Якщо торгуєш рибою – думай спочатку про рибу, а потім про гроші

 

Хочеш бути здоровим і багатим – спілкуйся зі здоровими й багатими, радить ресторатор Петро Адамик

Три правила, щоб багатіти. Перше: до грошей треба бути готовим. Дев'ятеро з десятка тих, хто вигравав великі суми в лотереї, знову поверталися до свого попереднього майнового стану. Тут спрацьовують і генетичні речі. Мій прадід по татові був засновником кооперативу, в його сільському магазині 1914 року торгували ананасами.

Друге правило: має бути вибудована стратегія. Якщо торгуєш рибою – думай спочатку про рибу, а потім про гроші. Якщо наперед бачиш лише гроші – їх ніколи не буде. Знаю будівельників, які колись почали зводити багатоповерхівки. Люди їм понесли гроші. А ті перше, що зробили, накупили собі джипів. Тоді сталася криза, добудувати не було за що. Висотки досі стоять недокінчені, а джипи давно проїжджені. Якби гроші в будівництво вклали – нині би і джипами їздили, і не було б людських сліз.

Третє: гроші Бог для чогось дає. Їх треба тратити не лише на розвиток бізнесу. Знаю багатьох підприємців, які вже раби стану заробляння. ­Їхніми коштами хто завгодно користується – коханки, менеджмент. Вони ж ґарують зранку до вечора. А час дорожчий за гроші, він невідновний. Ти працюєш, щоб відпочивати і щоб робити щось добре.

Перші свої гроші заколядував. Мені було 11, пішли на колядку з молодшим братом. Десь дали бублик, десь 5 копійок, десь – карбованець. За три вечори зібрали 132 рублі. Це було більше, ніж зарплата моєї мами – вона отримувала 110. Довго вирішували з братом, що купити – велосипед на двох чи магнітофон. Придбали магнітофон "Маяк".

Якось у магазин привезли банани. Мені 9 років. Так хочеться покуштувати. Тоді це була диковинка. У мене була звичайна робоча сім'я. Все як у всіх, м'ясо на столі – лише на свята. Біля нас жила заможна сусідка з чоловіком, дітей не мали. Я пішов до неї й позичив 10 рублів. Кажу: "Мама просила, говорила, потім віддасть". Відстояв чергу, і на всі 10 накупив бананів. Ох і дістав я тоді! Адже зробив серйозну дірку в сімейному бюджеті.

Після армії одружився й пішов працювати вантажником на Львівську кондитерську фабрику "Світоч". ­Отримував 170 карбованців. Плюс кожному давали какао. Потім працював в охороні Нового ЦУМу у Львові. Підпільно обмінював валюту. За спекуляцію світило би 12 років із конфіскацією. Обмінювали переважно поляки. Вони скуповували кавоварки, штучні ялинки, сорочки – і везли до себе.

Власних грошей було відсотків 10. Решта – позичені, дали продати. Ходив обвішаний "зеленню", як ялинка. А 1990-го у ЦУМі поставив перший обмінник. Спочатку були нереальні прибутки. При обіговому капіталі в 3 тисячі доларів кантор (обмінник. – "Країна") заробляв 10 тисяч. Тоді їх було лише кілька у Львові.

З 1991-го торгував автомобілями. Возив із Польщі, Франції, Німеччини. Відкрили спільне підприємство з другом і знайомим поляком. Руслана Лижичко тоді співала нам: "Автомобілі ВАЗ для вас…" За гонорар 20 доларів за ролик.

1993–1995-го займалися фотогра­фією. Це було дуже прибутково. 80 відсотків знімків однакові: день народження, Різдво, Великдень – компанія в обнімку за столом.

Позичили у друзів 100 тисяч доларів під 10 відсотків на місяць. Придбали фотолабораторію, орендували приміщення, обладнали. Через 10 місяців віддали позичені гроші. А через п'ять років стали представником Fuji в Західній Україні.

Почав ресторанний бізнес: мав кулінарну освіту і мені це подобалося. Землю під ресторан "Шекспір" купив біля аеропорту за копійки: 23 тисячі доларів дав за 20 соток. Потім ще 7 доорендував. Чому "Шекспір"? Це збірний образ Великої Британії. Завжди жартую: треба було зекономити на вивісці й назвати "Бах". Це справді була помилка: закладів "Шекспір" по світі багато, з такою інтернаціональною назвою за франшизою (правом використовувати бренд. – "Країна") ресторан не ­можна продати.

