НЕВДАЛІ РЕФОРМИ ВБИВАЮТЬ РЕВОЛЮЦІЮ Й НАБЛИЖАЮТЬ РЕАКЦІЮ
Наближається період третього гучного й агресивнішого, ніж досі, приходу совка. Тобто густої реакції на зміни.
Уперше це відбулось 1991 року, коли владою в уже незалежній Україні стали "колишні". Весь запал відновлення незалежності, студентських страйків, повалення пам'ятників комуністичним злочинцям вичах, не народивши свого політичного вираження. Брезклі й потворні обличчя номенклатурників залишились в усіх коридорах влади.
Вдруге – 2005 року, після помаранчевої революції, після перших конфліктів між Ющенком і Тимошенко все посипалося, немов картяний будиночок. При владі не тільки залишились брезклі номенклатурники. До неї прийшли їхні дітки, вишколені бандитськими розборками 1990-х.
І ось, на наших очах, помирає третя революція – 2014 року. Наші керманичі чомусь упевнені, що "демократію" 2005-го занапастили скандали. Тобто якби президент і прем'єрка на людях не сварилися, то й реформи були б, і демократія, і вільне заможне суспільство. Але відмова від гучних скандалів тепер і бажання "зберегти Україну" якраз і призводять до передсмертних судом "третьої спроби".
У кожну з цих революцій були люди, яких можна назвати "новими українцями". Назва звучить двозначно. Але навмисне не пишу про тих, кого зазвичай називаємо "свідомими" або "щирими" українцями. Бо серед таких совків не менше, а часто й більше, ніж серед несвідомих чи малощирих. Маю на увазі принципово нову частку населення, яка виникла всупереч традиційним і сучасним поглядам на націю, державу та їхню розбудову. Частині цих людей пощастило – вони повиростали в родинах українських інтелектуалів із неперервною традицією від початку ХХ століття. Недорепресованих і недобитих, які дітям розповідали про історію і культуру, літературу й політичні течії однієї фантастичної країни, якої не існувало на мапі світу. Але більша частина людей, що боролись за нову країну, навчалися бути українцем із чистого аркушу, за уривками розповідей, за порепаними, почорнілими дошками ікон, які бабуся ховала від совітів, за невідомо-де почутою казкою чи концертом Веделя, тризубом із монети Володимира чи самвидавським текстом про вільний ринок або правову державу. Все це творило свідомість кільком сотням людей, які фізично не могли здійснити путньої революції 1991 року. Їх більшало до 2004-го і стало багато 2014-го. Тож друга й третя революції були глибші й гучніші. Але недостатні.
Хто вони, ці люди?
Справжній українець має поєднувати в собі кілька складових. Як на мене, це – мова, релігія, історія, загальна культура, виховання і смак. Оці шість штуковин формують свідомість нової української людини.
Мова. Коли на початку АТО скрізь по Україні з'явилися плакати з написами "Єдина країна – Единая страна", не знав – сміятись чи плакати. Це "баришня вже лягли і просять", не менше. Щоб не було війни, ми ладні були й мову зрадити, й відверту похабщину написати. Бо ж слово "єдиний" в українській і в російській має зовсім різне значення. І невже дві мови здатні об'єднати Україну? Досі історія доводила – лише роз'єднують і ріжуть по-живому. Навіть сьогодні важко знайти російськомовного українця, діди з бабами якого не були б україномовні. Тобто мільйони, десятки мільйонів людей протягом власного життя зрадили свою мову. Як з такою свідомістю можна почуватись українцем? І навіть часто цим пишатися. Коли держава після революції підіймає російськомовність на щит – що це, як не копання могили власній гідності? Євген Маланюк написав: "Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм". Наша влада капітулювала ще перед АТО. Бо офіційною причиною терористичного "повстання" якраз і було скасування сумновідомого закону про мови. А ми одразу за тим визнали, що російська – така сама "наша". Ну, то який сенс було починати АТО? Або, якщо це неправда, навіщо показово лицемірити?
Українська мова для українця – умова нормального, щоденного існування як сучасної людини. В ідеалі, треба володіти ще й англійською, щоб мати доступ до всього того, чого українською не існує. Бо ледачі наші земляки все, чого немає, беруть із Росії. Досі беруть: наші телеканали й преса забиті коментарями тамтешніх експертів. Бо ж знаємо, що росіяни бувають "правильні" і "неправильні". А "правильні" – крутіші за українців, це ж Росія! Українська, зрештою, є найдієвішим способом упізнати "своїх". Правильна, чиста мова майже напевне означає, що зустрів одного з "нових українців". Не завжди, але здебільшого.
Ще зовсім недавно сміялися з азірівки, обурювалися нею, як і загальною зневагою до української мови влади Януковича. Зараз половина уряду не розмовляють українською і не хочуть її вчити. Однак ми вважаємо їх демократами. Ну, що поробиш: одним незручно, а інші – іноземці. Та і яка різниця, якщо ми – "единая страна".
Релігія. Українська церква, її традиції, свята, звичаї і духовність формують внутрішній, моральний світ українця. На підсвідомому рівні насамперед. "Своя" церква дозволяє бути духовно вільним і окремішнім від сусідніх народів. Євреї, вірмени, ефіопи – збереглися насамперед завдяки власній релігії. Бо подолати релігійну відмінність – неможливо. Можна лише знищувати її носіїв і залякувати решту.
