Про чотири міфи довкола конфлікту на Донбасі
Протягом останніх трьох років я 15 разів побував у Східній та Південній Україні. У березні й травні цього року двічі відвідав передову на Донбасі разом із волонтерами, які постачають українським воїнам різні види спорядження, провізії та надають їм психологічну допомогу. Написано багато книжок про українсько-російський конфлікт. Однак зовсім небагато авторів відвідували російськомовні регіони України чи зону конфлікту на Донбасі. Їхні книжки й статті, відповідно, основані на стереотипах і практично повністю базуються на російських джерелах. Це призводить до того, що в своїй основі вони спираються на застарілу парадигму, яка протиставляє "російськомовний схід" й "україномовний захід".
Праця британського науковця Річарда Сакви Frontline Ukraine: Crisis in the borderlands – "Україна на передовій: криза на порубіжжі" – яскравий приклад такого підходу. 300-сторінкова книжка не містить жодного інтерв'ю, взятого на Донбасі, чи бодай з українськими політиками чи експертами в Києві. Саква цитує російського президента Володимира Путіна 31 раз. І жодного разу – українського президента Петра Порошенка. Із 16 посилань на українські джерела дев'ять взято з газети Kyiv Post і немає жодного посилання на україномовні джерела.
Такий підхід не дозволяє побачити справжніх причин найбільшої кризи в Європі з часів Другої світової війни та витоки донбаського конфлікту. У цій статті я проаналізую чотири поширені міфи, що стосуються мови, релігії, українського націоналізму та української нації, які використовують у подібних працях.
Мовне питання є, напевне, найбільшим міфом при розгляді кризи. Та насправді воно не зіграло майже ніякої ролі в анексії Криму та не грає важливої ролі в конфлікті на Донбасі. Міжнародні правозахисні організації зазначали: навесні 2014 року в Криму не було жодних загроз для російськомовних жителів. Більше того, на півострові працювали лише три україномовні школи, а демократичні українські партії всіх політичних поглядів мали дуже обмежений вплив на місцеву політику.
Опитування громадської думки надають додаткові свідчення на користь того, що мова не є проблемою для жителів Східної України. Коли українців запитали, чи змінився реальний статус російської мови після Євромайдану, 65 відсотків із них відповіли: не змінився. 10 відсотків навіть вважали, що він покращився. На запитання про те, чи після Євромайдану російськомовних жителів України утискають через мову їхнього спілкування, 1 відсоток відповіли "безумовно так" і ще 10 відсотків сказали "скоріше так". Деякі росіяни, що звикли до домінування їхньої мови з часів СРСР, не можуть прийняти свій статус національної меншини і вкрай негативно ставляться до позитивної дискримінації на користь української мови.
Дві третини українських солдатів, що перебувають у зоні АТО, – російськомовні. Під час мого спілкування з ними ніхто не виявляв будь-якого обурення з приводу мовного питання. Серед них були й російськомовні українці з Донбасу, і українці, що раніше служили в російській армії та згодом повернулися до України. Одного солдата звали "Сєвєр" – він був російськомовним українським десантником, який прожив більшість свого життя в Росії. Там його батько служив у радянській армії. "Сєвєр" бився проти російських елітних частин у Донецькому аеропорту протягом кількох місяців.
Націоналістичні батальйони "Правий сектор" і "Азов" – мішені гострої критики російської пропаганди – також складаються переважно з російськомовних вояків. Крім того, українська єврейська громада, більшість представників якої спілкуються російською, надає підтримку українським солдатам, які воюють проти сепаратистів і російських підрозділів.
Переважання російськомовних серед українських армійських підрозділів і добровольчих батальйонів руйнує міф про конфлікт на Донбасі як результат політики "націоналістичної" держави, що ігнорує інтереси російськомовних громадян. Україна є хоч і корумпованою, але демократією з вільними ЗМІ.
Якщо мова не є причиною кризи, що ж є?
Мова – важливий маркер ідентичності в будь-якій країні, і в Україні – також. Однак не менш важливим є ставлення людини до інших мов, а також до власного історичного минулого та бажаного майбутнього. Лідери Росії та сепаратистських псевдодержав продовжують плекати радянські стереотипи про перевагу російської мови й возвеличувати "великий стрибок" Йосипа Сталіна і міф Великої Вітчизняної війни. Водночас вони принижують українську мову, зображаючи її грубою, селянською та непідходящою для урбаністичного й індустріалізованого світу.
Радянський і російський шовінізм проявив себе у закритті всіх україномовних шкіл і засобів масової інформації в Криму та на двох сепаратистських територіях. З другого боку, більшість російськомовних українців не є носіями радянського шовінізму відносно української мови і водночас підтримують десталінізацію та дерадянізацію. Зрештою, серед них можна знайти багато солдатів і добровольців.
