Років 10 після переїзду щодня складав сценарії майбутніх вистав. Розумію, що на театрі пора ставити крапку. Але не можу.
У Трахтемирові відчув, що тут є якась Сутність. Тут запросто однією рукою можу нести величезну валізу, а в Києві й двома руками не затягну її в трамвай.
Між життям у місті й селі – колосальна різниця. Міські його не уявляють без метушні та штучних барвників. Звикли до музики, що нагадує звуки відбійного молотка. Вони не зможуть почути істинну мелодію природи: спів птахів, дзюрчання струмків, шелест листя і трави. У місті постійно не вистачало часу, а тут здається, що він – безкінечний. Усе, що було цінне там, тут здається лушпинням від насіння.
Насправді людині потрібно дуже мало. Якщо чогось немає, значить і не треба.
Смисл життя – менше брати і більше віддавати.
Ніколи не працював заради грошей, мені це огидно. Багатих не люблю. Гроші – це влада, а влада є лише у диявола.
Коли немає грошей, стає зрозуміло, чого ти насправді коштуєш.
Гроші потрібні хіба на ліки для собак чи коли мені треба вставити зуби.
Хотів би мати таку інтуїцію, як собаки. До своїх псів завжди дослухаюся. Якщо людина їм сподобалася й вони на неї не гавкають – значить із таким гостем можна мати справу.
До вбивства люди мають таку ж пристрасть, як до зачаття.
Я нічого не боюся. У 17 років став дисидентом. Після радянської влади мене ніщо не злякає.
У диявола є два геніальні винаходи: гроші й комп'ютер.
Машина досконаліша за людину, але в неї є один недолік: немає фантазії.
Мене лякають сучасні люди. Раніше казали: "Поїдемо на природу". А теперішні кажуть: "Поїдемо на шашлики".
Мрію, щоб у світі не було нічого тиражованого. Раніше кожен займався тим, що в нього виходило найкраще. Усі речі були оригінальні. І це правильно – у природі немає двох однакових листочків.
Теперішній світ нагадує великий корабель. Ніхто ніколи не бачив капітана і не знає, куди пливе судно. Усі зайняті обслуговуванням корабля і не уявляють, що насправді твориться у світі.
Вірю у Творця, щодня молюся. Та досі не можу зрозуміти, як ми можемо бути божими рабами, коли ми всі – його діти?
Дружба – це коли інша людина важливіша за тебе самого. Навколо мене є багато людей, які вдають із себе друзів. Та лише одиниці готові посеред ночі приїхати, коли це треба.
Усім своїм жінкам казав: "У мене вільний паспорт". Але жодній не міг відмовити у такій дрібниці – поставити штамп. Вони думали, що я стану інший. Не можу жити заради родини, дому, посуду й меблів. Жити можна лише для чогось великого.
Любові з першого погляду не існує. Люди плутають її з пристрастю.
Жінка створена для чоловіка, щоб надихати його. Зараз усе навпаки, і нічого доброго із цього не виходить.
Жінки діляться на жінок, дівок і баб. Справжні жінки – велика рідкість. У зрілому віці від баби її вирізняє наявність талії. Вони за собою завжди слідкують, бо відчувають потребу. Одна з моїх дружин здавалася мені саме такою. Та після одруження зрозумів – ні. На людях завжди була красивою і нафарбованою, а вдома спала у кролячій шапці. Казала, що їй дме у вуха.
Сучасне мистецтво заглушає в серцях добрі почуття.
Найбільше щастя відчував років 30 тому. У Молодіжному театрі три роки намагався поставити свій спектакль. А потім у якийсь момент знайшов гроші й за два місяці зробив виставу. Після прем'єри весь Будинок кіно аплодував стоячи 20 хвилин. Не міг повірити, що таке можливо. Та вранці наступного дня все стало на свої місця. Ішов по Червоноармійській, із балкона визирнув адміністратор Будинку кіно і сказав: "Ви чого так голову задерли? Ви – дурень. А вони всі – народні. Вони вас роздавлять, з'їдять". За місяць у мене забрали апаратуру – і спектакль розпався.
Щастя – це бути затребуваним, мати сили не зрадити себе і при цьому вціліти.
5 
35413
Коментарі