Говоримо українською. Раптом підходить міліціонер: "На каком языке вы разговариваете?"

Усі народні музичні інструменти росіяни запозичили в нас

Ріс шостою дитиною в родині. Батьки привчали працювати на землі, та я змалку полюбив музику. На нашій вулиці хлопці й дівчата часто змагалися – хто кого переспіває.

Вчителі музичної школи ходили по школах і садках – шукали таланти. Умовили батьків перевести мене у спеціальну музичну школу імені Соломії Крушельницької. Коли постав вибір, на якому інструменті грати, батько довго думав. Врешті купив домру. Коштувала найдешевше – 3 рублі 54 копійки.

Після четвертого курсу мене запросили викладати в Уральській консерваторії у російському Свердловську (нині Єкатеринбург. – Країна). Казали: "Готові взяти без диплома. Працюватимеш у нас і навчатимешся. Про все домовимося". У Свердловську пробув два місяці. Стало сумно – рідної мови ніде не чув, а у жовтні вже випав сніг. Сказав керівництву, що повертаюся до Києва. Не відпускали, та я купив квитки на літак. Прилетів у чоботях і теплому пальті, а тут люди ще у футболках ходять.

До 1969 року оркестри народних інструментів мали всі республіки Радянського Союзу, крім України. За його створення виступали композитори Лев Ревуцький і Борис Лятошинський. Вони добилися дозволу створити такий колектив. Перший концерт Київський оркестр народних інструментів дав у столичному Оперному театрі 12 квітня 1970-го. Прийшла інтелігенція. Вступне слово казав письменник Михайло Стельмах.

Музикантів для оркестру шукав сам. Багатьох запросив з Одеси, Харкова, Чернівців. Найбільше – зі Львова. Переїхати до Києва погоджувалися всі. Відмовився один кларнетист: "Маю дружину і дітей. Боюся зриватися на нове місце".

 

"Запорізький марш" сліпого бандуриста Євгена Адам­цевича зазвучав по-новому в моїй оркестровці. 1974 року виступали в Москві на з'їзді комсомолу. Там були партійні діячі на чолі з секретарем з ідеології ЦК КПРС Михайлом Сусловим. Слухали "Запорізький марш" тричі. Сказали, що я створив надто націоналістичний твір, який нагадує пісні українських січових стрільців. Відповідав: "У нас 12 звуків. За тисячі років музики написано багато. Не виняток, що ноти повторюються". Через чотири роки художній керівник оркестру Яків Орлов сказав: "Маємо тебе звільнити. Наказали згори". Написав заяву за власним бажанням. "Запорізький марш" заборонили, а плівку з його записом розмагнітили.

Директор Республіканського радіо й телебачення Олександр Іваненко запропонував очолити їхній оркестр народних інструментів. Не знаю, як затверджував мою кандидатуру. Переказували, що поручився за мене.

Пропрацював на радіо п'ять років. Щотижня треба було міняти репертуар і складати нову програму. На рік у середньому мали 100 концертів.

Їхали на концерт у Казахстан. В одному автобусі – артисти, в другому – костюми й інструменти. Дороги такі, що їх і не видно. Музиканти жартували: "У Радянському Союзі немає нічого, крім ракет". Автобус із реквізитом відстав і не приїхав до самого концерту. Глядачі стали сходитися, а в нас – ні костюмів, ні інструментів. А тоді майже в кожному будинку культури був невеликий музей російських народних інструментів. Виконати українські мелодії на них було нескладно – бо вони всі інструменти в нас запозичили. На сцену вийшли в повсякденному одязі.

На початку 1980-х поїхали з Діаною Петриненко давати концерт до Полтави. Пішли дощі, дороги розмило. Десь під Лубнами застряли в полі серед ночі. З кількома музикантами рушили в село просити помочі. Люди запропонували лишитися в них на ночівлю. Поставили на стіл каструлю борщу й миску вареників. Їли і піснями їх розважали.

Виступали з Анатолієм Солов'яненком у селі на Донеччині. Він перед тим застудився, ледве говорив. Не радили йому виходити на сцену, бо в тому будинку культури дах був дірявий – сніг на голови падав. Та він не послухав. Перед концертом пив чай із лимоном і сік цибулі з медом. Виконав дві пісні – й голос у нього пропав. Казав: "Радий, що хоч це зміг заспівати".

У Києві, Москві та Ленінграді влаштовували концерти для іноземних туристів. Запрошували наш оркестр, хор Григорія Верьовки, ансамбль танцю Павла Вірського. Спілкуватися з іноземцями не доводилося. Конт­роль був жорсткий.

У радянські часи в репертуарі оркестру обов'язково мала бути пісня чи дума про Леніна. І кілька композицій братніх народів та інтернаціональні пісні. Перед гастролями програму переглядали вищі інстанції. Мене не раз питали: "Як думаєте, що важливіше – інтернаціональне чи національне?" Що я міг відповісти? Обирав перший варіант. Це продовжувалося і після незалежності. Тепер інтернаціональне називають загальнолюдським. Національного ж бояться досі.

На початку 2010-х із поетом Борисом Олійником поїхали в Донецьк. Подивитися постановку тамтешнього театру, яку висунули на здобуття Шевченківської премії. У вільний час пішли в парк. Прогулювалися, роздивлялися ковані металеві скульптури. Говорили українською мовою. До нас підійшов міліціонер: "На каком языке вы разговариваете?" Олійник казав: "Здобули незалежність, а Україну збудувати так і не змогли".

×