Щоб отримати дозвіл на буріння свердловин, в Україні треба пройти 44 інстанції і витратити до чотирьох років. У Польщі це забирає близько року, у Канаді – шість тижнів. Тому там і в Сполучених Штатах Америки й відбулася газова революція, – каже експерт з енергетики Михайло ГОНЧАР
Україна має енергетичну стратегію? Якою вона повинна бути за 5–10 років?
– Проект такої стратегії висить на сайті Міністерства енергетики. Тож можна вважати, що проект є – стратегії немає. І навіть коли вона буде прийнята, її все одно не буде. Паливно-енергетичний комплекс розтягнули по олігархічних імперіях. Доводиться, як у рафтингу, обходити великі камені. Це означає ручне керування енергетикою, як і економікою.
Одну велику каменюку обійшли – маємо проміжне рішення у Стокгольмському арбітражі Нафтогазу проти Газпрому. Якби воно було на користь Газпрому, то всього майна Нафтогазу не вистачило б, аби розрахуватися.
Формулу, за якою Україна купуватиме газ, змінили?
– Арбітраж не бачить її так, як Нафтогаз. І не погоджується з російським варіантом. Тому ще не знаємо, що виграємо і що програємо. Але головне – вдалося відбити претензії Газпрому по умові "бери чи плати".
Стокгольмський арбітраж не виносить однозначних рішень. Які можуть бути наші втрати?
– Напевно, доведеться заплатити певну суму за поставками Газпрому в другому кварталі 2014-го. Росіяни вимагали 485 доларів за кубометр, а Нафтогаз бачив ціну на рівні 268,5. Так звана "цукерка для Януковича", затверджена в грудні 2014-го на зустрічі в Москві з Путіним. Про позов за транзитним контрактом інформації поки що немає. Але наші позиції там виглядають досить міцними.
Газ для Росії досі не став товаром?
– Вона продовжує використовувати його як "товар плюс". Все одно мріють "покарати" Україну. Ставлять на обхідні трубопровідні проекти. Щоб, як говорив покійний глава Газпрому Рем Вяхирев, "вырубить Украину по транзиту". Зараз можемо пишатися, що нейтралізували принаймні газовий інструмент. Трубний – ні. Хоча боремося й маємо проміжний успіх.
Європейський Союз виявляється безсилим у протидії російським "відкатопроводам" і диверсифікації постачання газу й зменшенні залежності від Росії. Заплющують очі на реалізацію Газпромом і групою його європейських симпатиків проектів типу "Північний потік-2". Продовжують жити в довоєнному вимірі. Кажуть, що це – бізнес, але бізнес із подвійним дном. Через ланцюжок офшорів російські компанії фінансують нібито культурні проекти. Насправді ж ідеться про хабарі.
Реформа Нафтогазу – теж із подвійним дном?
– Іде ривками. Але просунулася значно далі, ніж можна було уявляти кілька років тому. Цьому допомогла війна. Мінімізували імпорт корупцієтворного російського газу.
Закон "Про ринок природного газу" ухвалили ще 2010-го. Але він не запрацював. Тому прийняли новий позаторік. Він діє. Європейці закидають, що зміни відбуваються надто повільно. Але таку махину, як Нафтогаз, неможливо реформувати за два роки.
Водночас є чимало викликів. Маємо інтегровані газотранспортну й енергетичну систему. Не слід порушувати її цілісність. Це нам гарантує безпеку. При цьому скорочуємо енергоспоживання. Європейці кажуть: "Давайте все це фрагментуємо. З кожною частиною окремо розібратися буде легше". Такий підхід небезпечний. Він зменшить наші можливості й підвищить ризики всередині країни. Українцям доведеться за все платити більше. Або будуть різні цінові зони.
Як оцінюєте заяви про приватизацію компанії?
– Негативно. Якщо державна компанія Укргазвидобування працює прибутково, то навіщо її приватизувати? Треба оптимізувати і вдосконалити її роботу.
У нас культура управління державними компаніями передбачає використання їх для генерування доходів через різні схеми в інтересах приватних юридичних і фізичних осіб. А на саму компанію вішають борги й банкрутують. Вона або гине, або потрапляє в олігархічну імперію за безцінь.
Можливо, у післявоєнний період певні активи варто буде приватизувати. Зараз у стратегічно важливих сферах потрібно зберегти контроль держави.
В енергетиці допустима ліберальна стратегічна модель?
– У Сполучених Штатах, Західній Європі ринки виникали в рамках ліберальної моделі, гравцями були приватні суб'єкти. В енергетиці – перш за все. У нас – як державні компанії. Для нас показовий досвід країн Центральної Європи.
