміло де. Півтора тижня не бачив командира роти. Як тільки заговорили про можливість наступу, він щез.
Добровольці хизуються, що в них з алкоголем строго: спіймали – виженуть із батальйону. Та головна відмінність від армії – тут поважають командування. Про командира 5-го окремого батальйону "Правого сектора" Чорного, який отримав державну нагороду "За воїнську звитягу", бійці кажуть:
– За чужими спинами не ховається. Ви би бачили, як сідає на свій квадроцикл і ганяє по Пісках. Міни свистять навкруги, а він уваги не звертає.
– ВИ ЗРОЗУМІЙТЕ – МИ ТУТ НЕ ЗАРАДИ НАГОРОД, – каже Барс, який виконує обов'язки командира резервної роти 5-го батальйону "Правого сектора".
Привіз показати точку, звідки добре видно "дорогу смерті" – 2,8 км, що ведуть до донецького аеропорту.
– У нас вийшло заснувати нову Січ. Ось що важливо. Показуємо результати при нульовому фінансуванні. Та й що говорити: воюємо зі зброєю, яку відібрали в бою. Та ви подивіться, з чого приходиться стріляти, – киває на віконний проріз, де стоїть старий кулемет "Максим".
– І як – працює?
– Ще й як! У нього спитайте, – показує на тендітного 22-річного Опришка.
Той має на плечі шеврон "Кіборг".
– В аеропорту був?
– Два тижні.
– Героєм себе відчуваєш?
– Героєм? – Опришок сміється. – Ні, я роблю те, що повинен.
– НУЖНО ПРИЗНАТЬ, ЧТО ДНР И ЛНР – ЭТО УЖЕ СВЕРШИВШИЙСЯ ФАКТ, – у будинок, де облаштувалася резервна рота "Правого сектора", заходить капітан аеромобільних військ. Просить називати його Святославом. – Вряд ли Украина вернётся к своим старым границам. Армия не в состоянии это сделать, это исключительно политический вопрос. И мне кажется, это пойдёт стране только на пользу. Да и Верховную Раду поможет, так сказать, оздоровить, очистить – из этих областей уйдут депутаты, которые лишь накаляли обстановку.
– Ні п'яді рідної землі не віддамо! – повторюють на кожному кроці у "Правому секторі". Але скаржаться на брак зброї.
– Наш батальйон живе виключно завдяки підтримці українців – волонтери привозять продукти, необхідні речі. Зараз ні в чому не маємо потреби – окрім зброї, звісно. Але скільки це може тривати? Скільки ще українці будуть готові нас підтримувати? – запитує Барс.
8 
35413
Коментарі