Якщо в Україні є якийсь інший регіон, що за силою своєї регіональної ідентичності можна поставити поряд з Галичиною, то це, без сумніву, Донбас. Тільки в багатьох відношеннях Донбас є дзеркальним відображенням Галичини: все чи майже все, що є зі знаком "плюс" у Галичині, на Донбасі буде зі знаком "мінус" – і навпаки. Почати хоча б з ідентичності. У Галичині сильна регіональна ідентичність йде в парі з національною. Коли кажемо "галичанин/галичанка", майже завжди маємо на увазі "українець/українка" (відповідно, у польському випадку – "поляк/полька", а в єврейському – рідше, але все одно "єврей/єврейка"). Галицьке повітря всіх робить "національними" або націоналістами: навіть місцеві росіяни відчуваються більш росіянами, аніж росіяни в Києві чи Харкові.
Не так на Донбасі. Тамтешня ідентичність не йде в парі ані з українською, ані з російською, ані навіть (як це намагаються довести багато його критиків) радянською. Люди на Донбасі переважно ані українці, ані росіяни – вони "донбасці" або "местные". Кажу це не з чужих слів чи суб'єктивних оцінок, а з порівняльного соціологічного дослідження "Львів – Донецьк", яке провадив із колегами соціологами у 1994–2010 роках.
Донбас зі своєю "донбасівською" ідентичністю є територією, яку не може перетравити жодна влада. Як казав Лев Троцький, Донбас був землею, якої слід остерігатися. А Микола Домовітов передав це застереження двовіршем: "Ты не Украина и не Русь – боюсь Тебя, Донбас, боюсь".
Одна річ, яка робить Донбас подібним до Галичини – це факт, що обидва регіони є новотворами. Подібно як не існувало Галичини перед ХІХ ст., так і не було Донбасу. Як назва він виник на початку ХІХ ст. Її придумав Євграф Ковалевський, російський інженер і потомок козацької старшини зі Слобожанщини. Він дослідив геологічну будову цієї частини Дикого поля і зробив прогноз про наявність тут багатих копалин. Для майбутньої долі цього регіону найважливішу роль зіграли поклади вугілля. Воно для ХІХ ст. було як нафта для ХХ – кров технічного прогресу. Тільки що Донбас довго не мав щастя: Російська імперія була технологічно відсталою, а тому такі запаси вугілля мало кого цікавили. Перелом відбувся у середині позаминулого століття, після поразки Росії у Кримській війні. Тоді стало очевидно, що модернізація конвертується у воєнну перевагу, й лозунгом дня стало "Модернізуйся – або погибай!"
Символом модерності у ХIХ ст. були поїзди і залізниці. Залізничний бум у Росії починається в останній третині ХІХ ст. – і тоді Донбас набуває першорядного значення. Дуже швидко він переганяє Урал і стає головним промисловим регіоном Російської імперії. 1917 року тут видобували 87% її вугілля і виробляли 57% сталі та 90% коксу.
Стрімкий прогрес Донбасу добре ілюструє тезу про перевагу відсталості: що пізніше починає розвиватися той чи інший регіон, то швидше він це робить. Темп "зриває дах" і породжує ілюзії. Для російських ліберальних націоналістів швидке зростання Донбасу стало символом швидкого зростання Росії, її включення в модерний світ. Петро Струве висловлював надію, що капіталізм у Росії говоритиме російською мовою. Не так сталося, як гадалося. Капіталізм на Донбасі розмовляв англійською, ще й з валійським акцентом. За промисловим чудом у регіоні стояв британець Джон Юз. Його іменем було названо перше міське поселення, з якого потім виріс Донецьк: Юзівка. Юз заробив на Донбасі величезне багатство і прожив тут майже до кінця своїх днів. Але говорити російською не навчився і навіть не вивчив кирилиці. Але придумав, як підписувати ділові документи: виводив три цифри – 103 – з'єднуючи 1 і 0 рискою, що при прочитанні могло виглядати як "ЮЗ".
До 1917 року на Донбасі панували неросійські власники. Певною мірою, Юзівка і Донбас були пов'язані тісніше з Європою, аніж із сусідніми російськими губерніями. У прилеглих селах у хатах двері й далі продовжували висіти на дерев'яних завісах, і селяни орали землю плугами, в яких не було й атома металу.
