"До Яроша запросили двох ізраїльських лікарів. Ті, коли почули, кого мають оперувати, ледь не повтікали. Але Корбан заплатив їм купу грошей"

ПІД ЧАС ІЛОВАЙСЬКОГО КОТЛА ЛІКАРНЯ ІМЕНІ МЕЧНИКОВА ПРИЙМАЛА ПО 150 ПОРАНЕНИХ ЩОДНЯ

– ПАРЕНЬ ИЗ КИЕВА ПОСЛЕ ТЯЖЕЛОГО ЧЕРЕПНО-МОЗГОВОГО РАНЕНИЯ ОСЛЕП. Нашей медсестре Ане на четырех языках повторяет: я тебя не забуду, – розповідає 51-річний Сергій Риженко, головний лікар Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова.

У травні 2014-го сюди привезли перших 20 поранених із зони АТО. За рік лікарня прийняла 1,5 тис. бійців. Провели понад 2,5 тис. операцій.

У кабінеті головного лікаря над дверима висить плазма. Ліворуч – столик з іконами. Риженко – високий, волосся із сивиною зачесане назад – сідає в бежеве шкіряне крісло.

– Не знаю, как это корректно озвучить, но парни всю дорогу к Мечникова лежали на своих убитых товарищах, – Сергій Анатолійович згадує події минулого року. – Мертвых положили под низ, чтобы раненым было мягче, – стишує голос. – Мы начали выгружать их на носилки, а у одного бойца нога отвалилась. Её на передке бойцы скотчем примотали, думали – поможет. Медсестра упала в обморок. На следующий день уволилась. Она – единственная, кто покинул больницу из персонала. Остальные сутками здесь ночевали, в отпуск нормально никто не ходил. Но я пообещал: после войны отгуляете каждый переработанный день. Теперь шутят. Мол, у нас выходных больше года будет. У наших врачей сейчас такой опыт, что после окончания военных действий все будут на вес золота.

 

За два останні місяці дев'ятеро медиків лікарні ім. Мечникова отримали звання "Заслуженого лікаря України", п'ятеро – орден "За заслуги" ІІІ ступеня.

– Когда начались военные действия, пришлось осваивать особенности военной травмы. Она кардинально отличается от бытовой. Вот с какими ранениями попадают к нам. И это – не самые страшные снимки, – з шафи дістає стос фотографій. Крупним планом зняті пробиті осколками голови, ноги, у кількох бійців – обгорілі обличчя з випаленими очима. – Мы спасли этих ребят, но как они будут жить дальше, неизвестно. Как ни ужасно, но к этому мы уже привыкли.

Врачи вынуждены принимать сложные решения. Привезли недавно паренька. У него там, где стопа, – огромная дыра. Пальцы есть, пятка есть, а посредине куска тела нет, – Сергій Риженко малює на аркуші коло завбільшки з тенісний м'яч. – Боец глянул на наше смущение и плачет: пожалуйста, спасите ногу! Смотрит с надеждой и верит, что все обойдется. Но как спасти конечность, если вокруг чернеть начало? Не упрашиваем его, а объясняем: если ногу оставим – ты умрешь. Он расплакался, но согласился. Часто привозят парней, которые в бою получили серьезные ранения конечностей, но убедили полевых врачей сохранить руки-ноги. Идет заражение, почки отказывают. Остается только подключить к диализу. Да и конечность не всегда удается спасти.

Із шухлядки дістає товстий коричневий блокнот з історіями бійців. Перегортає сторінки.

– Раньше не записывал, но за последние полгода появилась внутренняя потребность и желание говорить об этом.

За півгодини Риженку на мобільний телефонують тричі. З усіма вітається: "Привет, брат!"

– Извините, нужно бежать, – каже.

ЛІКАРНЯ ІМ. МЕЧНИКОВА РОЗТАШОВАНА В ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЧАСТИНІ ДНІПРОПЕТРОВСЬКА. Заснована 1798 року. Її площа – 13 га. Працюють 40 відділень, 23 з них – хірургічного профілю. Кілька корпусів не експлуатують через брак коштів на ремонт.