У Словаччині визнали, що уряд припустився помилки у приватизації енергетичних активів. У приватну власність перейшли 49 відсотків газотранспортної системи й стільки ж – нафтотранспортної. Ситуацією користувалися росіяни. Щоб не пропустити каспійську нафту в Європу через Одеса – Броди – Дружба, а далі – в Європу. Це не відповідало інтересам уряду Словаччини, який був зацікавлений у додаткових обсягах транзиту. Доклали неймовірних зусиль, щоб відновити статус-кво.
Як оцінюєте американський законопроект, у якому внесли поправки щодо санкцій до Росії?
– США завжди відчували, чим згубні для Європи російські нафтогазові проекти. Ще Рональд Рейган (40-й президент США з 1981 по 1989 рік. – Країна) попереджав про це. Для Америки безпекові інтереси – номер один. Потім – бізнес.
Сполучені Штати ще в 2000-х були найбільшим покупцем газу. Імпортували його переважно з Канади. Менш ніж за 10 років країна перетворилася на експортера газу. 2020-го США будуть тут якщо не першими, то другими. Лідируватиме, скоріше за все, Австралія. Торік збільшила експорт на 40 відсотків. Європа заблокувала видобуток нетрадиційного газу, а Штати, Канада, Австралія успішно розвивають ці проекти. США за Обами пропонували європейцям свій газ.
А ціна однакова?
– На європейському газовому ринку вона у два з половиною рази вища, ніж на американському. Тому Штати починають вигравати у китайської економіки. Китай бере дешевою робочою силою, а США – такими ж енергоресурсами. У програмі теперішнього президента Дональда Трампа чимало мутних речей. Але в енергетиці він займає чітку позицію. Тепер претендують на нафтову революцію. Десь років через 8–10 і тут стануть самодостатніми.
У середині 2000-х на європейському й американському ринках газ коштував приблизно однаково. Навіть у США трохи дорожче. А у пік нафтових цін, 2013-го, у Штатах газ купували уп'ятеро дешевше, ніж в Європі. І хімічна промисловість втекла у США.
У Європі є гравці, яким зручно працювати із Газпромом. Якщо прийдуть американці, їхня маржа на поставках із Газпрому знизиться.
Це якось вплине на Україну?
– Ні, бо газ надходитиме до Європи танкерами до атлантичного чи середземноморського узбережжя. Для нас важливо інше. І тут європейська сторона могла би бути нашим спільником, а вона умиває руки. Можемо забезпечити свободу транзиту євроазійського газу в Європу через свою територію і нашу газотранспортну систему. Туркменістан – четвертий за обсягом запасів газу. Через Україну потрапляв до Європи. Але Росія в цьому не зацікавлена. 2009-го спровокувала аварію на одній із газопровідних станцій. Далі сказали, що газопровід "Середня Азія – Центр" зношений. Кілька років постачали уп'ятеро менші обсяги, ніж у контракті. А потім припинили імпорт туркменського газу. Це – тиск на Туркменістан. Щоб він не реалізовував альтернативний проект транскаспійського газопроводу для постачання палива в Європу – через Каспій, Південний Кавказ, Туреччину.
Тут ЄС міг би натиснути на Росію. Але – ні пари з вуст.
Колись Брюссель будуть струшувати колосальні корупційні скандали. Вжахнемося, скільки європейських політиків, які вчать нас демократії й прозорості, сидять на російських грошах.
Буде побудовано німецько-російську монополію в контексті "Північного потоку-2"?
– Тоді Німеччина перетвориться на розподільчий газовий хаб всього Євросоюзу. Більшість російського газу постачають до Німеччини, а далі – тамтешня рука на крані. Колишній міністр закордонних справ Польщі назвав цю співпрацю Берліна й Москви новітнім пактом Молотова-Ріббентропа. Частка істини в цьому є, хоча обидві сторони позиціонують це як бізнес. Мовляв, уряди не повинні заважати. Але це – маскуюча формула.
Є партнерські компанії Газпрому – ті, які пішли з ним на цю оборудку: дві німецькі, австрійська, британо-нідерладська Шелл і французька Engie (колишній Gaz de France). Робота в ланцюжку Газпром – його європейські партнери – тамтешні уряди пройшла успішно. Кілька кабмінів заявили про підтримку "Північного потоку-2". Насамперед Німеччина й Австрія. Позаторік Єврокомісія негативно реагувала на проект Газпрому. Тепер її позиція "гнучка". Каже, що це – комерційний проект низки компаній. Єврокомісія умиває руки. Не підтримуватиме, але й не опиратиметься. Те, що треба Газпрому. Виходить, що він опосередковано формує рішення всього ЄС.
