Не доходить до росіян через голову чи через серце, тому дійде через шлунок і задницю – передбачає сатирик Віктор Шендерович
Ви регулярно буваєте в Україні. Помічаєте зміни на краще після Майдану?
– Так. За всієї драматичності нинішньої ситуації в довгостроковій перспективі я однозначно поставив би на Україну. Навіть в "обкусаному" вигляді вона буде набагато перспективніша держава, ніж раніше.
Щойно бачився зі знайомою росіянкою, яка родом із Твері, а живе в Києві. Чоловік її, як зараз кажуть, жидобандерівець. Якщо раніше ця жінка хотіла виїхати кудись у Європу, то після революційних подій бачить своє майбутнє лише в Україні. Бо є відчуття, що треба розбудовувати країну й що кожен може до цього долучитись. Українське суспільство зрозуміло свою відповідальність за майбутнє, треба тільки підтягнути до свого рівня державу.
А в Росії ситуація протилежна. Окрім авторитарної держави, нічого не лишилося. Мушу визнати: ми недооцінювали ефективність пропаганди. Я до останнього думав, що нормальні люди не можуть у це повірити. Але, як засвідчили останні події, це працює. Пропагандою наповнені мізки навіть найінтелігентніших людей.
Останніми роками поменшання свободи торкнулося кожного росіянина. Буквально щотижня суспільство змушене йти на поступки. Чому народ постійно це ковтає?
– Людина в Росії завжди була на периферії. "Росіяни затягнуть паски, але ми колонізуємо Місяць, Марс, і завоюємо все довкола", – сказав недавно віце-прем'єр Дмитро Рогозін. Це вам не Норвегія. Якби норвежцям запропонували гірше жити, гірше лікувати дітей, знизити зарплатню і стати бідними через завоювання територій, вони госпіталізували б адміністратора країни дуже швидко. А в нас бацила імперського мислення домінує, вона дуже живуча й приваблива. От приклад: на останніх президентських виборах Путіна несподівано підтримала шанована за громадську діяльність акторка Чулпан Хаматова. Раніше симпатій до влади у неї не помічали. Як виявилося, до її фонду "Подаруй життя" висунули ультиматум: не підтримаєш чинну владу – завтра перестануть надходити кошти на лікування дітей. Отакий підхід.
В України є плюс: її сучасна територія – це шматки трьох імперій. Тому на слово "імперія" люди здригаються, натомість панує дрібнобуржуазна психологія, орієнтація на особистий добробут. Чи краще стало жити, чи безпечніше. Звичайно, у вас ще дуже незріла демократія, але, коли грабіжництво зашкалює, люди кажуть "годі". У Росії ж, коли грабіжництво зашкалює, відповідають: "Але ж ми самі проти всього світу. Які такі права людини, коли батьківщина в небезпеці й Америка тисне? Головне, наша ракета влучила в ціль он у тому квадраті на карті. Скільки коштувала та ракета? Не твоє собаче діло – скільки треба, стільки й коштувала".
Через те Україна й "рвонула" так сильно психіку в російської влади? Путін відчув реальну загрозу?
– Безумовно. Думка про те, що в майбутньому не він із п'ятьма друзями визначатиме, як жити, а мільйони вийдуть і самі вирішать, – жахає Путіна. Майдан як інструмент, проти якого немає прийому, – адже коли у вас людей намагалися розігнати, вони тільки прибували – це страшний сон диктатора.
Біда в тому, що режим Путіна – не антинародний. Він існує з дозволу більшості. Коли в Польщі 1981-го маршал Ярузельський запровадив надзвичайний стан, на вулиці вийшли мільйони людей. Коли в якомусь барі з'являлися члени комуністичної партії, решта відвідувачів звідти виходили. Такі люди не могли попросити закурити, від них відвертались офіціанти. Довкола тих, що підтримував режим, утворювалася порожнеча. А остракізм у власній країні – це нестерпна річ. Тому врешті-решт влада сіла з опозицією за стіл переговорів. Але це польський випадок. У Росії в остракізмі – ми.
Якщо дивитися з України, все, чого можна чекати від сучасної Росії та від значної частини її громадян, – це підлість.
– Хочете, щоб я заперечив? Не дочекаєтеся.
Чи сильно можуть закрутити гайки?
– Як завгодно. Тут може справдитися найчорніша фантазія.
А коли сім'ї почнуть отримувати перші труни з синами-солдатами?
– Не можу уявити, скільки ще треба тих трун, аби Росія повстала. У нас же були трагедії Беслана й "Норд-Осту", були сотні трупів. Країна пройшла це, так і не отямившись. В Афганістані полягли понад 13 тисяч людей, однак народ на вулиці не виходив.
Не доходить до росіян через голову чи через серце. Тому дійде через шлунок і задницю. Подальший рух Росії я бачу так: настає ізоляція, іноземний капітал тікає. Подешевшає нафта: американці організують це протягом трьох-чотирьох років. Рівень життя падатиме, і базовий електорат Путіна – люди, які звикли отримувати гроші в касі 5-го й 20-го числа – відчують дискомфорт. Адже Захід обрав тактику, щоб через Путіна погіршення життя відчули всі росіяни.
Коли стане вкрай погано, Володимир Володимирович призначить винних. Звісно, це будуть не він із головою "Роснефти" Ігорем Сечіним, які зруйнували економіку, а ліберальні економісти. Наприклад, керівники "Сбербанка" Герман Греф чи "Центробанка" Ельвіра Набіулліна. На таких повісять усіх собак, натомість призначать якогось Сергія Глазьєва (радник російського президента, завзято викриває недоліки Європейського Союзу. – "Країна").