У відділенні інтенсивної терапії тхне ліками. На вішалці – одноразові медичні халати. Свіжий ремонт, на стінах – дитячі малюнки. Бійці з найважчими пораненнями лежать тут від двох тижнів до 1,5 місяця. Дві палати: на шість і чотири ліжка. У чотиримісній троє – непритомні. Їх підключили до апаратів штучної вентиляції легень. На моніторах відображається серцебиття і пульс. На бильцях ліжок приліплені аркуші з особистими даними й діагнозом. Наймолодшому пацієнтові – 24 роки.

50-річний Юрій із позивним "Сміт" по груди накритий простирадлом, притискає маленьку подушку до живота. Служив у батальйоні "Дніпро-1".

– Кулю з автомата отримав біля Пісків. Потрапила в неприкриту частину тіла під броніком і вийшла навиліт. Хочу повернутися у стрій. Але ніг не відчуваю, – говорить тихо, ривками. – Нас постійно обстрілюють із мінометів-"двадцяток", з усіх видів стрілецької зброї. А ми мовчимо. Багато поранених і вбитих. Та хлопці не здаються. Я із Запоріжжя, працював у міліції до війни. Мрію, щоб вона закінчилася. Тільки спершу потрібно вибити сепаратистів.

– Не мучте його дуже, бо слабкий, – каже завідувач відділення 41-річний Ігор Йовенко.

Виходимо в коридор.

– Інтенсивна терапія – це завжди межа життя і смерті. 80 відсотків пацієнтів за останній рік – поранені в боях, – лікар спирається об стіну. – Військові одужують швидше за інших. Вони налаштовані повернутися у стрій. Є таке поняття: шкала інтенсивної терапії – який у пораненого шанс на одужання чи виживання. Багато хлопців мали 1–5 відсотків за цією шкалою, а відновлювалися.

45-РІЧНОМУ ПАВЛОВІ БІЛОУСУ З КАМ'ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО НА ХМЕЛЬНИЧЧИНІ ОСКОЛКИ МІНИ ПОСІКЛИ ПРАВІ РУКУ Й НОГУ, ПРОБИЛИ ЛЕГЕНЮ. Постійно лежить на спині, на правій руці маркером написано 1560.

– Це номер особової справи, – поправляє довгого чуба. – Тиждень тут. Нудно. На живіт не можна перевернутися. Їжі багато, але нічого не хочеться. П'ю кефіри, фрукти їм. Родичі навезли продуктів, то завернув.

Дзвонить телефон. Білоус говорить не більш як 2 хв.

– На старому телефоні зарядка погана була, а на новий грошей не мав. Дружина написала об'яву в інтернеті, то наступного дня мені три мобілки принесли. Донька в шоці була: що у нас стільки хороших людей, – підтягує подушку. – Скоро рік, як пішов добровольцем у 25-й батальйон "Київської Русі". Звідти перевівся до батальйону МВС "Гарпун". Поранення отримав неподалік Авдіївки. Нарвалися на міну. Хитра така, всі розтяжки зняли, а на цю попали. Заборонена – та, що підстрибує і зривається. Нас восьмеро було. Двоє загинули, троє поранені.

 

– ДЕВОЧКИ, ЧТОБЫ ВОЛОНТЕРСКУЮ ПОСУДУ У РЕБЯТ НЕ ЗАБИРАЛИ. А то ругаются, – коридором травматології йде сестра-господарка 77-річна Марія Бондар.

У лікарні ім. Мечникова працює 60 років. Переходить на українську.

– Постійно поступають поранені. Зараз без мене їм ніяк не можна. Я їх годую, ношу утки, брию і вмиваю. Долічимо солдатиків рідненьких і піду на пенсію, – важко видихає.

НА ПЕРШОМУ ПОВЕРСІ В ОРДИНАТОРСЬКІЙ ПРИЙМАЛЬНОГО ВІДДІЛЕННЯ РОЗТАШОВАНИЙ ШТАБ ДОПОМОГИ ПОРАНЕНИМ. Люди приносять сюди допомогу. Щодня чергують до п'яти волонтерів.

