14 березня за лідером гурту "Скрябін" Андрієм Кузьменком справили сороковини. Про музиканта згадує мати Ольга Михайлівна
Коли Андрійко народився, ми жили в маленькому селі Сіде біля Самбора. Синочок з'єднав два слова "сіде" і "дома" й називав село "Сідомою". Перебралися в Новий Розділ, та влітку обов'язково їхали у Самбір і відвідували наш будинок. У 4 роки за столом з гостями малий видав: "У Самборі є така лікарня – роддом називається. Там доктор бере целофановий мішечок і набризкує, набризкує, набризкує багато всяких лікарств – так робить дітей. А тьотя медсестра каже: "Пане доктор, не робіть так багато дітей, бо їх вже нікуди класти". 5-річним розказував, як наче служив у армії.
Коли гість переступав поріг, Андрійко тут же питав: "А коли ви поїдете?" Це було, звичайно, шоком для гостя. Я пояснювала, що дитина просто хоче, аби довше гостювали.
Найбільшим його випробуванням був садочок. В понеділок питав, коли буде субота, плакав. У садку сидів на гірці, не сходив.
Коли Андрійчика запитували, чи хоче братика або сестричку, відповідав: "Хочу, але старшого". Я більше не народжувала, бо хотіла, аби син мав мене неподільну.
Не любив ганяти у футбол. Виносив хлопцям татів волейбольний м'яч, кидав і спостерігав, як вони ганяють. Не сприймав брутальності, що присутня у футболі.
У львівському цирку так захопився повітряними гімнастами, що тато ледве встиг схопити його за штанці. Андрійко намагався скочити з верхнього ряду, як гімнаст.
Приносив додому кошенят, які бігали під будинком, але тато не дозволяв їх залишати. Якось приніс котика, якого діти майже розпластали. Ми його таки залишили, такий він був біднесенький. Термін "біднесенький" залишився в нас на все життя. Не раз жартували: "А хто у нас на цей раз біднесенький?"
Після школи Андрійко вступав у Львівський медінститут. Там традиційно при вступі недорахували балів. Поїхали вступати в Карелію. Пробули там два місяці, обходили Петрозаводськ вздовж і впоперек. За рік я була в Карелії дев'ять разів. Після першого курсу сина забрали в армію.
Андрій з дружиною Світланою вчилися в паралельних класах. Зійшлися, коли Світлана у Курську закінчила художній інститут. Одружилися, через сім років Бусічка (донька Барбара. – "Країна") народилася. Світлана – непублічна людина. Ніколи не мала похапу показуватися. Казала: "Ти – зірка в шоу-бізнесі, ти і світи". Вона була вдома. Андрій – птаха, Світлана – його урівноважувала. Йому треба був цей спокій. Бусічка вдалася в маму. В школі ніхто не знав, хто її тато. В університеті аж тепер дізналися.
Світлана велику роль зіграла, що він після медінституту відважився поїхати в Київ. Сказала: "Ти мусиш щось вибирати". В Києві винаймали квартиру. Ми тоді їздили до Польщі, я робила керамічні вироби на експорт. Завжди старалися їм допомогти – на якісь клавіші дати. Він не міг багато заробити, будучи на розігріві в Іри Білик. У Шклі будували дім. Думали, що Андрій стане стоматологом, там собі робочий кабінет облаштує. Як поїхав від нас, заморозили будівництво.
Він ніколи не стогнав. Коли не вистачало, пішов таксувати.
Коли вже міцно матеріально стояв на ногах, ми відпочивали по цілому світі. Андрій все організовував – ніколи не знали, куди поїдемо, скільки то коштує. Все сам планував. Були в Туреччині, Сербії, Румунії, Австрії, Франції, Італії. Мав мрію – повезти маму в Норвегію. Не встиг. Його квартира в болгарському місті Несебир на березі Чорного моря мала відпрацьовувати для всіх – родичі, друзі туди їздили відпочивати.
До останнього дня свого життя до нас звертався "мамця і татко". Кожен раз, коли приїжджав, садив у машину, їхали на цвинтар у Сіде. Перед тим викуповував півкіоска свічечок і лампадок. Ставив на могилах родичів.
У нього повсюди були друзі. Якщо хтось проштрафився, на телефоні ставив спеціальну мелодію. Коли вона грала – не відповідав, аби не тратити зайвий раз нерви. Ніколи не виясняв стосунків, не сварився. І ніколи не бився – ні в садку, ні в школі.
Коли був Майдан, спочатку відсторонено дивився. Потім возив туди дрова, ліки. Через тиждень після Майдану сказав мені: "Почався величезний розлом. Нема такого, хто керував би процесом. Мамочко, почався дуже страшний період".
Андрій замовив у Німеччині дві машини для "Айдару". Вчасно не привезли. Андрій дзвонить: "Мамочка, я не приїду, бо вони не привезли, а хлопці з АТО чекають у Бродах". Зі своїм другом Петром їдуть в Австрію. Привозять два джипи. Потім боєць "Айдару" Тьома прислав Андрію фотографію. Панель одного з джипів була побита осколками. Всі вижили. Писав: "Ми цілували ту машину. Вона досі в нас їздить". Андрій тішився: скільки вона людей врятувала.
На місці аварії, в якій загинув син, було 16 ДТП за останній рік. Ніхто не зважав. В останньому інтерв'ю Андрій казав: "Дорога на Кривий Ріг жахлива, гроші вкрали. І я вам це докажу".
Два тижні перед аварією в мене в середині була порожнеча. Думала, що через війну. Потім відпустило. Того дня нічого не відчувала. Чоловік поїхав на станцію техобслуговування, я помила підлогу, хоча ніколи цього зранку не роблю. Приготувала собі каву, ввімкнула радіо. Анонси: "Загинув Андрій Скрябін". Думала, що розірветься серце і стане легше. То неможливо було винести. Прибіг сусід, жінка з майстерні. Такого жаху не побажала б найлютішому ворогу. Лежала пластом днів 20. Згодом навчила себе сидіти вертикально.
Наприкінці грудня торік із чоловіком їхали до Львова біля Брюховецького цвинтаря. Кажу: "Віктор, дивися, скільки там гробівців. Давай купимо собі. Аби не мали мороки нас ховати. Відсунуть шухлядку і закриють". Був лише один готовий – на дев'ять людей.
У Преображенській церкві, коли відспівували сина, хлопці-солдатики пробиваються. Такі бідненькі. Один дав бойову медаль і каже: "Дуже прошу – передайте Андрієві. Йому свою нагороду віддаю, він її заслужив". Їх пропустили, вони поклали медаль на груди.
Коли Андрійчика акуратно поклали в шафку з ведмедиком, якого дуже любив, мене відпустило. Якби його поклали в яму й почали кидати землю, я би не витримала.
8 
35413
Коментарі