Зараз у всіх ресторанах середній чек упав. Затребувані дешеві формати, де за 20 гривень можна поїсти. Класичним ресторанам важко, бо не зекономиш на інгредієнтах. Як не крути, а сири мають бути італійські. А це валюта. Піднімати ціну не можу, бо українці й так грошей не мають. Отже, маржа впала. Але люди потроху звикають до постійного стресу і починають вертатися в ресторан.

Мій новий бізнес – мережа грузинського хліба. Все печуть в автентичних печах. Найближчі два роки такі дрібні недорогі речі будуть реальним бізнесом.

Визначився, що витрачатиму гроші на свою сім'ю, на розвиток спорту. Регбі – це не благодійність. Це мій борг. Звідти я прийшов. Регбі навчило впертості, вставати, коли впав. Моє завдання: вдягнути дітей, заплатити тренерам, пропагувати. Хочу ввести регбі у львівський інфіз. З приємністю допомагаю реабілітаційному центру "Джерело" для неповносправних дітей. Бо люди, які працюють для цих дітей, – святі.

Ніколи не позичаю на бізнес. Кажу, що ми домовилися з банком: він не робить котлети, а я не даю кредити. Мені вже просто сказати "ні".

На церкви не даю, бо церква – це бізнес. Мені не потрібні посередники у стосунках із Богом.

Хочеш бути здоровим і багатим – спілкуйся зі здоровими й багатими.

Людина, яка започатковувала і зробила бізнес у нас у 1990-х, виживе в будь-якій країні і при будь-якому законодавстві.

Сьогодні для бізнесу можна вибирати будь-який якісний сервіс. Є житлові будинки, новобудови. Винайми там підвал. Посади взуттяра, перукаря, майстра з ремонту прасок, тверезого сантехніка. Гарантовано кожен із них зароблятиме щодня по 200 гривень для себе і по 300 – для вас.

Один із найбільших гріхів – не платити зарплату. На моїх підприємствах такого ніколи не було. Якщо ви – найманий працівник, шукайте якісних роботодавців. Багатьом своїм співробітникам я допомагав купляти житло, давав їм кредити.

У бізнесі слово вище за договір. Вибираю партнерів переважно львівських. Кілька дзвінків – і знаєш про людину все. А основне для мене – чи людина слівна (дотримується слова. – "Країна").

Для іноземців бізнес в Україні – це екстремальний вид спорту. Японці рік мали мене за брехуна, бо не могли зрозуміти, як це "змінилися закони" і вільна економічна зона в Яворові вже не діє.

Беру 25-річних менеджерів і обіцяю їм частку в бізнесі, за умови якісної роботи. Бо коли був молодий, мені бракувало інвестора, який би повірив, що я – чесний і згоден працювати зранку до вечора.

Ніколи не кладу гаманець і гроші на стіл. Прикмета в мене така.

Два роки тому син говорить: "Тату, мені треба машина". Кажу: "Добре, гарно здай сесію, здай на права – і буде". Купив йому джипчик Suzuki Vitara років під 20, за 100 тисяч гривень на той час. Поставив на стоянку. Питаю, де права. Нема. Нема прав – нема машини. Я її продав. Тоді він із моїм племінником усе літо ґарував – ставили дитячі атракціони, заробили 5 тисяч доларів. Прийшли до мене, коли я з компаньйоном каву пив. Питають, куди вкласти гроші. Мій співрозмовник сміється: "Хлопці, це не гроші. Купіть хіба машину – і таксуйте". Малий засмутився: машина ж уже майже була в руках. А цього року приніс права. Просить напіввантажівку, щоб возити свої атракціони. Бачу, що вже не дівчат катати хоче. Купив йому.

Кишенькові молодшим дітям даю – по 3 гривні в день на булочку в школу. Коли щось дороге забагають, пояснюю, що це – ціла пенсія їхнього дідуся. Хочете заробити – ходімте разом полоти і поливати діляночку. Мають розуміти, що гроші не падають із неба. Балую їх лише розумними іграшками, конструкторами. Бо я такого не мав. Купляю всі новинки, навіть дітям своїх знайомих.

Найдорожча річ – золотий годинник "Омега" за 25 тисяч доларів. Передам його нащадкам. Ношу дешевший – за 10 тисяч доларів.

Перший хабар давав податківцю – 100 доларів у туалеті Нового ЦУМу 1991-го. Тоді законодавство було розмите. Уже 15 років не даю нікому, бо працюю в правовому полі.

Лежав якось у лікарні. Поряд була людина, яка не мала грошей на операцію. Так я дав лікарю кілька тисяч. Попросив, щоб він прооперував її. Не знаю, чи це хабар.

×