Не можна казати, що якась мова бідніша, а якась багатша. Російська багатша на прикметники, зате в українській значно більше прислівників, говорить мовознавець Володимир Житник
Чи зазнавала російська мова українізації?
- 1918 року російські мовознавці прибрали з алфавіту літери іжицю, фіту та ять. Поети проти цього повстали. Один говорив, що без ять у слові "л?с" пропаде вся краса - не буде посередині ялинки. Друга поетеса сказала, що відтепер "Иванов ос?л в канцелярии" буде читатися як "Иванов осёл в канцелярии". На початку 1930-х забрали твердий знак. Протягом десяти наступних років слово "съезд" писалося через апостроф.
У 1960-х філологи обговорювали чергову реформу російської орфографії. Один науковець написав: прикро, що твердий знак не захопив свого меншого брата - м'якого знака. І справді, для чого в слові "дочь" м'який знак, коли "ч" у російській мові завжди м'яке? А інший йому відповів: "У мене немає доньки, але я не хотів би мати "дочь" без м'якого знака". На такому рівні велася дискусія.
Є такий анекдот. Росіяни не можуть поставити точку над "і", тому ставлять дві точки над "ё".
Проблеми в сучасній українській мові, з якими стикаємося щодня?
- Наші мовознавці ввели закінчення -и в родовому відмінку, аби остаточно відрізнити його від давального. Але це закінчення стосується лише слів кров, любов, осінь, Русь, Білорусь та всіх слів на -сть, як-то радість, старість. Тепер на телебаченні ультрапатріоти сунуть оце "и" куди треба й куди не треба - скажімо, до давального відмінка, де потрібно "і". Вважають, що так стануть "українськішими".
У нашому правописі можна зустріти багато парадоксальних речей. Написано, ніби частка -ся зворотна. Умиватися означає "умивати себе", голитися - "голити себе". А як тоді, наприклад, зі словом "цілуватися"? Або чому ми залишаємо неперекладеним Нью-Йорк, а Нову Зеландію перекладаємо?
А як бути зі словами "етер", "катедра"?
- Українці забули, що не так давно "ф" узагалі не вимовляли. Коли моя вчителька хотіла, щоб учні написали цю літеру, ставала посеред класу, склавши руки в боки, й казала: "Хви у боки взялося". Ми кажемо не Афанасій, а Панас, не Фома, а Хома, не Фадей, а Тадей. Коли Петро І у XVIII столітті завіз "картофель", українці перейменували його на "картоплю". Щоправда, це не означає, що тепер, коли навчилися вимовляти "ф", треба буде від неї відмовлятися. Не будемо ж казати "Пранція". Є такий вислів: "Щоб тебе пранці побили". Пранці - страшна хвороба, до речі, французька.
Штучні зміни не приживаються в розмовній мові?
- Чехи в часи національного відродження вирішили повернутися до Білогорського періоду, який закінчився 1621-го, коли Чехія втратила незалежність. В іменниках середнього роду ввели закінчення "а": "Велика вікна була відчинена". Діалектолог Яромир Бєліч, вивчивши всі чеські говірки, заявив: "У жодному селі так не кажуть". Мова за 200 років пішла вперед, і люди перестали так говорити. Однак, закінчення "а" залишилося, бо у чехів є літературна мова й загальна. Для кожної - різна граматика. На лекціях викладач розмовляє однією, у коридорі - іншою. Чехи не можуть змусити сучасну молодь говорити літературною. Вклинюють туди розмовні слова, аби звучала правдиво. Без суржика мова - як дистильована вода. Але користуватися ним мають освічені люди, письменники. Неосвічені хай вивчають літературну мову.
Що змінили б у нашому правописі?
- Ми часом дуже вперто тримаємося традиційної системи класифікації частин мови. Ілля Корнійович Кучеренко 1957-го видав три томи "Теоретичної граматики української мови". Доводив, що порядкових числівників в українській мові не існує. Дерево - іменник, дерев'яний - прикметник. Чому тоді п'ятий від п'ять вважається числівником? Адже, коли кажемо: "Чекаю на шістдесят другий автобус", це ж не означає, що я шістдесят один пропущу, а на наступному поїду. Шістдесят другий, так само як і п'ятий, - прикметники. Кучеренко також доводив, що не існує такої частини мови, як займенник. Іван Петрович Котляревський - конкретно одна особа. Іван Петрович - ширше поняття. Тоді - чоловік, потім - людина, а найширший ступінь узагальненості має слово "він". Адже "ним" можна назвати будь-який неживий предмет, людину та будь-якого Івана Петровича.
