"Діти знаходили кістки, речі померлих. Одна баба зібрала відро золотих зубів"

До 200 гривень щодня заробляють на смітті сортувальники

– Золоте дно – оця свалка. Ніколи її не закриють. Мєсна власть – так точно. Такі вопроси хіба шо Пєтя Порошенко ріша. До нього людям треба йти, – каже водій зеленого Dаewoo. Підвозить із траси Київ – Харків у село Макухівка біля Полтави.

За 300 м від його околиці розташований найбільший в області полігон відходів. Сміттєзвалище займає понад 17 га. Сюди звозять непотріб із Полтави й довколишніх сіл. 10 років тому обласна санепідемстанція визнала полігон переповненим удвічі за норму. Однак працює дотепер. Його видно з центру Полтави, якщо піднятися на Білу альтанку на Івановій горі. В сільській раді кажуть: полігон працює незаконно, не має проектної документації.

 

У Макухівці близько 800 жителів. ­Серед них – 100 ромів. Вони щодня працюють на полігоні – сортують непотріб. Їхні подвір'я видно по купах мішків зі сміттям. Біля будинків пасуться кури й кози.

Сільська молодь здебільшого їздить на роботу в обласний центр. Старші тримають свиней, птицю, мають лісопильні.

– Живу у сусідньому селі. Але тут людей трохи знаю. Самі не можуть рішить – нужен їм смітник чи ні. Риються і свиней удома годують отходами. Або й самі їдять. Яке тоді може бути здоров'я і благополуччя? – водій зупиняє на центральній вулиці Шевченка біля продуктового магазину.

Більшість селян нарікають на часті випадки онкозахворювань, сморід, погану воду. Обласна санепідемстанція щороку бере по п'ять проб води й ґрунту – на нітрати. Відхилень не виявляють.

Куплений хліб несе 70-річна Світлана Олексіївна. Вона в легкому ситцевому халаті. Із Шевченка звертає на вулицю Ворошилова, де мешкає. Стає на кутку перепочити.

– Ой, погано в нас, доцю. А найхуже – нащот водички, – мне в руках господарську сумку. – З мусорки стікає різна зараза у землю. Набереш води відерце, трохи постоїть – і масною плівкою береться, на дно осідає бруд. Приходиться обязатєльно кип'ятити.

Люди мруть, як мухи – серце, тиск, онко. Йду по вулиці – немає з ким поговорить. Багато хат порожні. Ніхто не хоче куплять. Хіба цигани. Осіли тут крєпко. В них заробіток – із мусорок. Їздять на таких машинах, що в нас і впомині немає.

У Макухівку сміття звозять із 1946 року. За цей час набралося близько 5 млн т відходів.

– Раніше на тому місці був піщаний кар'єр. Навколо – груші-дички, яблука-кислиці, глід, квітла черемха, – згадує Світлана Олексіївна. – Після війни весь пісок вибрали на відбудову Полтави. Зробився глибокий кар'єр. Копнеш трохи – в ямку набігає прозора вода. Добрезна! Тепер немає цього всього. Люди самі винуваті. Ще тоді не треба було допускати. Зараз сільський голова старається. Але з міською владою домовитися не вдається.

У центрі села – єдиний двоповерховий будинок під коричневим дахом. Біля подвір'я припаркований зелений Chrysler Voyager зі спущеними шинами. Попід парканом насаджені декоративні кущі й дерева. Чоловік, на вигляд років 20, тягне з двору візок із травою. Мостить її під дерева. Кличе з-за воріт 43-річного Олександра Канцедала. Його батько, 66-річний Юрій, керівник Спілки захисту та сприяння малому бізнесу Полтави. Має будівельні магазини в обласному центрі.

– Батько все життя добивається, щоб смітник закрили. Він тільки псує природу. Он яка краса – ліс, річка. Тільки живи. Нікуди не хочемо їхати звідси, – каже Олександр.

Злегка сивий. У бріджах і гумових капцях. Заводить у вимощений бруківкою двір. За будинком – триповерхова лазня. Поряд – накритий басейн із шезлонгами. З подвір'я видно Полтаву. Виблискують бані Свято-Успенського собору, що в центрі міста.

– Ділянку в Макухівці взяли майже 30 років тому. Все збудували своїми руками. Я – сварщик. Батько добився, щоб у село провели газ. А за смітник – сложніше. Він ходив на слухання в міську раду. Добивався зустрічі з Олександром Мамаєм (мер Полтави. – Країна). Але той нічого не хоче. Кажуть, його родичі мають стосунок до заробітків на смітнику.