В авангарді спротиву – Польща. Жорстко опонують також Балтійські й Скандинавські країни. Щодо таких проектів ЄС має консультуватися і з Україною. Це передбачає Угода про асоціацію. Хоч і з великим запізненням, але Київ ініціював відповідні консультації. Ми можемо щороку втрачати 2 мільярди доларів транзитних надходжень. З одного боку, Євросоюз нам допомагає. З різних фондів в Україну надходять кошти – на освітні, медичні, енергетичні програми. Їх загальний обсяг – кілька сотень мільйонів євро на рік. З другого боку, щороку можемо втрачати 2 мільярди доларів. Без цих грошей проживемо, апокаліпсису не трапиться. Але навіщо нам такий партнер?
Що Україна може зробити в цій ситуації?
– До верхівки влади тільки доходить, що потрібні екстраординарні заходи. Ще 2014-го треба було створити відповідну координаційну структуру. Наприклад, один із заступників міністра закордонних справ чи представник президента в структурі Ради нацбезпеки та оборони мав би відповідати за енергетичну безпеку.
Які справи з вітчизняними покладами газу?
– Наші родовища дають по 20 мільярдів "кубів" щороку останні 12 років. Геологи кажуть: слід бурити глибше. Такого ж висновку дійшла компанія "Шел". Взялася за розробку Юзівської площі по нетрадиційному газу й тому, що там є поклади традиційного газу.
Зробили певні кроки в реформі сектора, зокрема, уніфікували ціну на газ. Видобутий державною компанією Укргазвидобування продають по ціні імпортованого. На ці гроші Укргазвидобування може розвивати власний видобуток. Але отримання дозволу на буріння свердловин не спростили. Щоб його отримати, треба пройти 44 інстанції і витратити до чотирьох років. Якось почув, як канадський інвестор скаржився на поляків. Мовляв, чому більше року маю витрачати на дозволи для буріння свердловини. В Канаді на це йде шість тижнів. Тому там і в Штатах і відбулася газова революція.
Також треба знизити ставку рентної плати. 2014-го потрібно було нарощувати бюджет, тому її вирішили підвищити. Це призвело до дискримінації газовидобувної галузі. Два роки пішло на виправлення цієї помилки. Аби з'явилися ще шість очікуваних мільярдів "кубів" щороку з наших покладів, треба знизити ренту для нових свердловин.
Нинішнім рентним ставкам є логічне пояснення.
– Кабмін керується примітивною логікою. Сучасна свердловина – це 2–2,5 кілометра. А потрібно бурити на 4–6 кілометрів. Отже, міркують в уряді, буде удвічі дорожче. Ні, це буде дорожче в кілька разів. Мінфін каже: знизити ренту не можна, бо чим наповнюватимемо бюджет? А виходить, що цими грошима замість стимулювання газовидобутку оплачують субсидії.
До 2022 року можемо мати "нуль" імпорту газу. Чи навіть стати його експортерами.
Чого бракує Україні для стрімкого економічного ривка?
– Його обриси вже є. Перше – ресурсний компонент. Треба розглядати енергетику як базу для розвитку економіки. США теж могли підняти газові, нафтові ціни на фантастичний рівень, але тримають їх невисокими. Так стимулюють розвиток економіки, яка потребує енергоресурсів. Коли наростимо газовидобуток, не матимемо дефіциту газу і не витрачатимемо валюту на його імпорт, муситимемо створити високотехнологічний базис для конкурентоздатності нашої продукції. Потрібно навчитися перетворювати недоліки на переваги. Взяти хоча б проблему зі львівським сміттям. Швеція імпортує відходи з 2008‑го. Для них це – джерело енергії. Ми ж переробляємо всього сім відсотків відходів. Це – енергетичний клондайк.
Унікальне вікно можливостей у виробництві сучасного електротранспорту. На це звернули увагу словаки. Кажуть, зараз Україна перебуває в тих же умовах, що вони були на початку 2000-х. Тоді у Словаччину запросили всі автомобілебудівні концерни. Спростили дозволи для них. Якщо створюєш робочі місця, то податки платиш за зниженою шкалою. І країна стала автомобільним складальним цехом Європи. А потім – одним із найбільших виробників.
Можемо повторити цей успіх сусідів – але з електромобілями. Парламент і уряд працюють над цим. Але якщо довго прийматимемо рішення, то все піде в Білорусь. Або в Литву. Там робоча сила дорожча, ніж в Україні чи Білорусі. Але Литва – в Євросоюзі.
7 
35413
Коментарі