Працює кондиціонер, пахне свіжо­змеленою кавою. Шафа-купе до верху забита складеними речами: футболками, шортами, штанами. Внизу – взуття. Посеред кімнати є полиця з книжками, у пакети розфасовані продукти. Є упаковки з солодощами.

– Бойцы очень радуются, когда им вкусненькое приносят. Да и за простой разговор благодарны. Вообще, они очень скромные. Могут попросить разве что сигареты или пополнить счет, – запрошує до кабінету 49-річна Ірина. У штабі вона з травня 2014-го. – Ребята поступают без одежды, средств гигиены. Одеваем и обуваем их. Люди помогают и деньгами, и медикаментами. Каждый день получаем из отделений заявки на лекарства. Врачи здесь – боги. Но без медикаментов сложно.

Сейчас помощи идет мало. Всем, наверное, выгодно считать, что у нас – перемирие. Да и люди устали. Хотя многие отдают последнее. Пенсионеры приносят по 100–200 гривен. Только просим не нести старых вещей. Парни заслуживают нормальной одежды. Никто не требует покупать, но чтобы чистенькое и красивое, – показує нові берці в пакеті.

ЩОРОКУ В ЛІКАРНІ ІМ. МЕЧНИКОВА ОТРИМУЮТЬ ДОПОМОГУ ПОНАД 36 ТИС. ЛЮДЕЙ. Тут 2208 співробітників, зокрема 452 лікаря і 775 молодших медпрацівників.

Від центрального входу до головного хірургічного корпусу веде скляний коридор. Через нього видно внутрішній двір, на якому гуляє фазан. Біля прий­мального пункту в затінку стоять троє чоловіків. Курять, жваво спілкуються. Запитуємо, чи військові.

– Мы? Да вы что? Проходили мимо, – усміхаються. – Это наш старожил. Ему здесь понравилось, вот и притворяется, чтобы не выписывали, – боєць із позивним "Сакура" киває на чоловіка. Той на милицях.

– Я в лікарні з 19 січня. Поранення отримав під Авдіївкою. Осколками міни потрощило ноги. Від правої лишився один фарш. Вирвало 7 сантиметрів кістки. Її ліпили до кучі, як пластилін, – розповідає 37-річний Олександр, боєць 93-ї механізованої бригади. Права нога розпухла, синюватого кольору. До коліна закріплені металеві розпори. – Я з Дніпропетровська. Друзі провідують, дружина з сином.

– Чим займатиметеся, як випишуть?

– Будет заниматься с женой сексом. Постоянно, – киває "Сакура".

– Не знаю, – знизує плечима ­Олександр. – До війни працював робочим на заводі. Тепер навряд туди повернуся. Ще й військову зарплату перестали платити. Після поранення чотири місяці давали. А потім – усе. Може, куди і звернувся б, та як із цією ногою піду? Жінці теж ніколи. Та й толку?

33-річний "Сакура" – боєць 93-ї бригади. Родом із Чернігова. В АТО був близько року. Ліве око вибите. На його місці – синя гематома.

– В больнице уже второй раз. В первый были незначительные травмы, быстро вернулся в строй. На этот раз получил осколочное в ногу, глаз, пулевое – в бок. Ногу, слава Богу, подлечили, сейчас перевели в офтальмологию. Должны что-то придумать и поставить сюда, – протирає рукою біля вибитого ока. – Приятно удивлен отношением персонала, очень помогают волонтеры. А вот от государства никакой помощи. У парней на передовой терпение кончается. Они видят, что творится, – каже. – Но сопли не распускаем. Нам бы поменьше генералов, а побольше хороших солдат. Война давно бы закончилась. Много беды наделали и сучьи военкоматы – набирают людей пачками, чтобы только план сделать. Присылают на фронт абсолютно не подготовленных. А многие наслушались Порошенко и едут на войну за деньгами: думают, что за подбитый танк им кучу бабла дадут. Говорю: чем эти байки слушать, лучше фантастику смотрите. Больше толку будет. Да что мы все о грустном. Вижу, у вас аппаратура. Ну, сфоткайте нас на курорте, – стають у ряд, обнімають один одного за плечі.

