ВІДКРИТТЯ АРХІВІВ РАДЯНСЬКИХ СПЕЦСЛУЖБ ДОЗВОЛИТЬ НАМ НАРЕШТІ ГЛЯНУТИ НА УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ УКРАЇНСЬКИМИ ОЧИМА, – КАЖЕ ІСТОРИК ГЕННАДІЙ ІВАНУЩЕНКО
В якому стані зараз архівна справа України?
– На початку минулого року я підготував статтю "Революція, війна і архіви: що робити?" якраз на цю тему. Як тоді, так і зараз, гостро стоїть питання збереженості документів. Минулорічної весни, під час роздмухування конфлікту на Донбасі, під загрозою опинилися архіви трьох східних областей: Луганської, Донецької і Харківської. Сумарно – 5757000 одиниць зберігання. Це не рахуючи того, що є в архівних відділах районних державних адміністрацій, міських рад та архівів управлінь СБУ. Частину їх ще тоді треба було терміново рятувати.
Візьмімо досвід 1919 року: коли Директорія УНР відступала, в еміграцію вивозили документи українських установ. Або досвід 1941 року, коли Червона армія відступала на схід. Хоча тоді архіви були в системі НКВС, це спрощувало і логістику, і швидкість виконання. Бо спробуй не виконай у ті часи припис карального органу. Але й тоді архіви неможливо було вивезти повністю. Тож евакуювали найцінніше. А в наш час і цього не зробили. Тепер, наприклад, архіви СБУ Донецької та Луганської областей захоплені терористами. Там уже "попрацювали" люди з російського Головного розвідувального управління. Те, що лишилося після них, виставляють навіть на якомусь аукціоні.
Один учасник АТО із Сум, якого визволили з полону терористів, розповів, що їх утримували на стелажах архіву в приміщенні донецького СБУ. Документів там уже не було. Там тепер концтабір. Хоча цей архів, до речі, був одним із найбагатших на сході країни на документи КГБ про український визвольний рух. Ми повинні взяти до уваги ці помилки й мати, про запас, резервні архівосховища, реальні плани евакуацій і відпрацьовану систему переміщення документів. Звісно, вистачає й інших проблем. Але ці в архівній справ нині – найактуальніші.
Нещодавно президент підписав пакет "декомунізаційних законів". Один із них передбачає відкритий доступ до архівів радянських каральних органів. Як це вплине на суспільство?
– Заборонити пропаганду комунізму й відкрити архіви спецслужб треба було 20 років тому. Тоді не було б нинішньої війни. Бо кожна війна – це війна смислів, особливо зараз. Законсервовані, внаслідок відсутності правдивої інформації, "смисли" радянської епохи воюють проти цінностей незалежної України.
Коли розпадався СРСР, комуністи були повністю деморалізовані. Хтось рятував "золото партії", хтось конвертував його у власний бізнес. А хтось знищував документальні сліди злочинів. Наприклад, 1991 року 49 справ з архіву обкому КПУ в Сумах так і не було передано до обласного Держархіву. Потім апологети комунізму осміліли, бо на державному рівні їм дали шанс, легітимізували 1993 року. І цей шанс вони використали: як п'ята колона "русского мира" всі роки шкодили Україні.
Але добре, що закони про декомунізацію хоч тепер ухвалені й підписані. Це дасть поштовх до встановлення справедливості. Архіви відкриватимуть інформацію про злочини, що тривали десятиріччями. Дозволять нам нарешті глянути на українську історію українськими очима. Без "посередників". І допоможуть виховувати покоління патріотів, які не дадуть тим злочинам повторитися.
Юрій Липа 1940 року в праці "Розподіл Росії" писав, що "вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення Москви як столиці російської наддержави". А теперішнє відкриття правди – це перший крок до знищення того, на чому ця імперія тримається.
Які саме архіви відкриють?
