ЧОМУ КИЄВУ СЛІД РОЗІРВАТИ ДИПЛОМАТИЧНІ ВІДНОСИНИ З МОСКВОЮ ТА ЧОМУ ЦЬОГО ДОСІ НЕ ЗРОБИЛИ, – РОЗПОВІДАЄ ДИПЛОМАТ ОЛЕКСАНДР ХАРА
Конституційний суд ухвалив позитивний висновок щодо президентського проекту змін до Конституції в частині децентралізації. Там є норма, що особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей визначатиме окремий закон. Що це означатиме на практиці?
– По-перше, після Революції гідності для українського суспільства є неприйнятною ані манера внесення поспіхом змін до Конституції, ані те, що це відбувається без належного обговорення в парламенті й без участі в ньому громадськості. Депутати побачили поправки до Основного закону в останню мить і просто натиснули на кнопки. Чим таке мислення і підхід Петра Порошенка відрізняється від дій Віктора Януковича?
По-друге, влада постійно апелює до Мінських домовленостей. Але цей документ – підписаний людьми, які мають незрозумілий статус, з точки зору державного управління – є нікчемний. Це і не міждержавний, і не міжнародний договір, який маємо виконувати.
Навіщо тоді всі ці зустрічі в Мінську, робочі групи?
– Необхідність перших домовленостей торік у вересні можна зрозуміти, адже треба було виграти час для відновлення обороноздатності, вибудовування системи управління Збройними силами тощо. Другий Мінськ – у лютому цього року – незрозуміла річ. Першим пунктом визначено необхідність припинення вогню. Це мало б означати, що лише після цього мають виконуватися наступні пункти. Однак перемир'я не було жодного дня. Та наші західні партнери почали тиснути, аби ми погодилися з вимогою Кремля про необхідність виконання домовленостей не послідовно, крок за кроком, а загалом. Тобто нас можна вбивати, не відводити важку зброю й не повертати контроль над державним кордоном, але забаганки Москви враховувати треба. Це і є суть других домовленостей у Мінську.
Москві тут треба віддати належне.
– Росіяни мають серйозний досвід розпалювання та "врегулювання" конфліктів – у Нагорному Карабаху, Придністров'ї, Абхазії, Південній Осетії. Грають завжди за принципом нульового результату – коли виграш однієї сторони означає неминучий програш другої.
Яка в них мета?
– Втрата Україною фактичної незалежності. Вони можуть терпіти, що в нас є президент і всі зовнішні атрибути державності, але як місце прийняття рішень щодо свого майбутнього маємо зникнути. Ми для них – демографічний ресурс: нас асимілювати значно легше і швидше, ніж вихідців із Кавказу чи Центральної Азії. І ще – технологічний ресурс: бо навіть сьогодні російський оборонно-промисловий комплекс зав'язаний на Україні.
Що означатиме наше сповзання в бік Російської Федерації?
– Для нас перейти під управління Москви – це історичне самогубство. За що ми любимо Росію? За культуру кінця ХІХ століття. Але тієї Росії вже давно немає. Сучасна Російська Федерація не продукує глобальних ідей, продуктів, проектів. Нині це – регіональна країна й локальна культура. Вона не відкрита до світу і не цікавиться ним. Наше приєднання до російського проекту означатиме квиток на "Титанік". За цінностями й цілями російський проект не дуже сходиться з тим, чого хоче більшість українців. Нам не потрібен цар – без нього жити значно комфортніше. Тому, коли Петро Олексійович і блок його імені протягують у Конституцію що хочуть, то їм це аж так просто не минеться.
Навіщо особливий статус територій Донбасу визначати окремим законом?
– Це створює правову прогалину, куди можна впихати все що хочеш. Закон можна буде міняти під що завгодно. Наприклад – під імовірний Мінськ-3, де нам скажуть, що треба додати ще кілька пунктів. Оскільки для ухвалення закону потрібно 226 голосів нардепів, а не конституційна більшість у 300, то владі стане легше маневрувати. Інша річ, що все це виглядає не дуже красиво. Конституція ж – не повія. Нею не можна крутити як заманеться. Скільки разів змінювали конституцію США? Жодного. Тільки поправки вносили.
Україна є кінцевою метою Москви чи вона піде далі?
– Україну використовують як інструмент розхитування і знищення європейської та євроатлантичної єдності. На Заході багато політиків не розуміють конфлікту цінностей між керованим Москвою Євразійським союзом і ЄС. Навіть в інтелектуальних колах не вірять тому, що насправді відбувається в Росії. Зокрема, в ув'язнення незручних людей, попрання права на приватну власність, політичні вбивства. Взагалі там є певні комплекси перед Москвою. У німців вони пов'язані з жахіттями, які нацизм приніс "росіянам". На Заході часто вживають це окреслення замість "радянський народ", бо змішують поняття Росія та СРСР. У французів є вдячність за те, що Радянський Союз був союзником у Другій світовій і підтримував більш-менш дружні взаємини з Францією згодом.
Україна в їхній свідомості ще не усталене явище. І це все при тому, що для Європи Російська Федерація є реальною військовою загрозою. Попри риторику Москви про війну зі США, ніякого реального військового шантажу щодо Вашингтона немає. Договір про стратегічне наступальне озброєння Кремль виконує. До 2018 року російський потенціал має знизитися до півтори тисячі боєзарядів. А от тактичну ядерну зброю, де вони мають значну перевагу над США, тримають і модернізують. І ця зброя направлена на європейців – тих, хто під боком і дає їм технології та гроші.
