Доброволець Алла Федорченко поїхала на війну за коханим
Перше відчуття війни було 1 листопада торік, коли везли волонтерів у Піски й потрапили під обстріл. Якраз вечоріло. Побачила, як розриваються міни. Страху не було. Лише відчуття, що знімаєшся у фільмі про війну і паралельно дивишся його в 7D кінотеатрі.
У зоні наш батальйон базується біля Мар'їнки. Це як перевалочний пункт: бійці миються, переодягаються, їдять і знову – в бій. На передову їздимо в Піски. Найстрашніше там було Різдвяної ночі, коли терористи пішли проривати лінію оборони. Тоді ми ще повністю аеропорт не залишили, але потроху відходили. Ворог пустив на нас танки, заглушив зв'язок. Повезло, що вчасно під'їхали Збройні сили України й відбили наступ.
Важливий фактор, чому пішла на війну, – участь у ній мого хлопця Юрія. Познайомилися на вишколі в Холодному Яру на Черкащині. Він був керівником проводу. Здався дуже суворим, усіх ганяв. Думаю: бідна його жінка. Потім дізналася, що нежонатий.
Із Юрієм пройшли весь Майдан. Коли почалася війна, подзвонив і сказав, що йтиме в націоналістичний батальйон "Січ". Я спочатку півтора місяця приймала дзвінки в їхньому мобілізаційному штабі. Юрій був на тренувальній базі. Коли приїхала провідати, захопилася, як вчаться бійці. Сказала: хочу. Хлопці запротестували: це – не дівчача робота. Кажу: буду тихенько позаду сидіти, подавати патрони й стрічки до кулеметів.
Війна зближує. Бачу: поряд є людина, на яку можу покластися. Він теж мені довіряє. Коли Юрій на передовій – виконую його обов'язки. Якби сиділа вдома й не могла йому навіть подзвонити, зійшла би з розуму.
У тренувальному таборі жила два місяці в одній кімнаті з дівчатами. Зразу нас було четверо, але одна не витримала, пішла. Перші дні важко було навіть тримати автомат. А ще ж додаються 30-кілограмовий бронік і каска. За три дні втягнулася. Бігали, повзали у спеку. За тиждень втрачали по 5–6 кілограмів.
У першу ротацію поїхала у Слов'янськ. Їдемо день, два, а куди – хтозна. У місті побачили розбиті снарядами багатоповерхівки, барикади, бруд. Нагадало бардак, що був на антимайдані. Першу ніч спали у напівзруйнованій будівлі, яку раніше займали сепаратисти. На п'ятому поверсі наткнулася на купу шприців. Не здивувалася, бо коли брали їхні диверсійні групи в полон, у багатьох були поколені руки.
Після весняно-літнього терору жителі Слов'янська ніби прокинулися: проводять українські свята, щонедільні віча, кричать "Слава Україні!" У школи запрошують наших бійців, приносять смаколики. Хочуть бути з Україною.
Смерті не бачила. Тільки поранених побратимів. Нашим щастить виходити з великих передряг. Боєць із позивним Білий переслідував диверсійну групу й підірвався на розтяжці – за 1,5 метра від нього розірвалася граната. Отримав тільки подряпину за вухом і трохи осколком пошкодило ногу.
6 січня командир батальйону "Карпатська Січ" Олег Куцин отримав осколкове поранення в стегно. До цього був багато разів на передовій без бронежилета – й нічого. Завжди носив червоно-чорну вишиванку. А 6 січня був без неї. Тепер усі хлопці вдягають на передову тільки ті речі, в яких не були поранені. Багато хто не стрижуться і не бриються.
Сєпари часто виходять на нашу радіохвилю. На Новий рік по рації з матюками нас вітали. Сидимо в Пісках при свічках, тиша. І тут по рації голос: "Укры, я за вами приду, слышите?" Ми хором: "Слышим, слышим!" І забанили його зразу.
На базі маю окрему кімнату, хоча спокійно можу ночувати і з хлопцями. Взимку не вигідно буржуйку лише на одного ставити. Купаюся у спільному душі – закрилася і миюся. Хлопці – порядні. Між собою ми як сестри й брати.
Зараз мене більше налякає песик, який вибіжить із-за рогу, ніж розрив міни.
Найважче на війні – сидіти на одному місці. Періодично хочеться кудись виїхати – хоча б хвилин на 20. Дуже бракує кави з автомата. Вона в мене асоціюється з миром. Інколи можу поплакати, але наодинці, закрившись у кімнаті. Посиджу так трохи – й рухаюся далі. Плач не плач, а роботу треба робити.
Не вистачає м'яса. Тушонка в'їлася та ще й дорого коштує. Нам на обід треба п'ять банок тушонки по 50 гривень за штуку. Від неї печінка болить, підшлункова. Просимо волонтерів привозити морожене м'ясо. Кинути в 50-літровий казан борщу дві курки – буде набагато дешевше й смачніше.
Найсмачніше, що привозили волонтери, – печені пиріжки з м'ясом і вареники.
На війні з Юрієм зустрічали свої дні народження. Він мені тортик подарував. А я йому 4 листопада організувала обід біля озера неподалік бази. У магазині купила продукти на олів'є, насмажила м'яса. Гарно посиділи, але недовго. У Пісках поранили нашого побратима, і Юрій як командир відділення поїхав його забирати.
Полонені зазвичай мовчать. І мені з ними не хочеться спілкуватися. Вони виконують у нас громадські роботи, мішки тягають.
Не дай Боже потрапити в полон. Добровольців живими не випускають. Хіба якусь грандіозну брехню придумати.
Приїжджав Михайло Іллєнко зі своїм фільмом "Той, хто пройшов крізь вогонь". Казав: це в мене вперше в житті, коли одночасно бахкає і в фільмі, і на вулиці.
Найбільше злить – безвідповідальність. Бісить, коли заходиш у їдальню, а там чиясь брудна миска. Спочатку мила сама. А зараз шукаю власника тарілки.
Рідні постійно намагаються повернути додому. Та я бойова ще з дитинства, у війнушки гралася з хлопцями. Однак свого меншого брата на війну не пускаю. Сказала: тільки вздумай. Хай вчиться. Я уже з освітою, то мені можна.
5 
35413
Коментарі