Хто і чому повалив пам'ятники Леніну

ДЕКОМУНІЗАЦІЯ ДЛЯ УКРАЇНИ ОЗНАЧАЄ НАСАМПЕРЕД ДЕКОЛОНІЗАЦІЮ

ТОРІК НАПРИКІНЦІ ВЕРЕСНЯ, КОЛИ ХАРКІВ РОЗПРОЩАВСЯ НАРЕШТІ З МОНСТРУОЗНИМ ЛЕНІНОМ НА ЦЕНТРАЛЬНІЙ ПЛОЩІ, МІЖНАРОДНІ ІНФОРМАЦІЙНІ АГЕНТСТВА ПОВІДОМИЛИ ПРО ЦЮ ПОДІЮ ПРИБЛИЗНО В ТАКОМУ СТИЛІ: "У НЕДІЛЮ В ХАРКОВІ – ДРУГОМУ НАЙБІЛЬШОМУ МІСТІ УКРАЇНИ, НАЦІОНАЛІСТИ ПОВАЛИЛИ ВЕЛЕТЕНСЬКУ СТАТУЮ ЛЕНІНА ПІД ЗАХОПЛЕНІ ВИГУКИ ЮРБИ. ПО ВСІЙ УКРАЇНІ ЛЮДИ ЗНОСЯТЬ ПАМ'ЯТНИКИ КОЛИШНЬОМУ КОМУНІСТИЧНОМУ ЛІДЕРОВІ У СИМВОЛІЧНОМУ ВИЯВІ АНТИРОСІЙСЬКИХ НАСТРОЇВ".

Цитату взято з інформації Associated Press за 29 вересня. З іронії долі, це саме агентство – як і десятки інших – 25 років тому так само повідомляло про знесення монументів Леніну й іншим комуністичним вождям у Польщі, Угорщині, Чехословаччині. Проте люди, які їх валили, були в тих повідомленнях щирими демократами, а не підозрілими "націоналістами", і керувалися у своїх діях суто антитоталітарними настроями, а не войовничо "антиросійськими".

Тим часом східноєвропейські революції 1989 року, як і українські 2004-го чи 2014-го, були водночас антиавторитарними і антиколоніальними, демократичними й національно-визвольними. І те, що поважні західні медіа так по-різному підійшли до висвітлення фактично тих самих, типологічно подібних подій в Україні й Центрально-Східній Європі, засвідчує їхню упередженість до нашої, "гіршої" частини світу. Підсвідоме бажання виключити її – дискурсивно, але також інституційно – через недопущення, навіть у перспективі, до ЄС і НАТО, – з "цивілізованішого" європейського простору.

Саме тому Леніна в Україні мусять валити не шляхетні "демократи", а очманілі "націоналісти", і керуються вони при цьому не потребою історичної справедливості, не громадянською честю й національною гідністю, а всього лиш банальними, на межі ксенофобії, "антиросійськими" настроями.

 

УПЕРЕДЖЕНІСТЬ ЗАХІДНИХ МЕДІЙ ГЛИБОКО ЗАКОРІНЕНА В САМОМУ СВІТОГЛЯДІ ЗАХІДНИХ ЄВРОПЕЙЦІВ. Він підказує їм, що Центрально-Східна Європа була окупована Совєтським Союзом, комунізм був привезений сюди на російських танках і впроваджений силоміць "зеленими чоловічками" з МҐБ спільно з місцевими колаборантами. А це означає, що повалення ленінів і проведення люстрації в цій частині світу є справою слушною і справедливою, бо ж знаменує повернення цих країн до норми, порушеної совєтами.

Натомість для України нормальним станом вважають перебування у сфері російських впливів, з усіма тамтешніми ленінами й "великими вітчизняними війнами". А тому всяке намагання вирватися з цієї сфери є річчю підозрілою, бо порушує гадану "норму", руйнує в західних головах звичний лад, і тому неодмінно приписується "націо­налістам" і "русофобам". Якою мірою українці самі посприяли утвердженню такого уявлення в західних головах, зокрема ­своєю політичною амбівалентністю та мовно-культурною зрусифікованістю, – окреме питання. Проте принаймні половина населення цьому аж ніяк не сприяла, тож зовсім не мусить із цією вигаданою "нормою" миритися.

Реакція західних лібералів на ухвалені нещодавно українським парламентом декомунізаційні закони нагадала мені вже вкотре про подвійні стандарти, застосовувані в цьому середо­вищі до різних країн. А заразом – і про дивовижну глухоту людей, що називають себе "експертами", себто знавцями й дослідниками України, до пост­колоніальної специфіки цієї країни, не кажучи вже про стан неоголошеної війни з колишньою метрополією, у якому вона фактично перебуває.

ІДЕТЬСЯ НАСАМПЕРЕД ПРО ВІДКРИТИЙ ЛИСТ КІЛЬКОХ ДЕСЯТКІВ ЗАХІДНИХ НАУКОВЦІВ ТА ЇХНІХ АСПІРАНТІВ ІЗ КРИТИКОЮ ДВОХ ЗАКОНІВ – "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки" і "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у?ХХ столітті" – із закликом до президента Петра Порошенка не підписувати їх.