А чому тиснуть на нас?
– Бо всі бачать, як поводиться наша влада. Війну війною не називає. Дипломатичних відносин із Росією не розриває. Продовжує з нею торгувати: постачає в анексований Крим продовольство, чим допомагає окупантам годувати там військове угруповання і репресивний апарат. І українське суспільство теж бачить, що президент каже одне, робить друге, а виходить – третє. То ми в Мінську полонених усіх на всіх домовилися обміняти, але чомусь не обміняли. Надія Савченко й інші досі в заручниках. То Дебальцеве – наше, а потім звідти треба організовано відступати. Зараз нова тема – "демілітаризація" Широкиного. Очевидно, що "мінський процес" – це узаконення через Конституцію іноземного впливу на всю державу.
Повернення Донбасу в Україну на умовах Путіна – із правом на специфічні відносини з РФ, без виведення російських збройних сил і їх поплічників, відновлення контролю над кордоном – означатиме запуск до нас троянського коня. Це може розірвати Україну зсередини.
Який би для нас був оптимальний сценарій на Донбасі?
– Логіка повернення окупованої частини Донеччини й Луганщини має бути така: контроль наших Збройних сил над усією територією Донбасу, відновлення там правоохоронної системи, повернення в українське правове поле, вільний доступ українських засобів масової інформації.
Певний час на території Донбасу, якщо ми його звільнимо, має бути запроваджений мораторій на деякі громадянські права, зокрема – політичні. Це виглядає не зовсім демократично, але саме так поставала сучасна Німеччина після Другої світової. Якщо цього не зробити, то всі ті, хто призвів до глибокої соціально-політичної кризи, Майдану, війни, повернуться до влади.
Треба вивести з гри "Опозиційний блок". Він небезпечний не тим, що в опозиції до влади. Уже пів-України, якщо не більше, в опозиції до влади. "Опоблок" небезпечний тим, що він у опозиції до ідеї свободи й Української держави як такої. Лише після проведення такої "денацифікації" можна казати про достатні підстави для проведення демократичних, вільних і чесних виборів.
Чи варто Україні розривати дипломатичні відносини з Кремлем?
– Це було б логічним кроком. До речі, такий розрив не означає оголошення війни. Але дає сигнал світові й Москві, що відбувається насправді. Бо від початку окупації Криму юридично стан війни проти нас так і не було зафіксовано.
Як аргумент проти розриву дипвідносин називають необхідність захисту інтересів громадян України в Росії.
– Зараз це – не проблема. Можемо домовитися з третьою країною, щоб вона працювала з нашими громадянами в Російській Федерації. Наприклад, зі Швейцарією. До того ж треба вивести з гри російське посольство в Україні. Посольства РФ в будь-якій країні складаються з трьох компонентів – дипломати, зовнішня розвідка і військова розвідка. Уявіть, хто з тих їхніх "дипломатів" залишився в Києві. Вони працюють над підривом нашої державності, але користуються імунітетом.
Чому цього не зроблять?
– Тому що в Росії є економічні інтереси наших найвищих посадовців. Досі діє закон про вільну економічну зону в окупованому Криму. Це – нонсенс. Він був протягнутий, у тому числі й із Банкової, щоб не шкодити близькому до них бізнесу на півострові.
А як же Росія як ринок збуту?
– Який ринок збуту, якщо її громадяни вбивають наших? Треба розуміти, що приватного російського бізнесу не існує. Кожен тамтешній олігарх – тимчасовий власник активів. Куди в Москві скажуть, туди він і "інвестуватиме". Тому – що менше залежатимемо від російського ринку та грошей, то краще для нас.
Російські банки дають кредити українським олігархам, щоб у них були енергетичні підприємства, інфраструктурні об'єкти, телеканали. І годі зрозуміти, хто там реальний власник. Що з цим робити?
– Зовнішня і внутрішня політика – неподільні. Національна безпека має бути ключовим пріоритетом нашої дипломатії. Щодо олігархів внутрішня політика має будуватися на тому, щоб прибрати їх із нашого життя. Для цього треба демонополізувати ринки, зробити їх прозорими. На жаль, у державі відсутня справжня фінансова розвідка, яка дозволяла б розуміти, що кому належить і де відбуваються протиправні речі.
Зміни до Конституції і фактичний особливий статус Донбасу, хоч би як це називали, таки протягнуть?
– Думаю, президент, голова Верховної Ради тиснутимуть для проштовхування конституційних змін. Президент, як на мене, робить помилку, коли невпинно повторює, що збройного вирішення конфлікту немає. Це – неправда. Перше: у Путіна воно є. Друге: нам потрібна зброя від Заходу. І не так для війни, як для факту її наявності. Це вибиває козирі Путіна в цій грі. А президент Порошенко натомість цементує слабку позицію, яка піднімає переговорні шанси Кремля. В свою чергу, європейці бачать, що кардинальних реформ і змін у нас немає, Україна фінансово залежить від Заходу. Ми – слабка ланка у протистоянні Росії. Оскільки прориває там, де тонше, – на поступки йде Україна.
Як це вплине на внутрішню політичну ситуацію?
– Маємо демократично обрані парламент і президента. Але вони не втілюють волю Майдану. Проблеми, які призвели до Революції гідності, не вирішені. Якщо так відбуватиметься й далі, з часом на нас чекає новий соціально-політичний вибух.
3 
1
Коментарі
1