Насправді "класичного" українського правопису не існує. Перший - унормований - з'явився 1928-го. Приймався шляхом усенародного обговорення. Сучасний орієнтується на "Український правопис" 1933-го, коли з алфавіту прибрали літеру "ґ".
Які особливості має українська у порівнянні з іншими слов'янськими мовами?
- Українці більш схильні до спрощення. Порівняйте з російською. У них: "сливочное", "растительное", "машинное" - і все масло. У нас масло, олія, мастило. Так само "железная дорога" - залізниця, "ветряная мельница" - вітряк, "божья коровка" - сонечко, "майский жук" - хрущ. У Харкові, до речі, нещодавно випустили книжку - "Травневий хрущ".
Так само як і чеська, українська відмінює все, що можна. Але українці сором'язливіші - деякі форми залишають незмінними. Наприклад, кажемо "вікна - вікну - вікні", а місто "Брно" залишається незмінним. Чехи ж говорять "в Брнє", "Ґьоте - Ґьота", "Росіні - Росінєґо, Росінєму". Вихідна форма в них натуральна, така як у мові, звідки слово походить, а відмінюються слова за чеською граматикою. Багатьом українцям незвично звучить "їду в метрі". Чехи відмінюють навіть "таксі". Як вид транспорту, воно незмінне, а як машина - "їду в таксіку".
Мова свідчить про світогляд її носіїв?
- Я не є прихильником ідеї, за якою кількість граматичних форм чи частин мови визначають рівень інтелектуальності народу. Якщо мова обслуговує суспільство, значить вона його влаштовує. Не можна також казати, що якась мова бідніша, а якась багатша. Російська багатша на прикметники: прелестный, прекрасный, чудесный, бесподобный. В українській значно більше прислівників: горілиць, долілиць, голічерева, долічерева.
Петро Тимошенко намагався пояснити, чому говоримо так, а не інакше, через світогляд українців. Ніяк не міг зрозуміти, чому в українській мові існують стягнені форми прикметників. Якщо російська на нас тисне, мусимо поводитися як Шевченко: "Матір добрую мою / Ще молодую у могилу / Нужда та праця положила".
Мова, як живий організм, змінюється непередбачувано. Говоримо "стріляти", але хто зараз думає про стрілу? Так само в поемі "Євгеній Онєгін": "Все, чем для прихоти обильной торгует Лондон щепетильный...". У Даля "щепетильный" - те саме, що галантерейний. Але зараз ми не кажемо "лавка щепетильных товаров".
До чого може призвести узаконення двомовності?
- Як казав Швейк: "Якось воно буде. Ще ніколи так не було, щоб якось не було". Може бути те саме, що й за Радянського Союзу. Навіщо вивчати українську, коли у вузах можна складати іспити російською, а в школах українську взагалі не вивчати? А якщо вивчиш, тебе сприйматимуть як селюка неосвіченого, українського буржуазного націоналіста або канадського емігранта. Іван Білодід у книзі 1974 року "Язык и идеологическая борьба" писав: хто вживає "процент", той інтернаціоналіст; хто каже "відсоток" - націоналіст.
Колись із мамою приїхали до Києва подавати документи до університету. Мама скрізь говорила українською й була одягнена за тернопільською, себто польською, модою. Її питали: "Ви з Канади чи Америки?" У Києві не заведено було розмовляти українською. А прості люди ходили в фуфайках.
За походженням українська мова відрізняється від російської?
- Російська консервативніша. Не в поганому розумінні цього слова. Вона краще за українську зберегла церковнослов'янську мову, яку тепер у Москві називають давньоболгарською.
Українська перебувала в тісніших стосунках із польською та тюркськими мовами. Оцей сингармонізм, коли в одному слові декілька однакових голосних, - від татарської. Майдан, баштан, тютюн, чубук - тюркські слова.