– Стрижневий закон – про розкриття архівів комуністичних спецслужб. Передусім силових структур: Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Міністерства внутрішніх справ і деяких інших. Історичні матеріали слід забрати з відомчого контролю під контроль громадський, аби вони працювали на суспільство. Аби доступ до них не залежав від "доброго" чи "злого" керівника відомства. І ще одне: була б ця реформа проведена, наприклад, 2009 року, як і планувалася, а архіви СБУ з областей звезені до Києва, то не було б нинішньої архівної катастрофи в Донецьку й Луганську.
Документи, створені після 1991 року, залишаться на місці, бо в кожній країні мають бути свої секрети й документи. Відкриють архіви комуністичних каральних органів із 1918-го по 1991-й. Тобто періоду, коли ми були окуповані радянською Росією, коли вирували комуністичні злочини і страждали безневинні люди. Це саме та інформація, що сприяє порозумінню та об'єднанню на основі історичної правди. А вона "зцементує" наше суспільство, приведе бачення історії до "спільного знаменника". Кожен зможе дізнатися про злочини, скоєні тоталітарними комуністичним і нацистським режимами щодо його родичів.
Так само робили у Східній Німеччині після падіння Берлінської стіни. Кожен міг прийти до архіву й ознайомитися зі справами, відкритими на них колись. Прочитати, як за ними стежили, як прослуховували телефонні дзвінки працівники Штазі (відомство держбезпеки і каральний орган у Німецькій Демократичній Республіці в 1950–1989 роках, тісно співпрацювала з КДБ. – "Країна"). У Чехії, Польщі, країнах Балтії свого часу теж розсекретили архіви спецслужб.
Хто зможе працювати з відкритими архівами?
– Це право кожного громадянина. Системно над документами працюватиме Інститут національної пам'яті, дослідники. В умовах нинішньої інформаційної революції у світі треба, щоб принаймні частина суспільно важливої інформації була оцифрована й виставлена в онлайн. Кілька років тому я досліджував і впорядковував архіви Української інформаційної служби в Лондоні. Те ж робив у Клівленді, Вінніпезі, Торонто. Там є також багато документів визвольного руху. Є й архів Центру досліджень визвольного руху розташований у Львові. Частину з цих документів, а також матеріалів КГБ уже оцифрували. Ними вже користуються історики, журналісти, просто зацікавлені громадяни. Все це поступово заповнюватиме провали в нашій історичній пам'яті, "зшиватиме" українську історію, поки що розкидану, як і наші люди по континентах.
В Україні дещо розсекретили наприкінці 1990-х, на більше не вистачило політичної волі. Але й розкриті поодинокі факти дали немало. Ось у Сумах 2007-го встановили меморіальну дошку на честь підпільників ОУН, які загинули тут від нацистів 1943 року. Факт катувань цих підпільників став відомий саме після того відкриття частини архівів. Дошка на їхню честь – невеличка, скромна, але вона надламує усталений шаблон про нібито відсутність ОУН на Сході України, про її "суто галицьку" обмеженість.
Те, яким буде ефект від відкриття архівів, великою мірою залежатиме від учителів, від Міністерства освіти.
– Коли вчителював, учні приносили відповіді на різні запитальники з історії України – щось середнє між відповіддю на питання екзамену та шпаргалкою. У дітей з Києва, Львівщини, Харківщини і Донбасу відповіді й оцінка історичних фактів у цих методичках кардинально різнилися. Начебто всі ці роки ми мали одне Міністерство освіти, начебто курс історії був загальний для всіх, але на ділі в кожному регіоні продовжували засвоювати різні, "свої" факти, часто далекі від об'єктивних.
Слабший учитель історії бере методичку і слідує їй. Сильніший шукає докази, звертається до джерел. А якщо все це закрито в архівах, а люди послуговуються тільки штампами "світлого минулого", що межують із примітивною пропагандою, то це формує обмануте покоління молодих людей з викривленим уявленням про минуле, а значить, і про шляхи до майбутнього. Зараз, допомагаючи російським окупантам, на їхні гроші і на їхніх ідеях проти нас воює і частина 30–40-річних жителів Донбасу. Вони отримали хибне, по суті, антиукраїнське, виховання вже в незалежній Україні. Така ціна нашої багаторічної гри в "секретність".
4 
35413
Коментарі