ЗАВІДУВАЧ ТРАВМАТОЛОГІЧНОГО ВІДДІЛЕННЯ 61-РІЧНИЙ ІВАН ЖЕРДЄВ У БЕРЕЗНІ ОПЕРУВАВ ЛІДЕРА "ПРАВОГО СЕКТОРА" ДМИТРА ЯРОША.

Біля кабінету на п'ятому поверсі його чекають двоє жінок. Приходить за 20 хв. Високий, кремезний. Має низький тембр голосу, говорить різко. На ходу вирішує їхні питання. Від розмови довго відмовляється. Потім таки кличе в кабінет. Там відчинене вікно. На дивані біля дверей, схрестивши руки, сидить Віталій Пелех, 51 рік, – завідувач відділення хірургії і трансплантації.

– Ви краще з бійцями спілкуйтеся. А ми що – виконуємо свою роботу, – каже Жердєв. – Наших фахівців кинули один на один із пацієнтами. І робіть, що хочете. Держава виділяє 6 гривень на харчування хворого. Як би ми лікували їх, якби не волонтери? Апарати, медикаменти, харчування – все на їхніх шиях. Але люди ж колись видохнуться. У нас ні надбавок, ні вихідних. Працюємо на ентузіазмі. А скільки військових без ніг не можуть отримати справки, що воювали? Бардак! Давним-давно позакривали кафедри військово-­польової хірургії. Це ж комусь треба було? Слава Богу, ми свого часу отримали хоч якісь ази, як допомагати пораненим.

– Коли перших поранених привезли, ми всі стали біля приймальні й від шоку поворухнутися не можемо, – схоплюється з дивана Віталій Пелех. – Іванович перший себе в руки взяв, почав процес організовувати. Командував, кого куди нести.

Жердєв махає.

– Їх привезли – брудні, вонючі. Запах поту, крові, пороху. Справжній запах війни. Везли прямо з поля бою: в одного кишки висять, в іншого – нога відірвана. Самі розібралися. Були, правда, й помилки – куди ж без них.

З Іваном Жердєвим ідемо до палати. Відчиняє двері.

– Ваню, хочеш сфотографуватися зі мною – журналісти просять, – підходить до білявого чоловіка із загіпсованою лівою ногою.

– Та мені ж світиться нєльзя! Я ж развєдчик, вертатимуся на передову.

Лікар жестом показує йти за ним до сусідньої палати. У ній напівтемно – вікна заклеєні сонцезахисною фольгою. На підлозі військова форма, каремат і каска. На столі – миска з недоїденою смаженою рибою, фрукти, печиво. Поряд – холодильник і мікрохвильовка, на кронштейні стоїть невеликий телевізор. Показують серіал "Моя прекрасна няня". У палаті – троє бійців. Один доїдає котлету з чорним хлібом. Зменшують звук.

– Це наш Сєрьожка. Дивіться, який хороший, – Іван Іванович гладить по голові русявого чоловіка з перебинтованою лівою рукою. – Він такого мені про війну понарозказував, що не переслухати.

Сергієві – 24, він із села Терешки Шполянського району на Черкащині. У лікарні перебуває четвертий день.

– Був водієм-механіком. Спав по 2–3 ­години в сутки. Цілими днями техніку ремонтував, зброю перечищав. Першу бойову машину складав на передовій по частинах. Але вона поїхала! Поранення в Пісках отримав. Із групою до сепарів метрів на 200 підійшли. Вони спочатку танком лупонули, а потім тричі "саушками" (САУ – самохідна артилерійська установка. – "Країна") накрили. Я й не поняв, що мене заділо. Коли у бліндаж заліз, один із хлопців зиркає: у тебе рука в крові. Роздягнувся, а в мене ще й легеня прострелена. Через пару хвилин стало водити.

Дуже хочу додому з'їздити. Дочці Маші у вересні буде 4 роки. З її мамою офіційно не були розписані. Складні в нас отношенія, – каже Сергій. – До війни постійної роботи не мав. Учився – не довчився. Коли почали призивати в армію, повістки не ждав. Сам пішов у воєнкомат.

