"Дуже гордий, що і Ленін, і Гітлер хотіли вбити діда, але їм це не вдалося"

РОДИНА ЦУКРОЗАВОДЧИКІВ ТЕРЕЩЕНКІВ 80 ВІДСОТКІВ СВОЇХ ПРИБУТКІВ ВІДДАВАЛА НА БЛАГОДІЙНІСТЬ

ДОРОГУ ДО ІНСТИТУТУ ЛУБ'ЯНИХ КУЛЬТУР У ГЛУХОВІ ВКАЗУЮТЬ ДВІ ПРОДАВЩИЦІ МОРОЗИВА В ЦЕНТРІ МІСТА. Жовтий двоповерховий будинок – одна з 10 споруд, які звела в місті родина Терещенків у середині ХІХ ст. Тут вона жила понад 50 років. На першому поверсі приміщення під офіс орендує Мішель Терещенко. На Сумщині, Чернігівщині й Житомирщині вирощує льон і ненаркотичну коноплю. Народився у Франції. В Україні живе останні 12 років. Цієї весни отримав громадянство.

– Заходите-заходите! – Мішель запрошує до кабінету, побачивши нас через відчинені двері.

Просить сідати й пропонує каву. Над робочим столом висить пейзаж із полем – робота його доньки Ізабель. На полицях шафи навпроти – чотири товстих томи "Обиход нотного церковного пения при высочайшем дворе употребляемый".

На розмову Мішель Терещенко має півгодини. О 17.00 почнеться нарада.

 

– Зараз трохи складно з часом: балотуюся на посаду мера в Глухові, – пояснює російською з акцентом. – Завтра готовий з вами говорити хоч о сьомій ранку.

Просимо наступного дня показати усипальницю його предків, що в храмі Трьох Анастасій.

– Треба буде запитати дозвіл отця Георгія. Він завжди закликає не говорити у церкві про політику, – каже Мішель.

Які настрої у глухівчан?

– Народ у Глухові патріотичний. На День незалежності вулицями пронесли 50-метровий український прапор. Тому не хочу, щоб місто було останнім в Україні, де ще не зняли Леніна. А ризик такий є. Ми за 10 кілометрів від кордону з Росією. Якщо проведемо декомунізацію, якщо сюди прийдуть інвестори – про це одразу знатимуть по той бік кордону. І це буде великою проблемою для Росії.

Ви в Україні 12 років. Як за цей час змінилася країна?

– Йдуть реформи по всій Україні, крім Глухова. Корупція як була, так і лишилася. Багато мобілізованих, поруч – фронт. Раніше глухівчани виїжджали на заробітки в Росію. Тепер кордон закритий. Раніше багато наших підприємств працювали на Росію, уже – ні. Люди втратили робочі місця. Якщо реформ не буде, зневіряться. Такого не можна допустити, поки ще маємо хороший потенціал.

У чому він?

– Україна розташована в центрі Європи. Навколо – хороші ринки. Тут ідеальні кліматичні умови. Чому в Україні досі немає економічного дива? Буде! Сто відсотків. Французькому підприємцю в рази краще працювати в Україні, ніж будувати завод у Марокко чи В'єтнамі. Немає великої різниці культур. Але зараз іноземці сюди не приїдуть. Частково через війну. Але більше – через корупцію.

– 2 хвилини до наради, – каже секретарка.

– Але вони можуть зачекати 5 хвилин, – говорить Мішель. – Глухів – мале місто. Але дуже освічене. Тут народилася ідея і проект української держави. Та останні 100 років людям тут жилося жахливо.

Як наважилися перебратися з Франції в Україну?

– Цей дім – колишня резиденція моєї сім'ї. Тут розпочали цукрову промисловість в Україні 150 років тому. Коли приїхав сюди вперше, у маєтку був Інститут луб'яних культур: 135 науковців. Але після розпаду Союзу поле льону лишилося в Білорусі, поле коноплі – в Росії, а інститут – в Україні. 20 років вони виводили безнаркотичну коноплю. 1995-го отримали результат. Але нікого він уже не цікавив. Мене 2002-го попросили просувати результати цих досліджень на французькі ринки. Наступного року підписали договір: французи купували технологію в України і платили інституту роялті, невелике – 30–40 тисяч доларів щороку. Але його було достатньо для порятунку закладу. Потім ми оформили тут господарство. Тепер це моя робота.

