Парамедик Наталія Колодій 16 днів була на передовій
21 липня поїхали до села Гнутове на підступах до Маріуполя. Нас вигрузили вночі. Дуже втомилися, бо дорогою тріснуло колесо, мало не впали в кювет. Зайшли до хатинки в дачному поселенні. Там дві кімнати: перша нагадує тамбур, друга – для проживання. Шиферу місцями не було. Під стіною – п'ять смугастих матраців. Кажуть: "Житимете тут". Я зі спальником, хлопці – без.
Наступного дня почали наводити лад. Купили простирадла в магазині. Їжу готували на газовому балоні. Умовила хлопців почистити підвальчик. Уже було відомо, що в сусідні села "сірої" зони підтягують техніку й танки. За кілька днів почалися обстріли. Ми там ховалися.
Будинок належав залізничнику. Побачили перекриття зі шпал, а згодом знайшли в підвалі документи, що підтверджували це.
Два тижні тренувалася на базі госпітальєрів (медичний батальйон "Правого сектора". – "Країна"). Готували "швидкі" для виїзду. Вимили від крові й інфекцій. Укомплектували ліками, щоб вистачало довезти пораненого до шпиталю. Це протишокові, знеболювальні, кровоспинні, від набряку, апарат для штучного дихання, шини різної довжини, носилки. У тактичному рюкзаку парамедика має бути усе те саме: пару фізрозчинів, ампулки з уколами, катетери, системи, целокс (препарат для зупинки кровотечі. – "Країна"), пов'язки. Наповнений рюкзак важить до 10 кілограмів. Я на базі склала такий. Часто виручав. Ми стояли на позиції, куди медики Збройних сил не хотіли їхати, бо небезпечно й далеко. Брали тільки поранених. Хворі вояки кликали нас.
Кілька разів приходив Іван із 14-ї бригади Збройних сил. Спокійний хлопець із села, ніби вчора від трактора. Командири сказали, що буде медиком. Попросився до мене повчитися. У вену його не навчила колоти – не вистачило часу. Але вміє надавати першу допомогу в червоній зоні (під обстрілами. – "Країна") та жовтій (під укриттям. – "Країна").
Хлопці з розвідки розповіли про аватара (військовослужбовець, який пиячить. – "Країна") з великою гнійною раною ноги. На цвях наколовся. До нього треба було добиратися через мінне поле. Пішла з двома розвідниками. Вони знали стежечку, бо міни наші були. Деякі протипіхотні добре видно, якщо погано поставили. Знайшли того хлопця. Був п'яний, аж синій. Продезінфікувала, перев'язала. Міг ходити. Залишила ліки й пояснила, як доглядати рану. За кілька днів зустрілися. Він кинув пити.
Торік на Миколая напекла солдатам медяників із корицею, імбиром і медом. Зробила їх у вигляді ангеликів з автоматами. Лишила свій номер телефону. Боєць 93-ї бригади з Пісків подзвонив подякувати. Коли була в Пісках, набрала його. Домовилися зустрітися. Дивлюся, їде на вєліку боєць у гумових капцях, із пакетом і букетом червоних троянд. А в пакеті – міна, якими їх обстрілювали. Гарно розірвалася – у вигляді квіточки. Вдома тримаю на видному місці. Вбивча краса.
У п'ятому батальйоні Збройних сил натрапила на мінера, що мав трофічну виразку на нозі. Така – невиліковна, лише затягується шкірочкою. При навантаженнях відкривається і кровить, збирається гній. Заважає ходити. Він казав: мінер багато не ходить, тому впораюся. Дуже віруючий. Перед їжею після спільної молитви ще довго молився над тарілкою і широко хрестився.
Приходив до мене обробляти ранку. Все жалівся, що не допомагає. Кажу: "Спробуємо святою водичкою?" У нас є стерилій – дезінфікувальний засіб нового покоління. Добре гоїть рани, тому медики назвали його святою водою. Запитує: "Навіщо свята вода?" Жартую: "Бєсов ганять". Мало з лавки не впав. Каже: "Я віруючий, а ви оце мені?" Але зрештою дався. Обробила рану, засипала антибіотиком. Вона затягнулася і більше не турбувала.
Раз попала під точний обстріл бойовиків. Майже влучили в закопаний БМП. Один снаряд прорив борозну і впав до окопу. Наші правильно викопали його – не рівний, а з кутами й поворотами. Залізний вагончик, де дачники тримали різний мотлох, прошило осколками, як решето. Всередині почало тліти. Зрозуміли: якщо розгориться, буде орієнтир для навідника й нового обстрілу. Але загасити нічим, бо вода – привізна. Телефонуємо до Маріуполя. Пожежники кажуть: "У вас там стріляють. Не поїдемо". Ми – на "911". Там почали розпитувати, хто ми, скільки років. Допомогу так і не прислали.
Поїхали до Маріуполя. На найближчому посту міліції попросили супроводжувати нас до пожежників, бо ті відмовляються реагувати на виклик. Назад їхали трьома машинами: наша "швидка", пожежна й міліція.
На "швидкій" працював водій Паша. Колишній засуджений, на тілі – татуювання. Якось під вечір завозили хворих у лікарню. Коли верталися, зателефонував медик Іван із 14-ї бригади ЗСУ. Каже, їх обстрілюють "Градами". Але як не їхати? А якщо поранені? Дорогою купили в магазині пельмені. Коли прибули, наші сиділи в підвалі. Уже не стріляли, поранених не було. Пішли з Пашею на вуличну кухню варити пельмені. А тут знову обстріл, цього разу – з мінометів. Ми світло вимкнули, бо не можна при обстрілі. Стою, варю пельмені. Коли міна свистить – присідаю. А потім знову встаю і помішую. Паша ліхтариком світить. Доварили й понесли хлопцям у підвал.
Із Широкиного везли до лікарні в Маріуполь дівчину, мала запалення у плечі. Нас там не любили. Ніколи не поспішали допомогти. На під'їзді ми увімкнули сирену. Раптом на поріг вивалює весь персонал лікарні, викатують каталку. Вкладають дівчину на неї і везуть до палати. Вона кричить: "Я можу ходити, приїхала на рентген!" Ледь відбилася.
Пізніше з'ясували, що напередодні міна потрапила в ріг будинку медиків ЗСУ. Водій біг від обстрілу, впав і поламав ребра. Його привезли до Маріуполя. Чергового лікаря чекали 40 хвилин. Добре, що не було кровотечі. Але медики розізлилися і побили лікаря. Ті викликали міліціонерів, а наші їм: "Бачите цього лікаря? Беремо із собою на передову, хороший спеціаліст". Міліціонери кажуть: забирайте. А наступного дня приїхали ми з сиреною.
Хочеться на передову. Там немає напівтонів. Є ворог і є друг, свої і чужі. У найскладніші моменти допомагала думка, що зараз – нікому нелегко. Є люди, які роблять набагато важчі речі.
5 
1
Коментарі