У тлумачному словнику російської мови під редакцією Дмитра Ушакова, виданому в 1940-х, написано: "хлопец", "дивчина" - запозичення з польської. Чому б не написати, що з української? Бо такої не було, немає й не повинно бути. Посилаються на польську, ніби вона їм ближча.
Якщо дійде до відокремлення Криму й Донбасу від України до Росії, чого могли би вимагати взамін?
- Кримські росіяни - це, як правило, моряки, які мерзли на "сєвєрному" флоті. Потім на пенсію їх послали в Крим. Хай собі гріються, ніхто не забороняє. Але якщо їм потрібен Крим, нехай запитають у татар.
Півострів передали нам у травні 1954-го. Росіяни віддали його, бо нічого не могли вдіяти. На той час там не було ні води, ні сполучення. Це вже потім почали будувати Північно-Кримський, Південноукраїнський канали. Тож якщо Росія хоче забрати його назад, хай віддає нам Білгородську область, яка в 1918 - 1919 роках входила до складу України. Я вже не кажу про Курську, Кубань, Вороніж, Ростов-на-Дону.
Іще одне дивне явище на карті Росії - Калінінградська область. Місто Калінінград спочатку називалося Кралевец. У XIII столітті його заснував король Богемії Пшемисл Отакар ІІ під час одного з Хрестових походів. У битві проти німців отримав 17 поранень. Вороги настільки його поважали, що домовина з Пшемислом іще місяць стояла у віденському соборі. Пруси перейменували його на Кьоніґсберґ - "Королівську гору". Він став батьківщиною Іммануїла Канта. 1946-го місто відійшло Радянському Союзу й було перейменоване на Калінінград. Тепер ця область "збоку припеку". Як і татарський Крим, не має жодного відношення до Росії.
Вас ображають слова "хохол", "Малоросія"?
- Серед українців були прихильники назви Малоросія. У цьому немає нічого образливого. Британія знаходилася на берегах Франції, а Великою Британією називалися колонії - так би мовити, розширення Британії. Малопольща - зі столицею в Кракові, решту називали Великопольщею. Тоді Малоросією буде Київська Русь, а Великоросія - усе інше.
Російський славіст Олег Трубачов писав: "Хай не ображаються українці та білоруси, але спадщина Київської Русі належить Росії". Петербурзька академія наук вибачилася за свого вченого, який дозволяє собі такі нетактовні вирази. На з'їзді славістів 1973-го я пройшов до автобуса першим і не поступився Трубачову місцем.
Ви знали Павла Тичину. Питали, чому він почав писати вірші на зразок "Трактор в полі дир-дир-дир, ми за мир"?
- Із Тичиною познайомився 1958 року. 1966-го в нас із ним відбулася важлива зустріч. Я хотів з'ясувати: він мімікрував чи справді звихнувся, що почав отакі дурниці писати. Ми сиділи дуже довго, він мене не відпускав. Розгадав, чого я до нього прийшов. Але думав, чи я не ставленик держбезпеки. Мені стало соромно: це ж я прийшов його розгадувати. Він зізнався, що по-доброму заздрив Подвойському. Казав, батько його був священиком, але попри це став партійним діячем. А Тичині духовне училище не могли пробачити. Проте з його слів я зрозумів, що вірші після 1922-го були "підробкою". Одних людей постріляли, але їхня творчість залишилася живою. А тут навпаки: Тичина хотів жити, а поезія пропала. Ну хто може взяти на себе сміливість звинувачувати його в цьому?
Читали Тичині свої вірші?
- Я прочитав йому вірша, присвяченого Безручу, чеському поетові, який писав проти денаціоналізації Чехії. Мені тоді здавалося, що Безруч необхідний Україні. Хотів писати про нього дисертацію. Але мій керівник Анатолій Хомич Іллічевський мене відмовив. Сказав, про Безруча написано, що він стоїть на порозі соціалістичного реалізму і невідомо - перейшов його чи ні. Тичина послухав мого вірша й сказав, що це сильнющий твір, але ще треба 200 років чекати, доки його надрукують. Наступного 1967-го цей вірш усе-таки надрукували.
7 
35413
Коментарі
15