НАСТУПНОГО ДНЯ О 7.45 ЗНОВУ ЗУСТРІЧАЄМОСЯ В ОФІСІ. За зеленим чаєм розглядаємо бруски для меблів із 40-відсотковим вмістом льону, водонепроникні чоботи з коноплі й пластику, частини багажника для автомобілів.

На столі на сторінці із заголовком "Зачем француз хочет стать мером Глухова?" відкрита передвиборча газета-агітка опонентів Мішеля на виборах. Невідомий автор доводить, буцімто нащадок цукрозаводчиків і меценатів прагне повернути собі колишні маєтки.

– Не можемо вияснити, хто цю газету друкує, – каже секретар біля вікна за комп'ютером. – Всі підставні прізвища.

О 8.00 у дверях з'являється Мішель – у сірому широкому плащі, з портфелем під пахвою. Бере каву й сідає за стіл навпроти.

– Як ніч? – цікавиться. – Готель "Європа" – шумний трохи. З готелів треба буде почати, щоб привабити у Глухів туристів.

Де живете в Глухові?

– Неподалік мого заводу. Ввечері чую, як він працює. Тоді засинаю спокійно. Купив дім три роки тому, коли й завод. Це маленька хата на березі озера. П'ять чи шість сусідських котів постійно приходять, годую їх.

Коли вперше переступили поріг родинного дому, де ми зараз?

– 31 травня 2002 року. До того з батьком двічі був у Києві – 1994-го й 1998-го.

Сюди мав їхати батько. Я саме розлучився, був зайнятий продажем свого бізнесу у Франції. Але батько дуже захворів. Умовив їхати мене.

Під час зустрічі одна жінка біля Трьоханастасіївської церкви подарувала мені рушник. Її бабуся була швачкою. 1915 року моя прабабуся Єлизавета Терещенко замовила їй 50 рушників. Коли віддавала замовлення, один рушник виявився з браком – його пропалила сигарета. Майстриня пообіцяла перешити й віддати наступного разу, коли Єлизавета приїде в Глухів.

Потім були революція й війна. Єлизавета в місто не повернулася. Швачка перед смертю 1960 року передала внучці рушник і попросила віддати його нащадкам Терещенка, якщо ті колись будуть у Глухові. Цей льняний рушник зберігаю вдома у Києві.

Ще у Глухові розказали, що після 1918 року саркофаг прапрадіда Ніколи у Трьоханастасіївській церкві відкрили злодії. Останки моїх предків лежать досі під плитами нижнього храму в соборі.

Я відчув себе тут вдома – сином, який повернувся з далеких мандрів. Почав їздити між Францією й Україною.

 

26 вересня 2003 року мене терміново викликали з Києва у Глухів: вирішили робити ексгумацію останків Терещенків. Наступного дня був у нижньому храмі. Відсунули шість-вісім плит, щоб могла пройти одна людина. Дали мені спецодяг, ліхтарик. І я маленькими дерев'яними сходами спустився вниз. Сказали: ваше завдання – відкрити ­саркофаг і сказати нам, що всередині. Коли спробував відчинити, ручка лишилася у мене в руках. Тоді натис на віко – і саркофаг відкрився. Побачив незотліле тіло Ніколи Артемійовича. На той час він пролежав у саркофазі 100 років. Усе було ціле: шкіра на кістках, волосся, борода. Дивитися на нього було не страшно, а чомусь дуже приємно. Здалося, він усміхався.

Багато людей казали: це знак, що ваш прапрадідусь – свята людина. Священики говорять: щоб довести це, біля його могили мають відбуватися дива. Але я думаю, що див уже багато було.

Кажуть, під час війни бомба влучила у храм і не вибухнула.

– 1943 року через центральний купол храму пройшла 300-кілограмова російська авіабомба, але не вибухнула. Якби розірвалася – не вціліли б ні храм, ні усипальниця. Під час війни весь історичний центр Глухова був зруйнований. Але 10 будівель, які зводили мої предки, вціліли.

Не знаю, чи був мій прапрадідусь святою людиною. Але після зустрічі з ним я розпочав нове життя. Зрозумів, що не маю іншого вибору.

Про минуле родини в дитинстві вам розповідали?