Закони ці, на їхню думку, загрожують фундаментальному праву людей на свободу слова і фактично унеможливлюють наукову й суспільну дискусію щодо тих чи тих постатей і подій. Навіть більше: "Вплив цих законів на імідж і репутацію України в Європі й Північній Америці буде дуже негативним. Не останньою чергою ці закони дадуть підтримку тим, хто хоче послабити й розділити Україну".

Оскільки я зовсім не хочу ослаблювати й розділяти Україну й мені зовсім не байдужий її міжнародний імідж, то мусив би, мабуть, приєднатися до колег і поставити під листом свій підпис. Тим більше що як переконаний ліберал вважаю, що не можна переслідувати людей за думку, хоч би яку безглузду і блюзнірську. Саме з цієї причини я заперечував свого часу проти ініціативи президента Ющенка криміналізувати заперечення Голодомору, так само, до речі, як і заперечення Голокосту. Хоча і вважаю й одне заперечення, й друге абсолютно ганебним з морального погляду.

Багато хто з підписантів згаданого листа справді протестував свого часу проти ініціативи Ющенка. Проте ніхто з них, наскільки мені відомо, не протестував проти криміналізації заперечення Голокосту в деяких європейських країнах. А тим часом серед підписантів є, зокрема, й громадяни цих країн. Тож було б науково чесно, коли б вони перейнялися свободою слова не лише в Україні, а й у себе вдома.

ЩЕ ГІРШЕ, ЩО СЕРЕД ПІДПИСАНТІВ ЛИСТА Є "НАУКОВЦІ" НА ЗРАЗОК ДЖЕФРІ БЕРДСА з його агресивною некомпетентністю та антиукраїнською упередженістю. Або ж Пера Андерса Рудлінґа чи Ґжеґожа Росолінського-Лібе, весь доробок яких – нудне пережовування всього того, що ми й без них знаємо з багатотомних писань совєтських професійних борців з українським "буржуазним націоналізмом". Прикметно, що прізвище цього останнього "випало" з українського перекладу згаданого листа, опублікованого "Критикою". Можливо – через недогляд, а можливо – редакторам просто зробилося соромно від сумнівного сусідства. Бо й справді, годі уявити, що робив би цей "учений" без ОУН та УПА і якими б іще "науковими відкриттями" порадував академічний світ.

 

А тим часом проблема ОУН, не кажучи вже про УПА, набагато складніша, ніж видається не лише цим, а й усім іншим підписантам листа. Пошанування ОУН і УПА саме як національно-визвольних організацій зовсім не означає замовчування негативних аспектів їхньої ідеології чи діяльності, або й цілком злочинних дій окремих їхніх членів і керівників.

Але розглядати їх треба саме в контексті антиколоніальної, національно-визвольної боротьби. Як Африканський національний конгрес, як Фронт визволення Палестини, як єврейських "терористів" з організації "Ірґун" чи "колаборантів" з "Лехі". Остання організація не лише сповідувала тоталітарну ідеологію, а й заради побудови незалежної єврейської держави шукала підтримки в Гітлера й Муссоліні. На її честь, проте, в сьогоднішньому Ізраїлі є орденська відзнака і стоять пам'ятники.

ДЕКОМУНІЗАЦІЙНІ ЗАКОНИ СПРАВДІ ПОГАНО ПРОПИСАНІ – ЯК І БІЛЬШІСТЬ, НА ЖАЛЬ, УКРАЇНСЬКИХ ЗАКОНІВ. Про це добре написали Галя Койнаш та Володимир Яворський на сайті Харківської правозахисної групи. Їх справді бажано поправити – і коли б автори листа саме до цього закликали українських законотворців, не заперечуючи, однак, своєчасності й потрібності самих законів, я б охоче до їхнього заклику долучився.

Проте ще охочіше порадив би творцям законів підкреслити їхній не лише декомунізаційний, а й деколонізаційний характер: вулиця Суворова в Києві під цим оглядом нічим не краща за вулицю Чапаєва. А головне – бажано було б пояснити чіткіше, що ціла низка законодавчих положень має тимчасовий характер, зумовлений станом війни. І спрямовані вони не проти "інакшої" думки, а проти ворожої пропаганди – цілеспрямовано поширюваної й оплачуваної сусідньою державою.

Можливо, декого із західних "експертів" це здивує, але Україна справді перебуває в стані війни. Причому російська агресія має не лише мілітарний, а й інформаційний, себто пропагандистський характер. І певні обмеження на ворожу символіку і, взагалі, пропаганду – чи то сталінсько-путінську, чи гітлерівську – у стані війни, на жаль, неминучі. Тож хай нам пробачать зарубіжні колеги, які нібито знають про нас усе. Крім одного: національно-визвольна боротьба має свою специфіку, і забезпечити свободу слова для всіх, навіть для тих, хто хоче нас знищити, не завжди легко.

×