Тоді ми дійдемо до дна, і в суспільстві назріє масштабний протест. Куди дівається енергія протесту, коли немає нормального телебачення, немає партій та виборів, а є тільки ОМОН, який б'є? Вона піде вглиб. В агресію, в партизанщину, розрив контактів із державою, в еміграцію.
Еміграція буває двох видів. "Внутрішня" – у риболовлю, розмови на кухні, горілку, дівчат, футбол, пиво. Ми це проходили за радянських часів: мовляв, ви будуйте там собі комунізм, а в нас тут свої справи. Закінчується це розпадом.
Еміграція другого типу – за межі країни. Зараз це досягло величезних масштабів. Раніше, через те що кордони тримали закритими, практично кожен випадок був на слуху. А тепер тихенько, без розголосу друзі моєї доньки виїхали хто до Вільнюса, хто до Кракова, хто до Києвав, хто до Сієтла. Їм по 25–30 років, і вони мали б тягти Росію в майбутнє. Та й старші їдуть, життя на дві-три країни стало звичною справою. Я мав недавно турне Канадою й Сполученими Штатами. Був вражений: серед аудиторії повно зовсім нових, "путінських" емігрантів.
Путін із власної волі не піде?
– Ні. Думаю, його з Кремля хіба що винесуть. Можливо, іще раз спробує провернути сценарій із правонаступником, але де-факто продовжить царювати.
Не так давно у Північній Кореї до дядька її нинішнього правителя Кім Чен Ина зайшли автоматники й розстріляли його. Так само може бути й у випадку з Путіним: головним ворогом виявляться свої. У багато кого з його оточення брати-сестри в Маямі, а діти – в Оксфорді. Й мають проблеми через санкції Заходу.
Путін – чудовий тактик, але стратег ніякий. У ситуації з Україною він діє, піддавшись рефлексу гієни: ворог лежить слабкий, давайте відкусимо шматок. Але що буде на третьому кроці? У його логіці є сьогодні й завтра, але не далі.
Чи реальна поява осередків сепаратизму в Росії? Потенційно їх понад 70.
– Така перспектива є, але вона віддаленіша.
Ось що я зрозумів під час поїздки Північною Америкою. Слово state у назві США – це не "штат", це "держава". Це 50 держав, які об'єдналися в унію. Коли з Нової Англії перелітаєш до Алабами, потрапляєш до іншої цивілізації. Техас відрізняється від Каліфорнії, Коннектикут від Алабами набагато сильніше, ніж Львівська область від Харківської. Усі ці країни мають свої бюджети і маленьку частину повноважень делегують у маленький округ Колумбія зі столицею Вашингтон. Цей округ навмисне скроїли зі шматків, відрізаних від чотирьох штатів, щоб столиця не була в якомусь із них і йому не перепадало ніяких преференцій. Зовнішню політику провадить Вашингтон, а внутрішні правила штати встановлюють самі. І живуть щасливо.
Але в них під боком немає Росії.
– Так, федералізацію не повинні проводити окупанти. Але треба розуміти: або ви продовжуєте грати в царя гори – "прийшли східні й задавили західних, прийшли західні й задавили східних", і так до цілковитого самознищення й розриву, тому що історично країну зшито з різних шматків. Або ж ідете американсько-швейцарсько-німецьким шляхом.
Подивіться, з якою легкістю Путіну дався Крим. Це свідчить про те, що українська держава за 23 роки не відбулася. Якщо ж зараз Україна твердо повертається в європейську парадигму і укріплюється в ній – не треба буде відвойовувати Крим. Він прийде сам. Коли була Берлінська стіна, то тікали зі Сходу на Захід, а не навпаки. Бо зрозуміло було, де краще – комфортніше, вільніше, ситіше.
Таке відчуття, що вам цікаво розглядати теперішні процеси в Росії.
– Цікаво, але є один нюанс: я не по той бік мікроскопа, де вчений. Я в цьому бульйоні живу. І це моє фото з підписом "покидьок" показують на центральному каналі. Колись мене таке зачіпало, а зараз я себе аж заповажав.
Є таке поняття, як "запах боягуза". Собака особливо сильно кусає того, хто його боїться. Не треба видавати цей запах. Навпаки, це вони – негідники, і треба нагадувати їм, що вони мають більше підстав боятися мене, ніж я їх.
Але може затягнути у вир репресій?
– Тут палиця на два кінці. Можна злякатися й кудись виїхати. Варіанти є, з миття підлоги за кордоном не починатиму. Але в Росії у мене є відчуття, що я – персонаж якогось сюжету. І мені цікаво в ньому брати участь.
Хоча поява онука трохи змінює психологію. Коли всі вивозили себе й дітей, я цього не зробив. Залишився, бо вважав: маю взяти якусь участь у розбудові країни, щось писати. Народився внук. І я розумію, що колись мене не стане, а він залишиться у цьому всьому. За чотири роки він піде до школи. До якої – тієї, що навпроти, де викладають мракобісне "православне виховання" і розповідають про Путіна як спасителя Росії? Та майже всі школи такі. Відтак ми маємо виховувати його або манкуртом та ідіотом, або в розладі щодо решти суспільства.
Це – дуже серйозне питання. Тому втеча з Росії й набула таких величезних масштабів.
7 
35413
Коментарі