Якщо капіталізм не заговорив на Донбасі російською, то була надія, що нею заговорить головна робоча сила – шахтарі. Про це, зокрема, писав Ленін у своїй першій великій праці "Розвиток капіталізму в Росії": "Капіталізм ставить на місце тупого, зашкарублого, осілого і ведмежо-дикого мужика великороса або українця рухливого пролетаря, умови життя якого ламають специфічно національну вузькість – як великоруську, так і українську."
Подібно до Маркса, Ленін мав уяву про пролетаріат суто теоретичну, бо насправді з ним не стикався. Це тема для іншої розмови. Тут же досить сказати, що шахтарі зовсім не були тими свідомими робітниками, як їх бачив Ленін. Найчастіше на роботу в донбаські шахти приходили найматися селяни із сусідніх російських земель. Вони говорили різними діалектами російської, але не були росіянами: як більшість неосвічених селян, перебували на донаціональній стадії розвитку. Вони приходили працювати на шахти в перерві між сільськогосподарськими роботами, заради додаткового (а часто – головного) заробітку. У Юзівці вони трималися "земляцтвами" – відповідно до того, з якої губернії ("землі") походили. Члени одного й того ж земляцтва плекали солідарність один щодо одного – особливо, якщо треба було взяти під опіку постраждалого на шахті або ж сім'ю загиблого. Але не плекали солідарності між собою. Навпаки: у неділю – єдиний вихідний день – після доброї п'янки в кабаку (алкоголь – головна розвага для бідних), сходилися битися на кулаки – земляцтво на земляцтво.
Класової свідомості та солідарності між робітниками не існувало. Металурги ставилися з погордою до шахтарів. Дівчата з району, де жили кваліфіковані робітники, не хотіли виходити за парубків з інших районів і вважали нижче своєї гідності навіть подати їм руку. Як писала місцева газета 1915 року, поділи були такі сильні, що часто робітники з одного металургійного цеху не знали про умови праці й життя з іншого, а необізнаність заводських робітників у житті шахтарів і навпаки була загальним правилом.
Інша велика роздільна лінія пролягала між самою Юзівкою і навколишніми українськими селами. Їхні жителі не виявляли бажання "варитися" в промисловому казані. Вони воліли шукати працю за тридев'ять земель, тільки щоб працювати на землі, а не лізти під землю, у сусідні шахти. Для селян Юзівка була символом розпусти і гріха, а сільські жінки страшили шахтарями своїх дітей.
За таких умов не йшлося про жодну спільну ідентичність – байдуже соціальну чи національну. Єдине, що єднало більшість, був антисемітизм. Єврейські погроми тривалий час були головною формою робітничої активності. Точніше сказати, майже кожен робітничий виступ призводив до вибухів антиєврейського насильства.
Донбас нагадував кола Дантового пекла. Загальний образ Юзівки лаконічно передав український більшовик Григорій Петровський: "болото, сморід, насильство". Але помилився би той, хто, на підставі подібних описів, хотів би зробити висновок про виняткову історичну траєкторію регіону. Таких "Донбасів" у ХІХ ст. було багато.
Найближчим і найбільш схожим до нього був галицький Борислав. Хто хоче краще зрозуміти тодішній Донбас, може почати з читання бориславського циклу Івана Франка. Доля Борислава і Донбасу – це доля промислових регіонів, де багатство робиться на видобувній промисловості. Вона забезпечує швидкі прибутки й не дбає про технологічні новинки чи соціальні структури: для чого старатися, якщо навіть найпримітивніший видобуток нафти чи вугілля приносить великі гроші?
У контексті української історії важливим, однак, є інше: до першої світової війни, революції та визвольних змагань нікому при здоровому глузді не спадало на думку уявити Борислав і Юзівку, Галичину і Донбас як частини одної й тої самої національної території. Флагманом тодішньої української інтелектуальної думки був "Літературно-науковий вісник", який видавав Іван Франко разом із Михайлом Грушевським. У ньому подавалися відомості про різні землі й друкувалися автори з різних країн та регіонів. Але не про Донбас і не з Донбасу. Донбас входить в українську історію лише після Першої світової війни. Війна була повивальною бабою сучасної України – і Донбас був її одним із перших проблематичних дітей (Далі буде)
3 
1
Коментарі