– СПОЧАТКУ В МЕЧНИКОВА БУВ ХАОС. За кілька місяців процес налагодився, – розповідає заступник головного лікаря Юрій Скребець, 45 років. Говорить, міцно стискаючи губи. Був у стоматолога, ще не відійшов наркоз. – Під час Іловайська привозили по 150 людей щодня. Осінь теж була напружена. У грудні настав невеликий передих. Із Нового року знову почалося.

Торік до нас доставляли 99 відсотків усіх поранених. Зараз з'явилася мережа польових військових шпиталів. Нам везуть найтяжчих.

Коли побачив Женю Терехова з позивним "Джексон", за голову схопився. У тілі – більш як сотня осколків. ­Половину вдалося витягти. Один пробив череп і зупинився буквально в міліметрах від мозку. Коли його вийняли, у голові лишилася величезна дірка, – Скребець показує фото поранення "Джексона". – Поставили йому титанову пластину. Слава Богу, прижилася. Женя швиденько на поправку пішов. Називали його "Титановий Джексон". В армію з такою травмою вже не взяли. Так він у політику подався. Приходив недавно. Був худий, а це масу набрав, костюмчик приодів. Волосся відросло. Ну, кажу, солідну ми з тебе людину зробили, – сміється.

До кабінету заходить рудоволоса жінка років 50. На шиї – золотий ланцюжок, тримає білий iPhone. Просить підписати документи на лікування.

– Мы – беженцы, прописка донецкая. Мужа прооперировали. Нужна ваша под­пись, чтобы мы получили бесплатное медобслуживание, – кладе на стіл заяву.

– Если вы там прописаны, не нужно ходить ко мне. Должны и так все бесплатно делать. Ну, мне подписи не жалко, – Скребець чиркає ручкою.

– Дякую, всього найкращого, – переходить на українську жінка. Виходить.

– Ми взяли під опіку людей із Луганського, Донецького регіону та Криму, – пояснює Юрій Скребець.

На підвіконні в його кабінеті стоїть прапорець "Правого сектора".

– Я ж правосєк, жінка мені халат подарувала з написом "Врач-каратель", – із картонної коробки Юрій дістає м'яку іграшку. Це чорно-червоний кіт із написом "Вас охороняє кіт Яроша".

Ця іграшка висіла над ліжком Дмитра Яроша, коли проходив реабілітацію у лікарні ім. Мечникова.

– Це легендарний кіт. Його провіднику моя жінка зробила, – погладжує пузо кота. – Яроша довго лікували. Мав надскладний переломом, – показує фото із рваною раною на лікті. Видно, як стирчать кістки. – Вся рука в осколках, суглоба не було. Його відвезли до приватної клініки, але операцію робили наші лікарі. Ще запросили двох ізраїльських. Ті, коли почули, кого мають оперувати, ледь не повтікали. Але Корбан (Геннадій Корбан – тоді заступник губернатора Дніпропетровщини Ігоря Коломойського. – "Країна") заплатив їм купу грошей. То мусили лишитися. Хоч, направду, вони лише заважали. Операцію робили 6,5 годин. Без них справилися б за півтори.

Недавно оперували чоловіка з осколком у серці. З передової везли 7 годин, він двічі пережив клінічну смерть. Коли робили штучний масаж серця, осколок вискочив, як пробка. За пару годин після операції боєць прийшов до тями. Нахилився до нього й питаю: ти розумієш, як тобі пощастило? Він: "Так, розумію, бо коли очі відкрив, думав – у сєпарів. Чуть не всрався. А потім поняв, що у своїх". Про серце навіть не згадав.

За цей рік наші лікарі виросли у професійному плані. Взагалі думаю: країна, яка не воює, не вміє лікувати.

Виходимо на вулицю. Зупиняємося біля машини швидкої допомоги.

– Сьогодні – унікальний день, – каже Юрій Скребець. – Уперше за останні два місяці жодного пораненого не привезли.

×