 

Усі мери були такі. Мій знайомий якось пішов до Андрія Матковського (міський голова Полтави в 2006–2010 роках. – Країна). Запропонував співпрацю зі шведами – вони хотіли поставити сміттєпереробний завод. Матковський мого знайомого проігнорував. Сам вийшов на іноземців. Але співпраця чомусь не вдалась.

Олександр запалює цигарку.

– Одне радує – течія річки йде від села. Весь бруд пропливає. А з циганами вжитися можна. Вони не крадуть там, де живуть, – проводить на дорогу, закриває металеві ворота.

Фельдшерсько-акушерський пункт розташований в одному приміщенні з поштою. Раз на тиждень із сусідніх Терешок приїздять медики на обстеження жителів Макухівки.

– Передаємо великий привіт Мамаю. Дякуємо за чисте повітря, – каже голосно 46-річна Світлана Усенко. У спортивних штанях і майці забігає на сходи, що ведуть до поштового відділення. Тимчасово заміняє листоношу. – Ми багато разів перекривали дороги, стояли під міською радою, організовували зібрання. Нікому діла до нас немає. Хіба перед виборами в кандидатів обов'язковий пункт у програмі – ліквідація Макухівського смітника. На тому все кінчається.

Смітник зробили на місці людських кісток. Там у тридцятих роках розстрілювали репресованих. Мої ровесники в дитинстві гралися в кар'єрі, знаходили кістки, речі померлих. Одна баба зібрала відро золотих зубів. Віднесла в міліцію. На тому місці треба пам'ятник ставити. Але влада зробила його ближче до траси – щоб не видно було сміття.

У селі такі запахи – наче постійно щось дохне. Подує вітер зі смітника – аж нудить. На прання осідає пил. Постійні головні болі. Мій чоловік не злазить зі знеболюючих. Макухівка – Чорнобиль номер два. А як запалять сміття – ховайся. Такі пожежі, що з Полтави видно. Тільки циганам харашо, і місцевим псам. Щомісяця на смітник звозять відходи з м'ясокомбінатів. Собаки тягають кістки по селу. Ситі. Колись діти знаходили ртутні кулі – відходи із заводу газорозрядних ламп.

Ви ще до лікаря зайдіть. Він уже виглядав. Мабуть, хоче щось сказати, – Світлана розвертається до машини Укр­пошти, яка щойно під'їхала.

У кімнаті за столом біля вікна сидить 56-річний Сергій Кружко, завідувач Терешківської амбулаторії. Поруч – медсестра Олена Богданенко, 38 років, веде записи у журналі відвідувань.

– Екологія тут страшна. Дівчата вагітніють, а води пити не можна. Не радимо. Скуповують у магазинах або їздять у місто, набирають із кранів. У діток слабі кістки. З повіт­рям – не так усе печально. Ні масових бронхітів, ні туберкульозу в селі немає, – говорить Сергій Миколайович. – Кажу своїм пацієнтам, щоб остерігалися циган. Бо можуть принести зі смітника шкірні інфекції. В їхніх дворах – антисанітарія. Приходять із роботи на смітнику й не миються.

Найближча до смітника – вулиця Озерна. На ній 30 будинків. За городами тече Коломак. На деяких хатах висять прапори України. На щебені граються діти. Тхне відходами. На подвір'ї розвішує білизну 79-річна Катерина Судовікова. В неї легкий макіяж, на губах – рожева помада. Волосся акуратно зібране на потилиці.

– Не можу продати дачу. Ще торік виставила оголошення. Хочу взяти 25 тисяч доларів. Та ніхто не бажає жити біля смітника, – виходить з-за воріт.

Запрошує на подвір'я. Ділянка на 20 соток. Є цегляна хата, флігель, город, сад із виноградом. – Це будинок моїх батьків. Маю трикімнатку в Полтаві. Дачу вже важко доглядати. У мене двоє синів. У них свої справи. Один має в Полтаві магазини будматеріалів. Другий мешкає в Лондоні, має будівельний бізнес. Кличе до себе. Ніяк не рішуся переїхати. Буваю в нього по місяцю в гостях. Там за екологію дуже дбають. Сміття викидають роздільно. Мають багато переробних заводів. А ми дожилися, що вікна в хаті не відкриєш через вонь. Відчуваю, ще довго буду продавати дачу.