– На еміграції дід Михайло Терещенко заборонив сім'ї розмовляти російською. Батько розповідав, що тільки раз, 1928-го, коли йому було 9 років, це правило порушили. Він гуляв із дідом Єлисейськими полями. Вони зустріли чоловіка – "великого, як ведмідь". З ним дідусь перейшов на російську. Це був Федір Шаляпін.

Дідусь помер, коли мені було 2 роки. Не пам'ятаю його. Бабуся розказувала, що колись наш рід жив у розкошах, мав колекції картин, будинки й дорогоцінний камінь. Батько бабусині розповіді називав "фантазіями старої жінки".

Я ж сподівався, що хоч 10 відсотків її слів – правда. Коли приїхав в Україну, зрозумів: вона тільки 10 відсотків від правди мені розповіла.

Бабуся врятувала вашого діда від розстрілу у Росії, заплативши коштовним алмазом.

– Це – синій алмаз у 43 карати, другий за розміром у світі. Дідусь подарував його бабусі на народження першого сина Івана в серпні 1914 року. Коли більшовики заарештували дідуся, міністра Тимчасового уряду Росії, і посадили в Петроградську в'язницю, баба робила все, щоб його звільнити. Багатьох міністрів уже розстріляли. Надходила дідусева черга. Ленін не хотів звільняти його ні за які гроші. Бо Терещенко мав документи про те, що Ленін був шпигуном і агентом Німеччини. Через одного французького журналіста бабця домоглася особистої зустрічі з Леніним у Петрограді. По один бік столу сиділи він і Троцький, по інший – бабуся й цей журналіст. Бабуся запропонувала викуп за чоловіка – алмаз. Ленін був непохитним. А Троцький слухав і мотав на вус. Таємно від Леніна, в обмін на алмаз, погодився організувати дідову втечу.

Наступного дня по нього прийшли два матроси. Він думав – на розстріл. Його вивели з фортеці й віддали чемодан з одягом – костюм міністра, в якому заарештували. Посадили у вагон товарняка. Той їхав у Мурманськ. Коли дід витягнув піджак, здивувався, що в кишені залишився позолочений портсигар з однією сигаретою.

Був кінець лютого 1918-го. Із Мурманська діду допомогли переправитися до Фінляндії, а потім – до Норвегії, і врешті до Франції. Там він мусив починати все з нуля.

1931 року збанкрутував найбільший австрійський банк "Кредит-Анштальт". Дід за сім років реанімував 99,5 відсотка його статків. Коли 1938-го Гітлер почав погрожувати Австрії, дід за кілька тижнів до вторгнення встиг перевести всі гроші банку на офшор у Монако. Гітлер вважав його особистим ворогом.

Я дуже гордий, що і Ленін, і Гітлер хотіли вбити діда, але їм це не вдалося.

Вашого діда називають першим українським олігархом. Чи можна порівнювати його з олігархами нинішніми?

– Є велика різниця між людиною, яка отримує власною працею хороший прибуток і може реінвестувати 80 його відсотків для покращення життя на своїй землі, і людьми, які всі свої гроші переводять на рахунки в Швейцарії, Люксембурзі чи Андоррі. А сюди приїжджають тільки для того, щоб зібрати прибуток. По-друге: Терещенки не наживали статків через приватизацію і рейдерські захоплення – вони будували свій бізнес із нуля.

Мішель запрошує пройтися будинком. Виходимо у вестибуль.

– Мій прапрапрапрадід Артемій побудував цей дім 1855 року. Це були перші чавунні сходи в Україні.

Показує під сходами чавунну голову лева.

– Зараз зрозумієте, чому лев – герб нашого роду.

Піднімається на другий поверх. Там у коридорі висить портрет Артемія Терещенка: високе чоло, пухнасте волосся, бакенбарди.

– Бачите, як дві краплі води схожий на лева. Йому був 21 рік, коли з іншими чернігівськими козаками 1815 року поїхав до Франції. За 85 кілометрів від Парижа, у місті Бове, побачив, як французи вирощують цукровий буряк. Через рік повернувся в Україну. Виробництво цукру стало його мрією. Чумакував – возив із Чорного моря рибу й сіль. 1855-го зміг побудувати цей дім і перший цукровий завод – за 30 кілометрів від Глухова. У 76 років мав три заводи. Трьом синам поставив умову: 80 відсотків прибутку щороку віддавати на благодійність.