Освічений, культурний українець інстинктивно відчуває, де його церква. Зовсім нещодавно шукав хрестика і зупинився біля ятки. Розмова: "А є хрестики без "спаси и сохрани"? – "Вам надо католические, вы здесь таких не найдете". І як пояснити хамовитій пані, що "спаси и сохрани" з'явилося на хрестиках під час війни з Наполеоном – аби російські солдати сприймали їх за талісмани. А загальну традицію писати цю фразу запровадив Микола І, який у крові втопив українську церкву. І що носити такого хреста українцеві – не випадає. Але на це треба навіть не знання – потрібен інстинкт. Це не означає, що атеїсти чи агностики не можуть бути українцями (пам'ятаєте фразу "Русский – значит православный"?). Маю на увазі просту констатацію людьми факту, де своя церква, яка завжди буде з нами, яка скоріше гинутиме, ніж укладатиме угоди з окупантами. Бо це означатиме її знищення.
Історія. Українець мусить відчувати, внутрішньо переживати історію України. Для цього її треба знати справжньою, не переписаною і не підлаштованою. Популярність таких істориків, як Наталя Яковенко дає на це надію і демонструє, що таке – можливо. Хоча, до сьогодні, наприклад, більшість українців, яких заведено називати "свідомими", бояться середньовічної доби і назви "Русь". Чи згодиться теперішній українець назвати себе "русином"? Так саме та частина, яка мала б стати підмурівком нашої ідентичності, нашими ж руками перетворюється на її ворога. Чи знаємо ми українські фільми про руський період, тоді як козацькі налічуємо десятками? Чіткий погляд на власну історію – це теж невід'ємна частина нової української людини.
Загальна культура. Це і національна культура – всі звичаї, традиції, кухня, родинні стосунки, пам'ять про предків, і культура в загальному її розумінні. П'яні посиденьки з горілкою і бійками, обмальовані під'їзди, розбиті ліхтарі, обісцяні будинки, порушення законів і неспроможність поводитись належним чином – це брак загальної культури. Однак вистачає і тих, хто в теперішніх реаліях намагаються знайти працю з білою зарплатою, платити податки, ділити сміття на частини, їсти вдома з родиною, співати дітям колискові й робити ще сотні й тисячі речей, які формують українця. Ці вкорінені звички сильно відрізняють їх від здебільшого совкового населення. А вперте намагання захистити свої цінності й відмова від "бути такими як люди" призводить до того, що їх досі цькують і навіть переслідують.
Виховання. Щасливі ті, кому всі згадані риси прищепили батьки. Таких більшає і більшає. Але решта мають виховувати себе самі. Знаючи всі ці цінності й визнаючи їхню слушність, жити згідно з ними – важко. Потрібен тривалий і болісний вишкіл. Якщо людину не виховали так батьки або ж вона відмовляється від труднощів власного вишколення – буде звичайний "свідомий" українець, "жовто-блакитний" совок. Він захищає мову, але розмовляє російською. Протестує проти РПЦ, однак до церкви заходить лише паску посвятити. Пишається нашим минулим, але не знає його. Таких – мільйони. Вішають прапорці в машинах – отже патріоти. А що правила порушують – ну, то всі ж так роблять. Підозрюю, що наше покоління муситиме все життя займатись самовихованням. І лише наші нащадки, навчені з дитинства українських цінностей, житимуть ними і ставитимуться до них як до чогось звичайного і буденного.
Смак. Усі попередні елементи покликані виробити його, але не лише вони. Смак виховується глибоким і впертим пізнанням світу. Скажімо, ми сміялися з "хоромів" Пшонки і Януковича. А хтось звертав увагу на те, де живемо самі? Чи маємо смак на якісні продукти, хороше мистецтво, вартісне спілкування? Які в нас інтереси і вподобання? Ми продовжуємо дивитись радянські фільми й робимо потворні "євроремонти". Сидимо ввечері за серіалами й не ходимо до театру. Смак – це те, що проявляється мало не щохвилини. І в масштабі країни перетворюється на трагедію. Така собі величезна псевдонормальність.
Оці шість рис мали би витворити в українця щеплення від будь-яких зазіхань на його ідентичність і ідентичність його країни. Сформувати парадигму цінностей, які не можна порушувати. А вже вона витворює непереможний інстинкт. Навіть коли людина не знає всього цього, не усвідомлює його вартості – інстинкт змушує її поводитись у певний спосіб.
Таких людей в Україні зараз – десятки тисяч. Можливо, сотні тисяч. І вони почуваються зрадженими. Коли генеральний прокурор захищає старі схеми й корупційні складові та погрожує Міністерству закордонних справ (тим самим ставлячи хрест на безвізовому режимі), а президент мовчить, – це може бути кінцем революції і тріумфом совка. Невдалі реформи вбивають революцію і наближають реакцію. Підкилимні угоди з терористами й протискання їх через парламент – тим більше. Надто враховуючи, скільки нових, чесних українців знищила ця війна. Порошенко поволі перетворюється навіть не на Кучму, а на Януковича. Тож виглядає на те, що проґавимо і цей шанс.
Вихід лише у збільшенні кількості та якості "нових українців". І вони повинні протестувати, створювати партії й голосувати на виборах. Бо, на відміну від панівного совка, знають, яку країну хочуть збудувати. Не брешуть собі й живуть за власними принципами. Можливо, їхній прихід до влади буде поступовий – упродовж наступних років 10. А може, їх від неї відріжуть, бо ж вони "розхитують стабільність у важкі часи". І тоді за 10 років – знову революція.
8 
35413
Коментарі