За крайньою хатою – березовий і вільховий гай, закиданий пластиковими пляшками, пакетами, побутовими відходами. Стоять посохлі дерева. Одразу за ними – гори непотребу, заввишки з 40 м. Полігон не обгороджений, є табличка "Викидання сміття за межами звалища категорично заборонено. Штраф – 500 грн". Літають зграї ворон. Попід звалищем – брудні заводі із мазутом, що звозять із підприємств. Плавають автомобільні шини, пакети, мішки і коробки зі сміттям. На березі лежать купи гнилої картоплі, пір'я, биті трилітрові банки. Смердить тухлятиною. Чути роботу бульдозерів на протилежному боці смітника. Там розташований пропуск­ний пункт, облаштований шлагбаумом і відеокамерами. Охоронець, на вигляд років 60, у жовтогарячому жилеті пропускає сміттєвози. За кубометр відходів водії платять 25 грн. Каже, за день приїздять із півсотні машин.

Пополудні гори сміття риють бульдозери. Зо три десятки ромів і безхатьків ідуть за ними, збирають і сортують відходи. Здають у пункти прийому вторсировини. Вони кілька разів на день приїжджають із обласного центру. Пластик купують по 2 грн за кг, склобій – 40 коп., мідь – 85 грн, залізо – 2,8 грн, алюміній – 19 грн, макулатуру – 1,5 грн. Працівник за день заробляє 150–200 грн. Найбільше збирають пластика.

 

О 14:00 сортувальники йдуть на обід. У руках або велосипедами тягнуть сумки з відходами – харчі, одяг, картонні коробки. Ховаються від камери.

31-річний ром Євген за 20 грн зголошується поговорити. Він худий, засмаглий, із голим торсом. У брудних спортивних штанях і кросівках. На шиї – золотий ланцюг із хрестиком. Від чоловіка тхне перегаром.

– Вобще я строїтєль. Учора празнував хрестини у знакомих, випив добряче. Таких на об'єкт не пускають. Тому прийшов сюди, часто тут підробляю. Нас не обіжають. Їсти бери, скільки хочеш, – відкриває засмальцьований пакет. У ньому лежать три пляшки молока "Яготинське". – Всього на день прострочене. Везуть із супермаркетів. Не страшно і самому пити. Ну, в основному, годуємо ним свиней, тримаємо вісім штук.

Робочий день починається у сім ранку. Через годину приїздять сміттєвози. Кожен має свою спеціалізацію – пластик, картон, метал. Учора заробив 118 гривень на пластику. Буває, і 200 виходить. Гроші, правда, через день дають. Пляшки збираю в мішки на 70 кілограмів.

Навпроти смітника живуть бомжі. Тропінка є до них у логово. Але зараз їх немає – або на свалці, або в селі. Нормальні люди. З ними можна общаться, – додає Євген.

Навпроти смітника через дорогу – сосновий ліс. Метрів за 10 від узбіччя на галявині обідає один з охоронців звалища – чоловік, на вигляд має років 50. На голові – панама, взутий у кирзові чоботи. На траві розклав сало, помідори, півлітрову пляшку "Пшеничної".

– Оце налякали. Думав, я тут один, – різко обертається. – Ви, мабуть, по гриби. Он білі ростуть, а за горою – маслята. Я теж іногда збираю. На звалищі вже років 10 працюю. Зразу керував, куди машинам їхать. А це вже пару місяців, як охоронцем став.

На смітник багато нормальних селян ходить. Збирають одяг із секондів. На мені хороші штани саме з цієї партії. Плюс щось вкусненьке можна вихватить. Є і полубомжі. Ходять за кілометрів 20 сюди з інших сіл. Остаються в лісі ночувати. А на вихідні вже до сім'ї їдуть. Колись тут цілі містечка були – рили землянки, із дощок збивали навєси, крили целофаном. Потім стали селитися в бараки за півкілометра від мусорки. Даже за житло платять.

Робота опасна. Часто трапляються шприци. Алкашам все рівно, а я раз наступив – поїхав здавати аналізи на віруси. Злякався. Але обійшлося, – чоловік дістає зі сріблястого портсигара цигарку. Закурює. – Буває, золото находимо, гроші. На днях люди вивезли зі сміттям 200 тисяч євро. Випадково викинули не той пакет. Вони одразу повернулися. Із джипа у світлому костюмі вийшов чоловік і став ритися. Гроші знайшов. Нам навіть проставився. Я колись теж мав знахідку – 3300 доларів. Поїхали з жінкою і дітьми в путєшествіє в Київ, у зоопарку були, у Макдональдзі. Магазин відкрили, та справа не пішла. Як гроші прийшли, так і пішли.

Найбільше золота знаходять цигани, мають на таке нюх. То ланцюжок, то обручку дістають. Пахать не люб­лять. Вибирають найвигідніше – метал, об'їдки для свиней. Тримають їх по 10–20 голів. Смітник багатьох годує. Без криші городської власті тут не обходиться.

×