На другому поверсі дому Терещенків була родинна каплиця. Зараз тут кабінет директора Інституту луб'яних культур. Заходимо у високу залу з арочними вікнами.

– Прапрадід Нікола щодня о 4.00 молився на усипальниці своїх батьків, – ­продовжує Мішель Петрович. – Але оскільки керував 30 цукровими заводами, то щоранку біля дому на нього чекала черга людей – з питаннями чи проханнями. Щоб безперешкодно діставатися до усипальниці, Нікола зробив підземний тунель від дому до храму Трьох Анастасій – 250 метрів. Коли родина виїхала, тунель закрили. Розкопали його під час будівництва водонапірної башти 1927 року.

На стіні кабінету – велика карта Глухова.

– Росіяни завжди думали, що Глухів – це майже Росія. А тут народився проект української держави. Тут коронували чотирьох гетьманів України – Апостола, Полуботка, Розумовського і Скоропадського.

МІШЕЛЬ ВИХОДИТЬ ІЗ ПАРАДНИХ ДВЕРЕЙ БУДИНКУ. Їх відкрили спеціально для нас. На щодень він користується іншим входом. Переходимо вулицю Терещенків – прямуємо до храму, де покояться предки Мішеля Терещенка.

Ваші діти не думають переїхати в Україну?

– Вони цікавляться Україною, розуміють, що тут – їхнє коріння. Якщо відчують покликання, як я, – переїдуть.

Зупиняємося перед високим білосніжним храмом. Металеву браму поїла корозія. Штукатурка на церкві місцями обсипається.

– Церква в аварійному стані, – Терещенко дістає з кишені штанів мобільний: – Маю подзвонити отцю Георгію, запитати дозволу увійти.

У цей момент отець Георгій, чоловік років 60, в окулярах і мирському одязі – штанях і сорочці – виходить із будівлі. У руках – портфель. Поспіхом тисне руку Терещенку. Киває: оглянути храм можна.

Мішель хреститься і підіймає голову до купола.

– Храм дуже схожий на Володимирський собор, – каже. – Але в більш сільському стилі: тут багато зеленого, а Володимирський – у бронзі й золоті.

До усипальниці спускаємося східцями в правому крилі. Мішель вмикає світло. Тут прохолодно. Взимку у нижньому храмі правлять службу.

– По центру лежали Артемій і ­Єфросинія, справа – Нікола й Пелагія, зліва – Федір. 1918 року усипальницю зруйнували. Злодії відкрили могилу. Перед смертю один із них написав листа: просив прощення й описав – коли відкрив саркофаг Ніколи, подумав, що людина там ще жива, злякався і втік. До цих пір останки моїх предків лежать під підлогою. Не знаємо точно – де.

На виході з храму зустрічаємо прихожанку.

– У нас красівенний собор, – каже вона. – Ремонт токо надо. Ну, нема грошей. Сьогодні молебень був – п'ять чоловік стояло. Що з них собереш? Усіх благ вам, ми за вас, – тисне Мішелю руку.

МІШЕЛЬ ТЕРЕЩЕНКО ПРОПОНУЄ ПІДНЯТИСЯ НА ВОДОНАПІРНУ БАШТУ, ЩОБ ПОБАЧИТИ ПАНОРАМУ ГЛУХОВА. Нагорі вітряно. Оглядовий майданчик огороджений дротяною сіткою в рівень людського зросту.

– Он там, на березі Павловського озера, я живу, – Мішель показує на захід. На північ тягнуться історичні вулиці міста. Трохи на схід – зелена смуга до обрію. 

– Там уже Росія. Кордон ніяк не захищений. На Сумщині його протяжність – 495 кілометрів. Їх ніхто не контролює. А є ризик агресії і відкриття тут другого фронту.

Спускаємося вниз темними сходами. Терещенко вмикає екран телефону і присвічує нам дорогу.

З чим вам складно змиритися в українській ментальності?

– З надмірною добротою. Різниця між Європою і не Європою – у вмінні захищати свої права. Сподіваюся, що після Майдану український менталітет змінився. Й українці вже не погодяться на будь-яку інструкцію, яка прийде згори. Якщо право жити щасливо у нас відбирають – треба воювати.

×