Другий міф, пов'язаний із конфліктом на Донбасі, стосується українського націоналізму. Він тривалий час був страшилкою в Російській імперії, СРСР і сучасній Росії, де "українських націоналістів" ототожнювали з "колаборантами нацистів" і "фашистами" та використовували цей термін для позначення носіїв будь-яких поглядів, що опиралися російському домінуванню в Україні. В Радянському Союзі "буржуазним націоналістом" міг бути і націонал-комуніст Іван Дзюба, який написав працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?" у 1960-х, і ліберальний дисидент з Української Гельсінської групи 1970-х. Сьогодні Росія бачить "фашиста" у кожному прихильнику помаранчевої революції та Євромайдану.
Використання такого сильного терміну як "фашист" у неправильному контексті призводить до того, що аналіз української політики продовжує спиратися на радянське бачення, що всі прозахідні українські політичні сили – "антиросійські" та "націоналістичні" й постійно ігнорують результати виборів. Насправді українські праві націоналістичні сили завжди були непопулярні в країні й потрапили до парламенту лише раз – 2012 року. На останніх парламентських виборах позаторік вони разом набрали всього 6 відсотків. Виборці в Данії, Нідерландах, Швейцарії, Італії, Угорщині, Греції, Сербії та Росії значно частіше голосують за націоналістів. А в Австрії націоналістичний кандидат ледь не виграв президентські вибори минулого місяця.
В Україні, натомість, перемоги на виборах отримували не націоналістичні партії, а політичні сили, чиї електоральні бази підтримки знаходились на півдні та сході країни. Комуністична партія і Партія регіонів виграли п'ять із семи парламентських виборів в історії України, а чотири з п'яти президентів були родом зі східної чи південної України.
Третій міф стосується релігії, а саме позірних утисків Російської православної церкви українськими націоналістами. Російські волонтери-націоналісти і православні фанатики, зокрема сепаратисти на чолі з Ігорем Гіркіним і Російська православна армія, заявляли, що борються за "православ'я" на Донбасі. В Україні живуть відносно багато вірян і така ж кількість православних парафій, як і в Росії – попри те, що населення України втричі менше. Більшість цих парафій розташовані в україномовних центральних і західних регіонах, жителі яких підтримували помаранчеву революцію та Євромайдан і є прихильниками європейської інтеграції.
Протистояння "католицького Заходу" із "православним Сходом" завжди було стереотипом, бо лише в трьох галицьких із семи західних областей України більшість віруючих – греко-католики. У Закарпатті, приміром, православних парафій більше, ніж католицьких. Натомість, подорожуючи Донбасом, можна побачити дуже мало церков будь-яких релігій. Найпопулярнішою конфесією цього регіону є протестантизм, а не православ'я. У Західній і Центральній Україні значно більша кількість церков – результат слабшої радянізації та, відповідно, більшої кількості віруючих. Ці два регіони характеризує також вищий рівень релігійного плюралізму, адже в них співіснують три православні, дві католицькі та кілька протестантських конфесій.
Лідери двох сепаратистських анклавів оголосили Російську православну церкву "державною", у той час як усі інші релігії зазнають утисків. У деяких випадках, як у Слов'янську навесні 2014 року, духівників інших конфесій піддавали тортурам і вбивали. А єврейське населення Донбасу втекло до "фашистської" України.
Четвертий міф проявляє себе у відновленні шовіністичного штампу про росіян й українців як "один народ". Президент Путін та інші російські лідери, використовуючи риторику крайніх російських націоналістів і фашистів, називають росіян і українців одним народом. Також принижують українську незалежність, що нібито стала результатом злочинної змови країн Заходу, покликаної послабити Росію. Ігор Гіркін, який хвалиться тим, що почав конфлікт на Донбасі, переконаний: українці насправді є росіянами, які спілкуються на "іншому діалекті".
У своїй книжці Black Wind, White Snow: The Rise of Russia's New Nationalism – "Чорний вітер, білий сніг: підйом нового російського націоналізму" – Чарльз Кловер пояснює, як російські екстремісти й фашисти, такі як Олександр Дугін, протягом десятиліття, що передувало конфлікту, з маргінесу російської політики потрапити до її центру. У червні 2014-го Дугін закликав "убивати, убивати, убивати" українців та захопити й знищити українську державу. Аналогічну тему він піднімав ще у своїй книжці "Основи геополітики" два десятиліття тому.
В основі політики Путіна відносно України лежать давні російські стереотипи про українців, радянські конспірологічні теорії й антизахідна ксенофобія, поєднані з повним нерозумінням внутрішньої динаміки української політики й ідентичності. Путін та інші російські націоналісти ніколи не могли зрозуміти постать російськомовного українського патріота, який не підтримує путінський проект "Новоросії", становить більшість в українських Збройних силах у зоні АТО, є прихильником незалежної України та – внаслідок конфлікту – ще більше відвернувся від "русского мира" Путіна.
Передрук з американського журналу Foreign Affairs за 21 червня 2016 року
2 
35413
Коментарі