Про що говорили на Майдані і вулиці Інститутській у неділю, 19 лютого
14:23. На платформі столичного метро "Майдан Незалежності" рудоволоса жінка дістає з кишені зеленого пуховика смартфон. У другій руці тримає сумку й перемотані чорною стрічкою чотири жовті троянди.
– Ти де є? Я тебе вже півгодини чекаю. Лампадки і квіти взяла з собою. Тут буде вдвічі дорожче. Того року за чотири тюльпани 100 гривень віддали. А я біля дому троянди по 15 гривень купила.
Замовкає секунд на 10. Затуляє друге вухо рукою, щоб краще чути.
– Таня? Тані не буде. Я хіба тобі не казала? Повезла Олегу передачу в СІЗО. Його ж у середу закрили. Поліз напідпитку з дружками-наркоманами на чиюсь дачу. Винесли телевізор і два ноутбуки. З чотирьох його одного взяли. Інші на дно залягли. Тепер на нього все повісять. Адвокат попередив, що років шість можуть дати. Якраз до свого 30-річчя вийде. Так що Тані зараз не до нас.
На ескалаторі молодий чоловік цілує на кілька років старшу за нього жінку. Вона – у короткій спідниці й ботфортах. Чорну коротку шубу розстебнула.
– Не могу я от него уйти. У нас двое детей. Не приведу же я их к тебе в общежитие.
– Сколько мы еще будем прятаться, как дети?
– Женик, я тебя не прошу меня ждать. Я тебя люблю, но с ним должна жить.
– Что в нем есть такое, чего нет у меня?
– Он деньги умеет зарабатывать. На твою преподавательскую зарплату мы даже квартиру снять не можем. А он обещает машину на 8 Марта подарить.
– Сколько раз к 8 Марта он еще тебя побьет? Ты хотя бы раз побои сняла.
– Женик, давай не будем о грустном. Я ему сказала, что ты мой репетитор по английскому. Будем встречаться три раза в неделю. Когда у тебя в понедельник пары заканчиваются?
– У меня вторая смена. Раньше восьми вечера встретиться не получится.
– Я детей на няню оставлю и приеду, – тулиться до чоловіка й цілує у губи. – Не бойся. Бодя последний раз в метро спускался в 2004 году. Нас никто не увидит.
15:15. На вул. Інститутській вусань у кожусі ставить пучок колосків біля портрета Устима Голоднюка. Він загинув у 19 років від пострілу снайпера.
– Я тобі кажу, більше революції не буде. Нема кому її робити, – говорить до вдвічі молодшого чоловіка. – Усіх бунтарів повбивали на Донбасі або перестріляли на Інститутській. 90 відсотків нації – боягузи. Вони швидше по Америках роз'їдуться, ніж боротися почнуть.
– То ваше покоління вже революцію не почне. Ви просрали наше майбутнє у 1991 році, коли замість Чорновола вибрали Кравчука, а потім два рази поспіль проголосували за Кучму. Зараз хто країною управляє? Кучми зять і Кучми син.
– Це ти кого маєш на увазі? Ну по зятю понятно – Пінчук. А про сина вперше чую.
– А вам Рінат Ахметов Кучму не нагадує? Вже давно чутки ходять, що він його позашлюбний син.
Вусань спльовує на бруківку.
– Це для мене откритіє. Але я, юначе, ні за Кравчука, ні за Кучму не голосував. Помаранчеву і Революцію гідності на дивані не просидів. І шини тягав, і коктейлі Молотова розливав. Якби із запаленням легень у лікарню не попав, то зараз і моє прізвище на цій стелі було б. Мене з водомета тут накрили два рази. Тепер на суди їжджу. Свідчу у справі Автомайдану і в побитті студентів 30 листопада. Але не вірю, що щось із того вийде. За три роки тільки двох "беркутівців" посадили. А решта на посадах поновилися.
– Маємо поліцейську державу. Ви знаєте скільки тут мєнтів переодітих? Я біля он тих в однакових чорних пальтах пройшов, чую: "Ще трохи постоїмо. Команди збиратися не було. Ближче до вечора перейдемо до Адміністрації". А там, бачите, бусик стоїть. Всередині апаратура для прослушки. Проходив поруч, як з мамою говорив по телефону. У трубці почало шипіти і тріщати, а потім роз'єднало.
– Порошенко врахував помилки попередника. Нікого не розігнав. Старі мєнти лишилися, а він ще нову поліцію і Нацгвардію набрав. Під ним і суд, і прокуратура. Тепер хто б бунтувати не почав, влада кричатиме: "Шатуни!"
16:20. Лунає "Пливе кача". Жінка, на вигляд років 50, знімає шкіряні рукавиці. Запалює лампадку біля портрета білоруса Михайла Жизневського. Він загинув під час штурму на вул. Грушевського 22 січня 2014-го. По щоках котяться сльози. Біля портрету вішає вервечку.
– Тут мені досі кров'ю пахне, – каже до знайомої у сірому капелюсі, яка бере її під руку. Показує рукою на тротуар через дорогу. – Отам на моїх очах хлопця вбили. Вистрелили у спину, коли він пораненого відтягував. Я до нього на колінах підповзла, але вже пульсу не було. Живіт у момент здувся від внутрішньої кровотечі.
– Знайома лікарка на "швидкій" тут працювала, – говорить жінка у сірому капелюсі. – Через місяць після революції померла. Мала два серцеві приступи. За один день чотирьом хлопцям очі закривала. Їх уже мертвими на носилках доставили. Плакала, бо вони молодші за її сина.
– Із нашого села жіночка втратила на Майдані сина, а в АТО – внука. Доки дітей оплакувала, невістка оформила спадщину на себе. Квартира була на онукові – тепер невістчина. Свекруха жити не має де. Невістка до другого шлюбу готується і показує на двері. Каже: "Мені треба починати життя спочатку. А ви заважаєте".
О 17:45 троє чоловіків у військовій формі закурюють біля пішохідного переходу. Один із них в інвалідному візку – набиває люльку.
– Ти коли з похорону повернувся? – запитує червонощокого з великим рюкзаком на спині.
– Учора вночі приїхав. Мама Васі просила остатися, але там родина горем убита. Їм зараз не до гостей.
– Чого ж він помер? Такий здоровий мужик був.
– Бо гризся усім, чим не треба. Я йому казав: "Нащо тобі ті участки? Від цієї влади можна тільки місце на цвинтарі безплатно отримати". Опівночі спати ліг, а вранці не прокинувся. Мама вже холодного в ліжку знайшла.
– Він ще в січні на блокаду їздив. Бачив його по тєліку. Під поїзд на рейки лягав, – каже той, що у візку.
– Він уже тоді на серце жалівся, але поїхав. Бо його хлопці перші потяги з вугіллям ще 2015-го почали спиняти. Один такий состав везе вугілля на 10 лямів (мільйонів. – Країна). Васю то гризло. Бо з ворогом треба воювати, а не торгувати. А ми ворога годуємо, лікуємо й одягаємо. В Донецьку магазини "рошенівськими" шоколадками завалені.
– Скільки йому було?
– 39. Із медичкою зустрічався. Планували після Великодня розписатися. На кладовищі вона за труною в яму ледь не впала. Похорон затягнувся на 2 години. Він же високий був. А яму на 2 метри викопали. Труна не проходила. Три рази опускали. Земля мерзла. Це вже сьомий похорон за останній рік. Кого там не вбили, тут добивають.
8 
35413
Коментарі